Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 59
- Предыдущая
- 59/174
- Следующая
- Що це? - спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, та тільки не таке.
- Дарунок від твоєї княжої милості для свейського короля, - несміливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути від нього бодай незначної підтримки.
- Для Олафа Скетконунга, - перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин. - Кажуть, що вже пообіцяв він видати свою дочку Інгігерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього засилає послів руський князь.
Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотілося йому взяти його до рук, може, й начепити на себе, може, навіть пошкодував він такої небаченої коштовності для шведського Олафа, якого ніколи не бачив, а доньки його теж не бачив і тільки повірив брехням своїх варягів. Та князь стримався, відступати від свого слова вже було пізно, він любив приймати вирішення без спонуки, а свататися до Інгігерди надумався він сам, отож усе мало йти так, як ішло, як почалося.
Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрість: посадник готував незвичайний ланцюг-чеп у дарунок своєму князеві, недарма ж увінчав його медальйоном з святим Юрієм-змієборцем. Готовий був на будь-які пожертви, аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин відразу зметикував, що ліпшого віна за доньку, як отой чеп, жоден володар - ані поганський, ані християнський - свейському королеві не запропонує ніколи, тож і звелів Золоторукому викласти сховану до часу коштовність перед ясні князеві очі. Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, які тут умільці і які, отже, князі в ній. А вже потому хай вибирає собі зятя.
Тому Ярослав, який спершу хотів було виказати Косняти-ну все, що думав, змовчав, а Золоторукого спитав для годиться:
- Хто робив?
- Люди мої, Носок і Бурмило, - скинувся той, готовий поставити і Носка, і Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.
- Гарно, гарно…
І пішов з підкліті, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому столику ланцюг неоціненної краси.
Коли всілися на коней і Коснятин наблизився до князя, щоб дізнатися, куди прямувати тепер, Ярослав несподівано сказав:
- Їдь собі. Хочу трохи прогулятися на лови.
- Дощ же! Моква! - спробував розраяти його посадник.
- Мій клепіт. Боїшся дощу - сиди в сухому.
- Та ні, то тільки так, слабість людська. Куди князь - туди й я.
- Сиди вдома. Поїду з варягами.
- Які ж з варягів ловчі, князю! - не стримався від здивування Коснятин. - Не бажаєш мене, то візьми хоч ловчих. Бо ті гультяї зайця тобі з-під куща не виженуть! Так і проїздиш марно в Звіринці!
- Моє діло, - буркнув Ярослав і круто відвернув коня від посадника.
Взяв з собою самих тільки Ульва й Торда. І вже що то за лови, коли князь їде з мечем на перев'язі та з коротким мисливським ножем, а варяги - один із списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князівські лови з таким скупим озброєнням!
Але так було велено, так воно й зроблено.
Троє верхівців на потемнілих від безупинного дощу конях проскакали по дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кінцем по вулиці Великій, налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі, по Кожевницькій вулиці, а потім і в Звіринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався від вибризків, що летіли з-під копит княжого коня, а Торд плювався і щоразу хотів щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його ніхто не слухав, та й він сам розумів марність своїх зусиль, чим далі вони від'їздили від города, тим кволіші ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й він занурився в таку саму безнадійну мовчанку, як його товариш Ульв.
Ярослав досить легко відшукав озерце, де колись сидів, роздумуючи над своїми не совсім обачними вчинками, так само він махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бік, де зустрів тоді Забаву, кілька разів (що вже було й зовсім незвично) озирнувся, щоб пересвідчитися, що Торд і Ульв відстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелісками, де вперше промайнула перед ним дівоча постать.За ці кілька тижнів ліс оголився до невпізнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославові, що він був тут, а могло бути, що й не тут. Він уперто посилав коня в найгустіше плетиво гілля й чагарів, мокрі віти хльоскали князя по обличчю, він вимучив коня, змучився сам і тільки тоді, як зненацька помітив, що вже тривалий час крутиться на одному місці, зрозумів нарешті, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справді Забава сидіти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото приїзду! Та коли б і ждала, то не могло те тривати стільки часу, та ще й у таку негоду.
Він озирнувся, щоб покликати своїх вірних варягів, але ті або ж занадто точно дотримувалися його веління зникнути з очей, або ж просто відстали десь у мокрих гущавинах - так Ярослав лишився сам у задощеному лісі, а що не мав чого робити, то пустив повіддя, сподіваючись, що розумний кінь виведе його з Звіринця, хоч і не хотілося повертатися на свій холодний і непривітний княжий двір, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.
Згадав про сина Іллю, якого полишила йому небіжчиця Анна. Хирлявий, як і мати, хлопчик нагадував чимось Ярославові його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, і в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дітей і жон. Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця: і в думах, і в зневазі до хворощів навіть найближчих людей, і в бісівській похоті.
А варяги Ярославові тим часом трюхикали собі по Звіринцю, раді, що бодай на короткий час звільнилися від капризного князя, але не дуже-то й задоволені безцільним вештанням під холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лісі, зігріватися теплом, що йде від коня, дрімати, похитуючись у сідлі, ні про що не думаючи (це стосувалося, ясна річ, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадці, як перебігала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дівчина, і що ти їй гукнув, і що вона тобі відповіла, і як ти пообіцяв до неї довідатися, а вона тобі що сказала, а ти їй - ніколи б не кінчав цих солодких передумувань Торд. Ульв спокійно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списові перевагу перед будь-якою іншою зброєю; що ж до Торда, то в того, окрім неодмінного двосічного меча, завжди за спиною висів лук, бо в глибині своєї досить-таки розвихреної душі той якимсь чином зумів утримати переконання, що треба бути постійним хоча б у виборі зброї і що набагато лідше перестріти нападника стрілою здаля, аніж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердішою буде рука і гострішою зброя.
Отак вони й трюхикали собі яо Звіринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарів, пропливли перед ними горді оленячі роги, пишні, розгалужені багатьма відростками роги, що майже зливалися з гіллям, недосвідчене око їх би й не зауважило, олень біг, не схнтуючн головою, він весь був невидимий, тільки пливли понад оголеністю галуззя його величні роги, і цього сталося задосить, щоб зіркі очі варягів умить запримітили здобич, обидва верхівці, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повіддя, мовчки понукаючи коней, з обох відразу злетіла байдужість і сонливість, постаті в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помітили, що й олень наддав ходу і намагається сховатися від них ще в густіших і вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєві, здавлено вигукнув:
- Стріляй!
Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому ніс і підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну стрілу туди, де ще ви-красовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.
- Предыдущая
- 59/174
- Следующая
