Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/50
• Следующая

- Що ж. Прокопе, - по довгій мовчанці тихо мовив Олександр Кіндратович. - Ви зробили все, що могли. Сумління твоє не мусить квилити. І… не починати ж нам тієї розмови… Пам'ятаєш мою першу невдалу операцію? Хотів я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднішнього дня. Ти розумієш, рентген показав, що голка…

Несамохіть Білан знову розповідав про свою операцію. Про страхи, про вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його пальців випорскує людське життя. Він знову серцем виболівав операцію.

- Ти… не слухаєш, - нараз зупинився, нерішуче торсонув Холод” за рукав. Потім щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столі. - Прокопе, ми вже запізнюємося.

Різко, пронизливо загув за вікном, унизу, високою трубою завод, і гук той, здалося Прокопові Гордійовичу, всвердлився в низьку тугу хмару. Цей свердлячий звук пробудив його.

- Запізнюємося?

- А так. Вибирати ж маємо… Тебе.

Холод справді забув за те. Всі думки з голови витисла чорна жалоба. Тільки зараз Прокіп Гордійович пригадав, що сьогодні мали відбутися вибори голови Хірургічного товариства республіки. Знав він і те, кого порекомендовано на цю посаду. Такі таємниці найперше влітають у вуха тих, хто б мусив довідуватись про них останнім. Звичайно, виповів її йому Олександр. І Холод тоді перед ним не крився, що прийме її без вагання. А тепер… Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.

- Гаразд. Я тільки мушу… Запис на останню сторінку. В історію хвороби.

- Напише асистент чи Варвара Іванівна. Вона он там, під дверима. А в дворі - наші абітурієнти. Теж хочуть піти на твої вибори, - примружив у співчутливій і підбадьорливій водночас усмішці живі очі.

Прокіп Гордійович ще мить повагався і повільно перегорнув останню сторінку сумної лікарняної повісті Вадима Соловейка.

Доцент Золотар сиділа за маленьким столиком у коридорі. Побачивши Прокопа Гордійовича, тіпнулася злякано, ще нижче схилила голову. На її блідих щоках - два вологі сліди.

- Що це ви, Варваро Іванівно, - нахилився над нею Олександр Кіндратович, - у всіх на очах…

- Коли ж… такий розумний і хороший хлопець, - мовила зовсім не по-лікарськи, а просто по-жіночому доцент. І чоло її болісно зморщилось, а на віях знову заблищали сльози.

- Кріпітеся, - суворо мовив Холод. І, також суворо, але трохи м'якше: - Там, у кабінеті, історія хвороби Соловейка.

В Прокопа Гордійовича відчуття, ніби він щойно ступив босою ногою на гостру склянку. І мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може обійти ту стежку. Але щось не дозволяє йому того. На лавочці, під липою, сидить досугий, білий як лунь дід. Дід Соловейка. Сидить уже давно в камінній німій скорботі. У нього немає сліз. У нього вже немає нічого. Йому не можна говорити слів утіхи. Треба шанувати людське горе.

- Якось би забрати його звідси, - вказав Біланові очима на схилену постать Холод. - Але куди? Одинокий він. Хлопець казав, є в них якісь родичі на Солом'янці.

- Виклич машину…

- Ні, вже сам. Бо хто зна, чи є там хто-небудь.

- Прокопе Гордійовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дідуся. Вам же ніколи…

- Ліля. Ми ж хотіли…

Вони стояли поруч. Холодів Олег і Біланова Ліля. Олег - високий, незграбний - нестеменне батько. Тільки очі - неспокійні, і брови тонкі, нервові. Ліля - тендітна, струнка, на диво гарна. Надто несподівано гармонували в ній тугі чорні брівки і буйна хвиля золотого, шовкового волосся.

Дівчина стріпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.

- А хто ж його, Олегу… Ми на кінець встигнемо. Олег мовчав, не наважуючись заперечити Лілі. Прокіп Гордійович ішов униз звивистою дорогою поруч Олександра Кіндратовича, а в душі до одної гризоти долучилось ще щось, ніби образа, ніби невдоволення. Ні, Прокопу Гордійовичу достеменно відомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не відгукнувся душею? Адже ж ніби не камінне має серце. Батько знає: Олегів світ зітканий нехай і з книжного павутиння, але тонко, душа його здригає від кожного дотику. Навіть більше, ніж би хотілося йому. І в кого він такий? Поїдуть рибалити, батько лаштує вудки, а Олег побреде кудись і часом повернеться аж надвечір. А то вклякне над кручією, годинами дивитиметься, як закручує вона смертельну спіраль. Що там бачить? А може, не бачить нічого? Покличе його Кіндратович, а він навіть не оглянеться. “Хіба я вам заважаю?”

І от сьогодні… “Мабуть, син просто не помітив, - шукає собі заспокоєння батько. - А може, втікав од чужого горя, боявся виказати перед Лілею слабодухість?”

“Ні”, - скрушно зітхає думкою, простує нею наперекір власному бажанню до правди.

В Олегові дивно сплелися вразливість і холодність, чуйність і черствість. Батькові тривожно, щоб та легка паморозь не затверділа в кригу і щоб вразлива нервозність не пощербила душі.

Турботами й гомоном котилося повз них місто, і кожен ввук, кожне його зітхання - знайомі й звичні, - вони не перетинали Холодових думок. Прокіп Гордійович вже давно вріс в той гомін, він просто не помічав його. І коли іноді боронився від нього, то лише за інерцією. Як і всі, хто оббігав своє дитинство стежками й обніжками і вже до кінця життя вважає себе селюком. Мовляв, все це - несправжнє, справжнє - там. Тоді й він думає про місто, як про шматочок землі, до якого зійшлися з зелених просторів люди, забетонували, обснували дротами, обставили всілякими надбудовами, прагнучи в такий спосіб вхопити якомога більше насолод і обігнати час. Може, вони й обганяли його, адже в місті життя насправді біжить прудкіше. А люди, забетонувавши під ногами землю, засипавши криниці, побудували фонтани і тепер зітхають по зелених просторах і по джерельній воді.

Либонь, так. Але що там критися.

Холод сам не цурається стиснути час і помилуватися срібним водограєм посеред площі.

Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всі добре знають, збігають швидко. Все тут про-мріяне і розраховане, як у годинниковім механізмі. Холодові трохи лестить майбутня посада, але ж і соромно за такі вибори.

Покрутить головуючий пружинку, стрілка - дз-з, стане на призначене місце.

От він узяв ключика. Налагоджує…

Але сьогодні стрілці не привелося оббігти швидко й легко. Вже коли головуючий хотів закликати всіх до голосування, йому до рук подали з першого ряду записку. Він перебіг її очима, а потім, збентежений, прочитав до залу: “Просимо професора Холода розповісти про операцію тромбозу вени, яку він робив сьогодні”.

Запала тиша. Насторожена, тяжка. І хоч вона тривала не більше хвилини, але цього часу вистачило, щоб у залі схилилися майже всі голови.

Тишу розбили два голоси. Жіночий і чоловічий. Перший - Варвари Іванівни. Вона, мабуть, передчувала щось і тому прийшла теж.

- Цю операцію робила я. - Сказала й схилила голову.

- А я хотів сказати, - Олександр Кіндратович витер хустинкою чисто поголену голову, сховав її до кишені, - хотів сказати - летальний кінець операції був невідворотний.

Прокопу Гордійовичу не дали говорити. І - жодного голосу проти. “За” голосував навіть той, хто подав записку. Однак це вже не заспокоїло Холода. В нього відчуття, ніби влили йому трутизни у вже й так зболені груди. І - за віщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають всі. Відомо всім і те, що він не хапався за щаблі на драбині посад, не зштовхував з неї колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод гадав, що нікому б і на думку не спало просвічувати рентгенівським промінням його совість. А це для нього важило багато. Більше, ніж будь для кого. Бо довелось йому перебрести в житті найкаламутнішу і найшаленішу ріку.

За всім цим він навіть не подумав, хто й звідки так швидко довідався про трагічний кінець операції.

- Хочеш, я скажу тобі, хто написав записку? - неголосно мовив Білан. - Зараз той чоловік підійде до тебе й висловить обурення.

Колеги поздоровляли Холода, жартували, навіть співчували. Бо це таки - не стільки пошани, скільки роботи й відповідальності. Вже майже під кінець до Прокопа Гордійовича швиденькими кроками піддріботів професор Шевчик і, микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотів:

• Предыдущая
• 2/50
• Следующая