Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 8
- Предыдущая
- 8/113
- Следующая
– Тільки не в Мірте, де кожний раб порахований, – сказав знайомий голос. Розвіяр розклепив повіки.
Біля протилежного борту стояли Арві та його помічник, широкоплечий білястий чоловік на ім\'я Лу. Вони розмовляли, чи то не помічаючи Розвіяра, чи то не звертаючи на нього уваги.
– Ти ж знаєш, утеклих у них нема, – продовжував Арві. – Самі рабами не торгують, а наші, з Фер, за ліцензією. На ринку за одного весляра заплатиш, як за півгалери, а найманому теж плати… Та чого там – удало вийшло, воно однаково на користь.
Розвіяр знову заплющив очі. Побачив ящірку завбільшки з людину, що стоїть на двох ногах, і на спині в неї в малесенькому сідлі – дитинка…
– Слухай-но, – сказав глухий голос, напевно, говорив Лу. – Ми добре сходили цього разу. Більше такої фортуни не буде.
– Хочеш зістрибнути? – голос Арві неприємно потоншав, став колючим.
– Ми багаті. Досить, Арві.
Довго тривала мовчанка. Розвіяр майже заснув.
– Востаннє, – сказав Арві. У Розвіяровому півсні його слова розляглися луною: «Востаннє… станнє…»
– Усі так кажуть. А потім їх зжирає ця тварюка. Або бере патруль. Або вони вмирають уже в Мірте з невідомої причини. Не знаю, що гірше.
– Одна шкура – це дім на узбережжі, Лу.
– Ми вже продали півтори шкури. Нам вистачить.
– Якщо ти боїшся, іди, – голос Арві небезпечно понизився. – Тільки частки твоєї в новій ходці не буде.
– Моя частка в галері. Дві десятини віддай.
– Ні десятини, Лу. Адже це мене зжере тварюка, чи розстріляє патруль, чи вб\'ють у Мірте. Я викуплю в тебе галеру, і тікай.
І знов зробилось тихо, тільки шуміло море.
– Востаннє, – зі злістю сказав Лу. – Шуу з тобою, капітане.
* * *
«Луска» йшла на захід. Вітер рідко бував погожим, працювати доводилося день і ніч, веслярі змінювалися що кілька годин. Розвіяр зміцнів; щоправда, замість хліба тепер роздавали сухарі, але зате міцні й смачні, та й суп варили жирний. Розвіяр наїдався не завжди – він став ненажерливим від тяжкої роботи, а може, через те, що пустився рости. А в тому, що він ріс, не було сумнівів – витягався, роздавався в плечах і начеб розширявся зсередини. Чи працював він на веслах, чи лежав у гамаку, чи сидів біля борту, підставивши обличчя вітру, – він повсякчас бачив картинки, чіткі, яскраві.
Він бачив ліс, схожий на лабіринт із багатьох кімнат. Гілки утворювали склепіння, а стовбури й ліани, чагарник із м\'ясистим листям був непролазний, як стіни. Людина, не знаючи лісу, губилася в ньому за хвилину, але Розвіяр у своїх споминах був жителем цього дому і знав його як свою долоню.
Увечері під склепінням загорялися світляки: блідо-голубі, зеленкуваті, матово-білі. Кожен листок відкидав тіні за числом вогнів. У мислях своїх Розвіяр лежав на березі крихітного озерця й дивився на світлячка, який завис на павутинці. Світлячок був самкою, готувався відкласти яйця і тому повільно міняв колір – від зеленого до рожевого, через багато опалових відтінків.
Море говорило водою та вітром, скрипом снастей, ударами весел. Розвіяр, бувало, так занурювався в мрії, що тільки грубий штурхан міг повернути його до реальності. Він веслував і їв, лежав у смердючому трюмі, погойдуючись у гамаку і слухаючи хропіння; він подумки піднімався по двох камінних сходинках, проходив через прохолодні сіни, відчиняв двері. Бувало, що будинок порожнів, тільки загорнутий у ганчірочку чавунок стояв на столі, запрошуючи пообідати. А траплялося, що його зустрічали батько, чи мати, чи бабця, чи всі разом; а ще бувало, приходила з дядькової половини двоюрідна сестра – руда, як білка…
Інколи Розвіяру ставало недобре, його морозило, і крутилась вечеря в животі. Тоді йому ввижались язики полум\'я і чорний дим: горів дім і горіло все село, а хто їх підпалив, Розвіяр не міг згадати. З переляку він кинувся в ліс і там бродив багато днів, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не підібрали проїжджі чужі люди й не продали, за кілька місяців, хазяїну Аглю…
Де це було? Що за ліс? Де шукати батька, якщо він уцілів, і дядька, якщо його не вбили?
Тим часом «Луска», швидка і легка галера, бігла все далі й далі на захід. Усе частіше набігали хмари, ночі ставали прохолодніїпими. Розвіяр потроху зцілявся від задумливості: тепер він більше розмірковував, аніж мріяв.
Його долоні вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Він потроху став водитися з іншими веслярами – не дружив, звісно, але і не уникав, як спершу. Виявилося, що сидіти в гурті з іншими, слухати розмови, часом докидати слово й сміятися разом з усіма – не тільки весело, але й дуже корисно. Ці люди знали більше, ніж звичайно казали, але Розвіяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.
Половина гребців давно плавала з Арві та Лу. Друга прийшла на галеру тільки на цей рейс. Усі були вільні, за домовою. Усі лишилися задоволені оплатою рейсу, і тільки двоє збирались зійти з «Луски» в порту Фер. Галера побувала в «небезпечному ділі» – про нього згадували з гордістю, але вголос не розмовляли, а запитувати навпростець Розвіяр не наважувався. Його чомусь уважали за раба. Розвіяр не поспішав нікому доводити зворотне.
Він дивився на себе одсторонено і бачив вухастого, з потрісканими губами, ротатого підлітка. Зрозуміло, навіщо його підібрали Арві та Лу, – весляра-новачка не довелось купувати на ринку Мірте, і йому не треба платити за домовою. Але що з ним робитимуть далі? Що робив би Розвіяр, якби він був Арві й міркував, як він?
Продати дарованого раба на ринку у великому місті. От що якнайперше мало спасти капітанові на думку. Весляр із підлітка поганий, дарма що зміцнів у дорозі. Але молодий, здоровий, письменний – за виторгувані гроші можна найняти за домовою трьох дорослих чоловіків… Так, певне, міркували інші веслярі – вони давно вирішили долю Розвіяра. Його продадуть у Фер і на виторгувані гроші наймуть людей замість тих, хто забажав піти з галери.
Зовсім недавно Розвіяр готовий був попрохати зрадницького «Мідного короля» про нового доброго хазяїна. Тепер йому неприємно було про це думати – по-перше, тому, що жарт стариганя не забувся й не стерся. По-друге, Розвіяр тепер згадав, що не завжди був у рабстві, і те, що перше здавалося природним, тепер лякало й обурювало.
Добре б утекти, щойно вони прибудуть у Фер. Щоправда, Розвіяр, якби він був на місці Арві, передбачив би такий заворот і наглянув би за хлопчиськом. Капітан не дурний; серед моря діватися нема куди. Розвіяр уже тонув одного разу – досить, наплавались, уже краще в рабство.
На горизонті показалася земля. Розвіяр зрадів, та виявилося, що це всього лише острів Тир, безлюдний і безводний. Можна було обійти його з півдня, так Арві й Лу звичайно й робили. Але при південно-західному вітрі – а він держався вже декілька днів – зручно було обійти Тир з півночі, і саме цього дуже хотілось команді.
– Підемо через води Імперії? – скептично спитав Лу.
– Ми порожні, – заперечив Арві. – Що нам?
І галера повернула на північний схід.
* * *
Наближався кінець плавання. Ходовий вітер гнав «Луску» в порт. Веслярі перепочивали більше, як звичайно, грали, відсипались. Так минуло два дні, і Лу помітно повеселішав, і острів Тир, смужка на видноколі, все далі втягався за корму…
На третій день дико закричав вахтовий, показуючи на небо.
З півночі наближалися три крапки. Спершу Розвіярові здалося, що це птахи, потім він зрозумів свою помилку – птахи не можуть бути такими величезними й літати так швидко. За хвилину, коли три крилаті тіні закружляли просто над кораблем, Розвіяр упевнився, що це все-таки птахи. Це крилами, що їх він не бачив ніколи в житті, але багато разів читав їхнє ім\'я на борту корабля.
На спині в кожного птаха сиділи по три людини. У борт уп\'ялась коротка груба стріла.
– Веслярі – у трюм! – гаркнув Арві. – Матроси – спускати вітрило! Лягати в дрейф!
За мить Розвіяр, затиснутий у спітнілому натовпі, опинився вже внизу, під палубою. Він чув, як спускали вітрило, як знервовано командував капітан; бачив, як походжають по палубі важкі чоботи Лу.
- Предыдущая
- 8/113
- Следующая
