Намір! - Дереш Любко - Страница 7

• Предыдущая
• 7/50
• Следующая

Аналогічно, дріж пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Я теж пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, але примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями, тільки-но спогад одержано.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей – людини як особистості, як всієї сукупності її проявів – тілом прокочувалася легка паморозь, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням і т.д. Чим повніше я ставив собі за ціль пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних – а незідентифікованих.

3

Дивом не полінувавшись, я подивився у підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Ні чорта не розкумекав, окрім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси.

Скажіть, коли ви пригадуєте вчорашній ранок, хто із вас чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алилуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я – ні.

Зате я чую свої спогади на дотик. А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався – це я алегорично про пам’ять).

Погляньте, як міняється людське тіло – від немовляти до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, мов якусь субстанцію, розбухає від потоку цієї субстанції, здобуває форму. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, змінює їх, залишаючи в тілі Пам’ять. А поскільки для більшості людей їхні тіла – як не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого.

У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад, задню частину стегон. Якщо вас після фізкультури відвідає яскравий спогад про давно забуті дні – я попереджав.

В якийсь переломний момент тіло починає старіти – але не тому, що потік існування слабшає, а тому, що в певному сенсі тіло стає недостатньо прозорим для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не переварили і не пропустили крізь себе далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла вказує на діапазон неприйняття ситуйовин із нашого щоденного лайфу. Хвороби – теж від низької пропускної здатності.

Як ми ставимось до життя, таке в нас і тіло. Тому деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, хто вона така.

Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а калічить його – поки врешті не стається самі знаєте що.

В цьому, як ви помітили, заритий собака довгожительства (а також короткожительства).

Ну, це так, загальна картина, яка вималювалась зі спостережень за рідними й близькими. Тому-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, що пам’ять криється в молекулах, які, наче голка зі смертю, криються в рибосомах, що заникані у нейронах, які сховані в голові, тільки не заячій, а людській.

Таке пояснення, далебі, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (їм відповідають незашлаковані, активні частини тіла), а зовсім забулися інші (відповідно, затверділі, знечулені ділянки). Оніміла частина системи, точно так само, як нерозвинутий м’яз, не слухається.

4

Подумав-подумав, і дозволив ученим бути правими. Нехай дійсно, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я готовий повірити навіть в РНК.

Я зрозумів просту річ – наша з наукою драма в тому, що ми знаходимось по різні боки презерватива. Вони підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь башку, вставляють туда градусник, міряють, зважують, досліджують одним словом. Я ж, навпаки, розглядаю всю штукатурку зісередини, зі всіма витікаючими наслідками, як то: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, властивими людині з не розпиляною башкою.

Впевнений, нам із наукою було би про що поговорити, якби ми зацікавились одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду – так само, як за допомогою дзеркальця можна поглянути на дірку в задниці.

5

Набагато пізніше я почув від московської приятельки історію про одного поважного чоловіка, професора лінгвістики у її інституті. Підозрюю, у професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Та біда, в чоловіка трапився перекос. Специфічні розлади психіки, боюсь, вони мені теж можуть загрожувати при недотримані техніки безпеки. У професора, до всього, розвинулась ще й болячка Альцгеймера, але вона була тільки фоном.

Основною проблемою став свого роду розвал звичайного сприйняття. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка – це не цілісний предмет, а колосальне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, отворів, площин, параболічних контурів, векторів натягу, тепла та поколювання. Дедалі більше й більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення, і він знову сприймав предмети цілими. Зате коли хвороба підтискала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому лякаючому просторі опинявся цей сірома: сам на сам із неопізнаним, страхітливим Чимось, із яким невідомо як поводитись. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки у собі.

Я не довідався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінґвіст і досі, а коли живий, то як поживає? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.

6

Воно й зрозуміло, чому в професора все склалося так печально. Розщеплювати Пам’ять – усе одно, що різати голограму. Ви знаєте, з кожного шматка голограми можна отримати повноціне зображення, скільки б не різали її вуглецеву матрицю. Пам’ять – така ж сама голограма, навіщо її різати? Свідомість має дві передачі: «назад» і «вперед», зосередження і роззосередження, аналіз та інтеграція проаналізованого. Потік вражень, у якому живе кожен з нас, – це складна мозаїка цих двох станів. Стратегічно віддаючи перевагу роззосередженню, є шанс охопити щось Більше.

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто туткайво вже заманався розводити народ на те, що спогади – у відчуттях, тобто, у тілі. Ну, але ж не тупо так – мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька ². Усе це набагато тонші горизонти – навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова, а коли повертаються, то чи далі схожі на себе…

Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто – картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!

Подивишся раз – і бачиш молоду панянку. Глянеш знову – бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?

Пригадувати, на мою думку, це впізнавати у тумані відчуттів однуіз картинок: дамульку чи бабку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати – це «втрачені» картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення на картинці одночасно? Не бачити жодного зображення, але бачити картинку, як вона є?

От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Дивіться і слухайте.

7

Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, на Закарпаття, гори ставали могутніші, а разом і більш голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим психоделічним лишайником: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, але віддавав перевагу лісистим горбам, де потічки біжать по торішньому листю.

• Предыдущая
• 7/50
• Следующая