Намір! - Дереш Любко - Страница 3

• Предыдущая
• 3/50
• Следующая

8

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить), і запам’ятав, а тепер пересвідчився у їх правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми… мовби у мені звільнились крила, і я для проби разок ними тріпнув.

Години три я сидів і від нічого робити випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і ніякого фіґлярства.

Все це було достобіса інтриґуючим, але я мав легку вдачу, і у свої 11 довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

Розділ II

Навіщо пацану пам’ять. Чужий на чужій землі

1

У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли мене питають урок, а я не готовий.

Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігтися поглядом по діагоналі, і він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг розказувати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.

Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.

Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які від мене вимагала шкільна програма.

Я міг коли хочеш назвати шість перших степенів усіх чисел до ста – це взагалі несерйозно!

А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.

Питається, що може нормальна людина хотіти щепісля того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що потрап така пам’ять у руки якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі би ахнули. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.

Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінн­ям. Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.

Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав багато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалось, сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.

А тут усе по-інакшому. Святково. Навіть у дечому таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

2

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язику, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття легкого розкручування.

Для того, щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – нічого не чутимеш. Зате коли до неї повертається чутливість, у руці зароджуються дуже сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння – тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді існує такий невидимий орган, пам’ять? Який у ході еволюції втратив своє значення, типу як апендикс.

Та що там орган – людська пам’ять потягне на цілу систему. Нормально так, а що? Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут – система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. І циркулює у цій системі не кров і лімфа, а що? Самі придумайте, по аналогії до крові.

Ну, я думаю, кожен здогадався.

3

А почав говорити я взагалі про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті притулити. Вірніше, чим би її таким корисним нагрузити, щоби самому розслабитися.

Пам’ять здоровсько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, я би взагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув і переказав, і всіх ділів. Книжок не читав – не цікаво. Приходила думка, що було б непогано вивчити мови, багато-багато мов. Можливо, навіть всі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися, і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.

Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну там, футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…

Нераз лежав собі так перед сном і думав – як воно у мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують – стайня-город-хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я – одна дорога, в клоуни.

Я, звичайно, буду не простим клоуном, а зі секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!». Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.

Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачкові, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, котрий на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув, і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я тримався принципово скритним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але не більше. Тільки тато постійно бурчав, щоби я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте, про талант!»

• Предыдущая
• 3/50
• Следующая