Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 87

• Предыдущая
• 87/174
• Следующая

- Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому. - Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.

- Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.

- Не бачу, - сказав Отава.

- Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то… Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?…

- Я не просив у вас нічого, - нагадав Отава.

- Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення, - ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні…

- Психологи стверджують, - насмішкувато зауважив Отава, - що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції…

- Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тільки не відштовхуюсь від вас, навпаки… Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені…

- Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.

- Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові:

«Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче - лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття… Руський імператор теж виявився людиною високої культури… Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!

- До речі, прізвище того підрядчика було Фохт, - сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.

- Прізвище не грає тут ролі, - відмахнувся Шнурре, - мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете… Але ще більше обурюють мене так звані художник ки, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священик собору Іосиф Жовтонозький…

- Навіть їх можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор…

- Я вже сказав, що це - трагічно… Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти… Вірніше, ми вам допоможемо… Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію… Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.

- Ніколи! - Отава знову підскочив. - Чуєте, ніколи!

- Ви ще не чули моєї пропозиції.

- Однаково я відкидаю її!

- І все ж вислухайте. - Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, мовив далі спокійно й розважливо: - Ви трохи відреставрували фрески… Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу роботу… Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами керували ви… Але дозвольте й одне зауваження… Ви провадили ці роботи без якогось плану. Не виділяли головного й другоряднего. Не вели пошуку найціннішого в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом усіх відкрить: треба передовсім відкривати великеї. Тільки тоді прославишся.

- Я не звик заробляти славу на чужій праці, - спокійно промовив Отава, відходячи в тінь, - та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив дев'ятсот літ тому?

- Слава першовідкривача - вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки… Але йдеться не про це… Я надто багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день. І все ж, бачите, не забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!

- Можна подумати, що ціла німецька армія вступила до Києва тільки для того, щоб створити, як ви кажете, мені належні умови для великого відкриття в Софійському соборі. - Отава.вже відверто глузував з Шнурре, але той відкидав глузування, він настроєний був на серйозний, навіть урочистий лад, він підвівся й проголосив, наче повноважний представник перед іноземним посланником або корпусом журналістів:

- З завтрашнього дня в вашому розпорядженні буде все необхідне і ви повинні відразу ж розпочати реставраційні роботи з таким розрахунком, щоб відкрити тільки найцінніші розписи в якнайкоротший строк.

- Це потрібно вам для блискавичного закінчення війни? - поцікавився Отава.

- Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повірте мені: ми й самі змогли б провести всі необхідні роботи. З нашою точністю й терплячістю, з нашим неперевершеним мистецьким досвідом…

- Що ж вас стримує? - Тепер Отава вже знав, чого від нього хочуть, він міг спокійно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а своїми намірами, а отже, й страшним. - Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нічого не можу вдіяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити і мене, і собор, і місто… Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не віддати ворогові Києва, який для мене особисто є найбільшою святинею нашої історії, але раз так сталося… Тільки відмовитися від будь-якого сприяння ворогові - ось і все.

- Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицію, - сказав Шнурре.

- Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведінки ще за колючим дротом, а потім учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всі ваші чи там чиї б не були ворожі пропозиції - тільки ні! Більше нічого.

- Ніколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для відступу.

- Не звик.

- Ви ще не вислухали мене до кінця.

- Не бачу в тому потреби.

- І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшениці. Що ви на це скажете?

• Предыдущая
• 87/174
• Следующая