Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/174
• Следующая

- Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, - він пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?… мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, - він засміявся наївно, по-парубочому, - і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…

- Ні, я не можу цього зробити, - підвівся Отава.

- Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…

- Ні! - Отава вже йшов до дверей.

- Але ж, товаришу професор…

- Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність - стародавнє мистецтво.

- Але ми з вами…

- Я не можу продовжувати цієї розмови. - Отава вже тримався за дверну ручку.

- Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?

- Не знаю. Не можу вам бути корисний.

А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:

- Товаришу професор, я схиляюся перед вами!

- Ну навіщо аж такі суперлятиви? - зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.

- Але ж таке багатство! - розливався в своєму захваті Бузина. - А це чорне тло! Це ж просто чудо.

Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили - аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:

- У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони - рослинного походження.

- Справді, - зрадів Бузина. - А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.

- Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавніші, - висловив припущення професор.

- А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.

- І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся неза-тьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?

- Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? - висловив здогад Бузина.

- Вісім шарів оліфи! - вигукнув професор. - Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.

- Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,- вголос міркував Бузина.

Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.

- Навіть Пушкін, - вже й зовсім розійшовся Бузина, - навіть Пушкін! Пам'ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет.

Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.

- А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, - таємниче сказав Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?

- Ніколи не чув, - в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.

Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні плями.

- Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця річ має понад тисячу років. До того ж викопана з землі.

- Ніхто її не зберігав, - знову навернув на улюблену тему Бузина.

- Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз старовинними іконами.

- Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, - поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехняі

- До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання, - обережно промовив Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона.- Йдеться про збереження цінностей і… як би це вам сказати?… майже схоже щось на оте покривання ікон оліфою…

- То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крісло венеціанської роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свій робочий стілець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудре різьблене крісло, в якому втонув. Червонясті маври несли на міцних своїх плечах підлокітники, на високій спинці вигравалися козлоногі фавни, з-під різьблених ніжок визирали ще якісь почавлені міфологічні мордяки. Десь триста або чотириста років тому везли через адріатику до Венеції далматинські дуби, і майстер, стоячи на березі каналу, ще здалеку вибирав собі деревину, велів допровадити її до своєї майстерні і вже там засідав за роботу і мудрував над одним таким кріслом рік, а то й кілька років, і життя його вимірювалося не кількістю прожитих років, а кількістю зроблених чудо-крісел, як у Страдіваріуса - кількістю скрипок.

- Вміли колись люди робити речі, - зітхнув Бузина. - Видно досвідчену руку. Заздрю досвідченим людям. Тільки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордію Всеволодовичу.

- Помиляєтесь, дорогий мій, - роздумливо промовив професор, - колись, у ваші роки, я теж думав. І, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, більше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалі більше лишається недокін-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у невикінчених справах і задумах, задихаєшся від браку часу і сили, робиш усе сяк-так, і дедалі гірше, дедалі поверховіше, життя перетворюється на якийсь божевільний галоп. І здається тобі, коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо і спокійно, то хіба що в найранішому дитинстві, коли шморгав носом, сопів, колупався в вусі, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого піску.

- Яз вами не згоден, - рішуче заперечив Бузина. - Ви так багато зробили.

- А от поживете ще ті двадцять чи п'ятнадцять років, які нас з вами розділяють, і пересвідчитесь! - майже пустотливо ляпнув по столу професор. - Але ми забалакались. Ви щось хотіли. Прошу вас.

Йдеться про дуже важливе. - Бузина не міг добрати слів. - Я хотів з вами порадитися, Гордію Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я ціную і поважаю… Ваш авторитет…

- Не треба про це, - спинив його професор. - Ліпше про діло.

- Бачте, це таке делікатне питання… Йдеться про… як їх… Про мозаїки…

- Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? - швидко докинув професор, якому відразу вчулося в мові Бузини щось від отого молодого керівника, з яким недавно мав бесіду.

• Предыдущая
• 34/174
• Следующая