Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/174
• Следующая

- Куди, поганцю, до святого храму оружний?

Сивоок, видно, сховав свою ломаку під корзно, бо його ніхто не притримав, і він, переступивши високий кам'яний поріг, знайшов там цілковито новий для себе нежданий-негаданий світ. Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його звідусіль, золоті проморги свічок кликали кудись у незвідані глибини, високі стіни вишнево розступалися ширше й ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороці, відкриваючи то похмурі личчя невідомих богів, то туго заплетені візерунки жовтого, білого, яскраво-лазурного, полишаючи в самій середині високі стовпи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свічей і в голубому тремтливому світлі, що струменіло крізь вікна-прозори, простягала до Сивоока своє немовля божа мати, вся в розспіваних барвах, вся в блиску й сяйві.

Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей розспівані барви матері, що спородила колись бога, і він теж полинув разом з ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце.

Мовби незрима сила підняла його над усіма людьми, що виповнювали простори храму, над прибраними в золоті шати священиками, над співом і казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцеві свою жорстокість, тепер вражав благоліпністю, над словами мовленими й притаємними; він не знав, де він і хто він, забув про все на світі, хотілося плакати, як давно колись на темному шляху, але плакати вже не від ляку й безнадії, а від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизо-вишневих безмежжях співаючого, сяйливого храму.

Задкуючи, він вийшов з церкви, заплющився від яскравості блакитного київського дня, не хотів розгублювати віднайдених багатств, міцно притискував схрещені руки до грудей, так ніби там зібралися в нього всі барви, щедро надаровані колись малому дідом Родимом і вихоплені тепер Сивооком з вишневого святилища, зібрані поміж проморгами свічок, похмурим світінням очей святих, тугими візерунками стін і стовпів, буйновищами звуків, у яких спліталися високомовні молитви, самодзвонні дзвони і розспіване гучання всього довкола.

- Ломаку свою притискаєш? - гукнув Сивоокові Лучук, торсаючи товариша за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собі серед калік і старців і не виявляв видимої охоти заговорити першим.

Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досі в своїй захопленості, жив у світі дитинства і відчував, що тільки там справжнє його життя. І знов до болю хотілося плакати, але навколо яснів день, його оточували люди, присутність яких він відчував, хоч ще й не розрізняв їх до ладу, два жорстокі роки мандрів разом з Лучуком привчили його до вміння дотримувати зовнішніх позорів, для своїх чотирнадцяти чи п'ятнадцяти літ він виглядав набагато мужнішим, а тільки в душі лишився дитиною, його серце було пронизане барвами, але ніхто цього не повинен знати, однаково-бо ніхто не збагне і не повірить.

- Мені сказали: оружним не можна, - правив своє Лучук

3 видимою образою в голосі.

І лише тепер Сивоок нарешті почав повертатися на землю, виразно побачив калік і старців, юродивих і біснуватих, побачив ображене личко свого товариша, йому жалко стало Лучука, захотілося, щоб і він відчував те саме, що він сам, Сивоок по-змовницькому відвів побратима трохи вбік, далі від крикняви й штовханини, запропонував:

- Дай потримаю лук і стріли, а ти піди подивися.

- Не хочу, - мовив Лучук.

- Справді, поглянь, - наполягав Сивоок, - диво велике там. Ніде в світі такого не забачиш.

- Ге, та кинь ти свою церкву! - відвертаючись від входу, який здалеку ще більше вабив своєю таємничістю, закричав Лучук. - Ходімо ліпше на торг!

- Аби ж і ти побув там усередині, - мрійливо мовив Сивоок.

- Задосить і одного з нас! - уперся Лучук. - А мені кортить на торг. Їсти хочу й пити. А коли хочеш, то й ще раз піди в церкву, а я потримаю твою ломаку, щоб не носив її під корзном. Важка ж, далебі.

Сивоок мовчки пішов до воріт, над якими видзвонювали мідні дзвони. Від розмови сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове, вони пройшли під надворітніми дзвонами, протоптаною безліччю ніг тропою пробралися понад оградою до того місця, де летіли з-поза неї мідні коні, і звернули на головний київський - Бабин торжок.

Тіснява, крик, кінське іржання, рипіння возів, погуки озброєних верхівців, клекотнява різних голосів і різних мов, гелготання й кудкудакання птиці, кувікання свиней, дзенькіт і бренькіт, цокотіння й бубоніння, лайка і свист, тупотнява і вереск, виспіви й гусельне гудіння, запахи скори й меду, заморські пахощі й запаморочливий дух свіжої смаженини, несамовите різнобарв'я землі, води і дебрів, поклятьба і лестощі, погрози й благальність, вихваляння й зневіра, а над усім - брехні, обдурювання, крутійство, на тобі боже, що мені не гоже, як не я тебе, то ти мене… Та хлопці ще були занадто недосвідчені й мало терті серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманітність торгу й проникнути в його найглибші основи, їх закрутило, завертіло, їх ухопило нестримними течіями, вони теж роззявили роти, витріщили очі, мацали пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, їх теж штовхали, смикали, турляли, запрошували й проганяли, і вони відчували себе то можновладцями, готовими купити все, що бачать очі, то нещасними лісовиками, яким ніхто не поступиться бодай шматком хліба. Вони чули про київський торг, ще й не будучи тут, були приготовані на все, але не на таке. Вони то задихалися від нестерпної тісняви, від випарів мокрого брудного одягу, від солодкавого пахтіння спітнілих тіл, то їм хотілося зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, і вони кидалися туди стрімголов, як у воду, і насилу потім вибиралися на волю, відпирхуючись і відморгуючись. їх носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, і в свавільній тудисюдності кружеляло так, що несила було розібрати, де одесную, а де ошуйю, і так в несамовитій блуканині опинилися вони коло візків, покритих стемнілими від негоди будами, і возів одкритих, старих і нових ще зовсім, коло яких порядкували жваві медовари й пивовари, виймали чопи з нових та нових бочонків, підставляли ковші й чаші під тугі струмені трунку, підносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вміло ховали заплату в міцні шкіряні міхи або в штудерні дерев'яні скрині під собою, а навкруги чорніли відкриті роти, зблискували білі зуби, вмочувалися в густі меди чорні, руді й русяві бороди і вуса, текло по бородах, попадало в роти й не попадало в роти, і світ тут ішов у круговерть, світ тут був веселий, безжурний, добрий і щедрий.

- А нумо ж! - гукнув хтось до хлопців, як тільки їх затягли до веселого кола. - Меду чи пива?

Вони й самі незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обіруч великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у ньому вусами й бородою, пускав бульки, відривався на мить, щоб гукнути щось веселе й дурнувате, знову припадав.

- Пива дай отрокам! - гукнув він комусь коло бочок, і той «хтось» миттю всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однією рукою розгорнув свій міх, показав шмат копченини, надлуплений окраєць хліба, підморгнув: беріть, мовляв. Лучукові не треба було повторювати припрошень, він дістав ножа, відбатував два кусені копченини, дав один Сивоокові, в другий мерщій вчепився зубами, потім відпив добрячий ковток пива, засміявся, крутнувся від вдоволення:

- А добре ж яке!

• Предыдущая
• 27/174
• Следующая