Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/26

— Не знаю, ким би я хотiв стати, — нарештi чесно визнав вiн.

— Ех, ти, — сказав Даваня. — Теж менi винахiдник. У людей же скiльки цiкавого!

— Саме тому й не знаю, ким менi бути. Мабуть… я так би й залишився винахiдником.

— А я хотiв би стати водогоном, — замрiяно сказав Барбула. — Даватиму воду всiм, кому вона потрiбна. Захочу — квiтам, захочу — деревам чи ще комусь…

— Ти хотiв сказати — слюсарем по ремонту водогону, — уточнив Бухтик. — То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, i вiн тебе навчить.

— Нi, — рiшуче заперечив Барбула. — Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогiн? Ага, мовчиш! То ж бо й воно.

Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.

— Чуєш, що батько каже? — запитав вiн. — Так що, Бухтику, не лiнуйся. Думай, Бухтику, думай!

Осiнь була вже не за горами. Ночi ставали все довшими i холоднiшими.

Птахи почали збиратися у великi зграї. Вони готувалися у вирiй.

Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гiлок i, погойдуючись, повiльно пливло за течiєю на пiвдень — туди, куди збиралися i пташинi зграї.

Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течiї.

— Що це? — запитала Оля.

— Не що, а хто, — поправив Бухтик i помахав скриньцi рукою. — То мiй батько тренується. Наступної весни вiн збирається побувати у санаторiї. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогiн.

Мiж важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно свiтило, як i влiтку, проте це було вже iнше, осiннє сонце.

За хвилину воно знову сховалося за хмарами.

— А чому лише весною? — здригнувшись вiд пориву холодного вiтру, поцiкавився Сергiйко. — Чому не зараз?

— Вiн ще не зовсiм звик до суходиху, — пояснив Бухтик. — Та й нiколи йому зараз — треба готуватися до довгого зимового сну.

I Бухтик тяжко зiтхнув.

Оля сидiла на пагорбi поруч з Сергiйком i бережно перебирала каштановi качалки очерету. Це був подарунок вiд маленької русалки. Його тiльки-но передав Олi Бухтик.

— Цi качалки ми розпушуємо i встеляємо нашi зимовi дупла, — сказав Бухтик. — М'яко, тепло. Не гiрше, нiж на перинi з пiр'я.

— Я так i не познайомилася з Чарою, — сумовито зауважила Оля. — Менi дуже шкода…

— Чара теж за цим жалкує, — сказав Бухтик. — Однак що ж поробиш… Може, колись, згодом…

Затон повiльно пересiкала величезна жаба. Рухи її були такими непоспiшливими i млявими, що дiтям здалося, нiби вона от-от засне на плаву.

Неподалiк вiд дiтей жаба застигла i поворушила своїм широким негарним ротом.

— Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з вами, — переклав Бухтик. — Всi її рiднi тiльки-но вляглися спати.

— До побачення, Квакушо, — сказала Оля i помахала рукою. — Приємних тобi сновидiнь.

— I велике спасибi за допомогу, — додав Сергiйко.

— Еге ж, — згодився Бухтик. — Якби не вона…

Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво i сповiльнено попливла назад, до своєї сонної рiднi.

…Десь за перелiском почулися виразнi голоси.

— Це мами нашi, — сказала Оля i пiдвелася. — Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися.

Вiд цих слiв Бухтик здригнувся. Не вiдриваючи погляду вiд затону, геть засипаного опалим листям, вiн безутiшно зауважив:

— Ну от, ви собi поїдете, а я… мене все одно, що й не буде тодi на свiтi.

— Не треба такого говорити, — попрохала Оля, i голос у неї пiдозрiло затремтiв. Здається, ще трохи — i вона розплачеться.

— I справдi, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, — пiдтримав її Сергiйко. — Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. I тебе теж… — Хлопчик мiцно стиснув плече свого кошлатого товариша. — А наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду!

— Я теж, — сказала Оля. — Я теж постараюся.

I тут Сергiйко не втримався i зiтхнув.

— Та до цiєї зустрiчi ще так далеко! Коли б ти знав, як менi не вистачатиме тебе!

Бухтик уважно подивився на хлопчика, i вперше за цiлий день його очi трохи повеселiшали.

— Гарно як, — сказав вiн. — Як гарно жити на свiтi, коли знаєш, що ти комусь потрiбен!

I це, звичайно, було чистою правдою.

Коли обидвi мами разом з Миколою Володимировичем пiдiйшли до затону, на березi сидiли лише Оля та Сергiйко.

Микола Володимирович подивився на дiвчинку i задоволено посмiхнувся. Вона анiскiлечки не була схожа на ту Олю, яка прибула до санаторiю два мiсяцi тому. Тепер це була мiцна, засмагла дiвчинка. I хоча в її очах свiтився смуток, проте вiн зовсiм не був схожий на колишнiй вiдчай.

«Молодцi вони, Сергiйко i Бухтик, — з теплотою подумав лiкар. — Якi ж вони молодцi! Не знаю, що б я i робив без них…»

— Чого зажурилися? — весело запитала Сергiйкова мама i тут же сама здогадалася чому: — Розумiю, вам дуже не хочеться розлучатися з усiм оцим…

I вона подивилася на пожовклий лiс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потiм перевела погляд туди, де осiннє небо зливалося з землею.

— Яка краса! — сказала вона. — Атож, на вашому мiсцi я також би зажурилася.

— Правду кажете, — пiдтримала її Олина мама. — Мiсця тут, можна сказати, казковi. От тiльки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кiлькох кроках вiд санаторiю?

— Мамусю, я тобi потiм про все розповiм! — сказала вона i притисла до щоки маленьку кудлату iграшку. — Вона ж iще нiчого не знає, правда, Бухтику?

Бухтик промовчав. На його мордочцi свiтилася лагiдна i трохи загадкова посмiшка…

• Предыдущая
• 26/26