Намір! - Дереш Любко - Страница 14

• Предыдущая
• 14/50
• Следующая

Баба перевела кілька подихів і продовжила:

– Ну, і дідо те все мені розказує та й розказує. А шоб ти знав, твій дідо пити ніґди не вмів, а навіть не хтів, все його инші мусили заставлєти. Ну а тут сам на радощах став пити, а я йому все підливаю, та й підливаю. Дідо ж твій не знав, що то від горілки в нього так язик ся розв’язав, а я ж то в курсі! І все собі слухаю, і думаю тільки: «Ну-ну, старий, чекай-чекай». Бо тут він мені знаєш шо раптом каже? Шо він насправді вертатися не збирається. За ним ніхто пильнувати не буде, а коли всі будуть вже від’їжджати, він тихенько вночі втече – йому Юрко обіцяв допомогти. Нє, ну ти чуєш? – баба аж заслинилася, так її ті спогади зденервували. – Він – і втекти хоче! А яшо маю робити? Сидіти тут, жиби з мене люди ся сміяли? Та би позор на цілий район був! Шо у старої Галушки чоловік втік. Ше гірше, ніж якби взнали, який він вар’ят. З мене і так люди ся сміяли, що маю такого чоловіка ледащо – жи ні цьвока в стінку не заб’є, ні кроля не обілує, а як виходив на город зі сапкою, то все село збігалося посміятися. Нє, думаю, голубчику, не ти тут один прухвесор. Я тоже, Петрусю, якийсь гонор маю.

– А навіщо він хотів втекти, дідо не розказував?

– Та розказував… Я теж знати хтіла, що він там робити буде. А він давай сміятися, жартувати, ну як то п’яні роблять, шо собі там молодичку знайде – айди, айди, думаю, хто би то про молодиць говорив. І так не хотів мені казати, аж ну, вже думала, не вивідаю. Але потім таки розколовся.

– І шо там було?

– Та вар’ят твій дідо, – сказала баба з непідробним співчуттям. – Чисто вар’ят. Вірила, шо хоч троха нормальний, а то виявився вар’ят капітальний. Сказав, що хоче втекти до індіянців жити. Нє, ну ти чуєш? До індіянців жити! Вчитися він в них буде! Я кажу, та шо ж ті папуаси тебе навчити зможуть? Але дідо вже так ся впив, що ніц конкретно вповісти не міг. Тільки шось про лавочку якусь говорив.

– Що це мало означати?

– А де я знаю. То вже, певно, зовсім клепки му полетіли. Він сказав, жи знає, де є в тому місті, Мехіко воно ся називало, лавочка така, де люди сидят. Знає, де є лавочка. І до тої лавчоки приходе все їден хлоп, з індіянців. І дід сказав, що він умре – а знайде ту лавочку, і буде там сидіти, і не злазити з неї, поки той хлоп не прийде і не возьме його зі собов і не навчит видіти. Уявляєш? Шизофренік… Натуральний шизофренік.

– Навчить видіти?!

Баба тільки махнула рукою і відвернулася. Її губи тремтіли, і пару хвилин ми просиділи мовчки, поки баба не опанувала себе. Баба витерла краєчком хустки сльози біля рота і зітхнула.

– Ну і впився твій дідо, намертво. І я тоді взяла перенесла свого Іванка в пивницю. Кинула йому там перину, подушку, поставила ноцника… води наготувала, бо стільки випив, потім буде палило його… І ті всі канапки, що йому «на дорогу» нарізала, теж поклала, жиби мав шо поїсти. Ну та й закрила його в тій пивниці – драбину звідти витягнула, присунула зверху мішок цукру, потім ше мішок муки притраґала, та й пішла спати. А зраня встала на світанку, наготувала собі біля мішків поїсти, попити шоби було, і сіла зверху, стала чекати, коли старий протверезіє.

Баба знов зробила паузу.

– Ну, та й сиділа собі.

– А дідо як там, прокинувся?

Баба зітхнула ще тяжче.

– Та вже прокинувся. Та й став гукати, просити, шоби я його випустила. А я мовчу, і радію собі потрошку. Шо він тільки не говорив мені. Я такво прислухаюся, а то ніби не дідо твій говорить, а сатана. Почав мене спокушати, як Христа у пустелі. А як я не послухалася його, то став казитися і біснуватися. Направду, ніби з нього чорти виходили, таке ся діяло. І плакав, і реготав, і кричав, а лаявся як сапожник! Він думав, жи він один такий мудрий. Думав, раз він по-еспанськи книжку читає, то я вже пусте місце, і зі мною вже абияк ся поводити можна. А я йому показала Мексику! Аби знав, старий пень, як мене між людьми позорити. Аж дивлюся – діло вже за сьому йде. Ну, думаю, ще годинку для певності посиджу, а там вже й випустити можна. «А шо, старий, – кажу, – помогло тобі, жи ти прухвесор? Втекти він собі надумав! А я, – кажу, – проста баба безграмотна тебе перехитрила! Видиш, – кажу йому, – як то в житті буває? Хто теперка хитріший?» Чую – тихо стало в пивниці. Не озивається. Зрозумів, певно, що не буде йому ніякої Мексики. Ну, ну, – думаю, – погнівається та й перестане. Відкриваю кришку, спускаю драбину, глянула на старого – а він лежить на матраці, весь аж зелений…

Баба замовкла і витерла сльози. Далі ми знову якийсь час мовчали, кожен у своєму настрої.

Що було далі? Баба злякалася, взяла діда на руки і перенесла до люлі. Поклала під перину і два дні за ним доглядала, відпоювала чаями, носила в ліжко їсти, але дідо марнів та слабнув. До баби він не промовив більше ані слова, ані звука, ні разу на неї більше не глянув. На третій день, коли минуло пів на сьому, дідо страшно зітхнув і помер.

Така ото бувальщина про мого діда.

10

Баба продовжувала вечорами розповідати мені по порціях власне життя, але жодна з історій більше не була такою оглушливою для неї, та й для мене, як та перша. Зір у баби сильно впав, сама читати вже не могла, але загалом вона здавалась більш пожвавленою. Не даремно кажуть, що минуле придавлює нас – скидаючи його, ми молодіємо.

Полудень я проводив час біля бабці, попиваючи з нею чай і читаючи вголос Мірче Еліаде. На сон зачитував їй «Тибетську книгу мертвих». Баба скаржилася, що «ніц не розуміє». Вона плакала, щоб я читав їй Євангеліє. Я ж пояснив, що зі Святим Письмом у загальному вона знайома, а про «Тибетську книгу мертвих» чує вперше, хоч то є примірник із бібліотеки професора Галушки, бардо йому тходолом. А людина перед лицем смерті, продовжив я, котра знає про дві версії потойбічного, має удвічі більше шансів померти вдало (назвімо це так), ніж людина, зашорена тільки одною. Бо ніхто з живих не знає напевне, що є після смерті.

Баба заперечила, що Бог знає. Я їй на те: знає, але не каже. А чекає, щоби ми самі все побачили.

Баба замислилась. І тут несподівано спитала, що на мою думку, стається після смерті. Трохи подумавши, сказав, як вважав. «Думаю, після смерті стається смерть».

Розділ V

Жити значить вмирати. Фуги і транси

1

У бабиній хаті я мешкав у кутній північній кімнаті. Вона була порожньою і білою, і пахла сухим цибулинням. Підлога в кімнаті нелакована – довгі сухі дошки. Плінтусів теж не було. Свого часу тут зберігалися мішки з крупами, на дрібки яких я наступав босою ногою, вправляючись у кунґ-фу.

Хоча у кабінеті мого діда була канапа, я вирішив оселитися там, де до мене не жив іще ніхто. Я виявив, що спартанський стиль життя робить мене дисциплінованим. А дисципліна робить мене спокійним і сильним.

Вибілені стіни, трирамне вікно без карнизу (ні штор, ні фіранок), розстелений уздовж стіни спальник якнайповніше відповідали моїм естетичним запитам. Блаженний мінімалізм.

2

У мене багато вільного часу. Мити посуд – справа невелика. Тому зранку, після тренувань, я зазвичай знаходив годинки три-чотири для зосередження. Сидів у себе, на кариматі, виробляв глибоке дихання. У дзвінкій тиші бабиного дому я повільно, крок за кроком перемотував у голові безконечні плівки пам’яті. Порядкував їх, каталогізував. Словом, поновив дослідження.

Я продовжував щодня відпрацьовувати удари, який мене навчив Василь – але вже не тому, що готувався до армії, а тому, що це стало частиною мого життя. Крім того, чим більше я тренував тіло, тим кращі мав поступи у справі пам’яті. Кисень поступав у найзакритіші ділянки тіла, пробуджував їх, пробуджував спогади, що ховалися в них. Все-таки сто раз був я правий, коли говорив, що пам’ять розкривається через тіло.

• Предыдущая
• 14/50
• Следующая