Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 8

• Предыдущая
• 8/49
• Следующая

Потім немовля загортали в пелюшку. Роль було зіграно.

Через місяць щасливі батьки отримували пакунок з чотирма чорно-білими світлинами свого усміхненого чада і розсилали їх родичам. Одну залишали собі.

Коли я дивлюсь на це своє фото, звідкись накочується почуття холоду і самотності. Якби дорослі пам'ятали цей страх лежати голими перед вічком камери, покинутими, обдуреними звуком брязкальця і запахом домашньої пелюшки…

Під світлиною підпис кривим почерком: «Ось і я!» Число. Місяць. Рік.

На наступній сторінці батьки під час свого весілля з коментарем: «Винуватці події». Тут їм обом по вісімнадцять. Ранувато. Але як на той час нормально, якщо батьки не проти. Решта «якось буде», «ми жили, і вони проживуть». Головне, утворити ще одну «комірку суспільства» у загальному вулику.

Світлина нечітка і єдина з усіх, що збереглися після маминого «аутодафе», яке вона влаштувала після розлучення на смітнику подвір'я.

Відверто кажучи, я її досі не розумію, так само як і інших, для яких розлучення символізує кінець світу.

Так, дивимось далі.

Чи краще НЕ дивимось?

Чи робимо вигляд, що нічого не помічаємо?

Чи непритомніємо, викликаємо «швидку» або краще санітарів з «психушки»?

Дякуючи професії і життєвій загартованості, я звикла до непередбачуваних ситуацій. Крім того, мала одну корисну рису: нічому ніколи особливо не дивуватись. Принаймні не вихлюпувати емоцій назовні. Я взагалі не сприймаю надто емоційних чи показово-захоплених людей. Не маю до них довіри. Моя стихія іронічно налаштовані мовчуни.

Можливо, це через моє затинання, яке зробило з мене суперінтроверта.

Я вважаю, що справжнє життя те, котре будуєш у собі в суцільній тиші.

Чим, власне, і займалась все свідоме життя…

Хитра лисиця! Я знову заводила себе в ліс заплутаних думок, ховалася за звивинами і кольоровими інтегралами приспаного мозку, рила нори і стрибала в них, аби не зізнатися: ця дівчинка на четвертій сторінці альбому… Ця дівчинка…

Вона надто схожа на ту, що стояла сьогодні в дверях моєї старої квартири.

Я ще раз схилилася над світлиною. Вона трохи поблякла, але деталі побачити можна.

Розпатлані коси, що звисають до талії.

З-під короткої смугастої спідниці стирчать два «сірники» худі ноги, вкриті плямами зеленки.

Очі сховані під довгим чубом, але вони, я знаю, сині…

Я перегорнула ще одну вцілілу сторінку. Тут ми всі втрьох на тому ж подвір'ї. Підпис: «На прогулянку». Більше фоток немає.

Тепер можна і знепритомніти!

Або спокійно констатувати факт: чоловік в синіх трусах, що визирнув з ванної, копія того, що стоїть на світлині тридцятирічної давнини зліва від дівчинки з довгими косами, а голос «Вірочко, кому ти відчиняєш?» голос матері. В такому випадку жінка з тазиком дійсно тітонька Ніна. А напис на стіні під'їзду зробив Ярик.

Фу-у-ух!

Я відкинула альбом.

Про що думати?

Я потрапила в машину часу?

Пройшла крізь портал?

Маячня! Я не дуже сприймаю фантастику. Крім Бредбері, нікого не читала. Навіть Стругацьких завжди відкладала на користь інших книжок. Якщо напружитись, все одно пояснити для себе цю, прямо скажемо, дивну ситуацію з точки зору наукової фантастики я не зможу. Є, щоправда, ще кілька варіантів її пояснення: моя втома, спека, збудження пропозицією Олежки, що викликала не дуже приємні спогади. Зрештою мій давній гастрит, який сьогодні дав про себе знати. А ще розмова з бабцею, що назвалася лікаркою четвертого управління, а насправді могла виявитись звичайною шарлатанкою-гіпнотизеркою. Все вкупі призвело до марення. Якщо це було звичайне тимчасове запаморочення, то мій мобільний телефон має лежати в сумці.

Це треба перевірити. Чомусь мені здалося: саме наявність телефону може довести, що я просто захворіла.

Я тихо встала і прочинила двері. Не хотіла долучати до цієї історії Мирося, а тим більше Томочку, яка б одразу почала піднімати на ноги всіх знайомих лікарів. Навшпиньках почала прокрадатися в коридор, де кинула свої речі. З кухні лунали тихі голоси. Я дослухалась.

Коли з тобою щось трапляється, завжди шукаєш винуватця. Якщо не знаходиш шукаєш його на небі… почула голос Мирося. Але чи можна звинувачувати Бога у несправедливості? Адже її немало. Особливо зараз...

Вони, як завжди, філософствували.

Як каже Томочка, «моделювали ситуації» і варіанти виходу з них. Я в цій забаві завжди була «третьою зайвою». Адже з юності терпіти не можу тих, кого подумки називаю «інтелектуалами напоказ». В будь-яку розмову вони намагаються встромити цитати з К'єркегора чи Гайдеггера.

Кант, Сартр і дідусь Вольтер для них брати рідні. Бердяєв і Розанов «атстой». Фройд розвага для сексуально заклопотаних дебілів. Щоденне чтиво, без якого день прожитий намарне, «Улісс».

Вони так і пересипають свою бесіду переліком імен, що мають ввести співбесідника в глибокий ступор.

На жаль, мій Миросик був саме з таких. Часом я піджартовувала над цим, часом це мене дратувало. І я на позір викладала на свою нічну тумбочку який-небудь детективчик, котрий діяв на нього, мов червона ганчірка на бика.

Зрештою все звелося до того, що будь-яку книжку я читала «з-під поли» і ніколи не брала участі в інтелектуальних розмовах моїх «вчителів» Томочки і Мирося. Не могла ж я їм зізнатися, що перечитала все те також. Просто не вважаю за потрібне хизуватися цими, не набутими власним досвідом, знаннями. Ба більше, в мені йдуть шалені суперечки з прочитаним. Адже ніколи не створювала для себе беззаперечних кумирів і вперто намагалася переосмислити прочитане, а не сприймати його за непорушний постулат.

Часом мені здавалося, що Томочка навмисно вигадує для мого чоловіка «вічні» та доволі еклектичні теми, аби вести ці бесіди, на які у мене ніколи не вистачало ані часу, ані бажання. Тим більше що Мирось коли мені все ж таки вдавалося вставити своє слівце поблажливо називав мене «наше зіпсоване радіо» і я, звісно, «вимикалась».

Отже, мені треба було непомітно просковзнути до передпокою. В очікуванні на влучну мить мимоволі довелося вислухати Томочкину відповідь.

Розповім тобі одну притчу… сказала вона своїм рівним артистичним голосом, ніби говорила зі сцени в мікрофон. Отже, в одного чоловіка був син розумний і талановитий. В тринадцять років він видав збірку вражаючих віршів і екстерном закінчив школу. А в сімнадцять у нього виявили невиліковну душевну хворобу. Все почалося з того, що юнак, до того цілком адекватний, якщо не враховувати його особливий склад розуму, за який його хвалили вчителі, почав чути голоси і розмовляти з ними...

Браво, Томочко, подумала я, у тебе дійсно тваринна інтуїція дуже вчасно ти розповідаєш про крейзанутих!

Спочатку батько намагався його лікувати, вела далі Томочка, але лікарі лише розводили руками. Деякі з них просто знущалися, вимагаючи за свої послуги великі гроші. Багато хто пропонував помістити хлопця в клініку. Але батько категорично відмовлявся і продовжував купувати синові найдорожчі ліки, хоча їхня дія була тимчасовою. В періоди загострень юнак втікав з дому або поводився, мов звір, ламав меблі, розбивав свою голову об стіну. Так проминули три довгі нестерпні роки. В цей час батько зустрів жінку, від чиєї любові мусив відмовитись. На роботі йому пропонували нову цікаву посаду, якої він чекав все життя. І теж отримали відмову, адже та забирала би багато сил і часу. Друзі поволі залишили його… Цей нещасний рано посивів, втратив смак до життя. Весь його час, усі його думки належали синові. Він з жахом думав про те, що станеться з юнаком після його смерті, хто буде піклуватися про нього, благав Бога, щоб той змилосердився над ними обома. Через три роки такого існування хлопець несподівано помер...

Вона сьорбнула чай і встала долити Миросеві «гаряченького».

Мені довелося відступити назад до кімнати.

Горе батька було таким безмежним, що він впав на коліна і почав палко молитися, докоряючи Господу на несправедливість і благаючи повернути йому втрату. Її голос досяг вершин артистизму. Його роз'ятрена горем уява дійшла тої межі, що він почув у відповідь голос: «Ти так сильно цього хочеш, що я підкоряюсь твоїй волі. Але затям вона твоя, а не моя...» В цю мить зателефонували з лікарні і повідомили, що у хлопця була тимчасова зупинка серця і зараз все налагоджується: він почав самостійно дихати, тиск нормалізувався. Одне слово, син повернувся до батька. Минув ще один нестерпний і важкий рік. Одного разу вночі батько прокинувся, відчувши на своїй шиї дужі руки. І в останню мить зрозумів, що тоді Бог дав їм обом звільнення: синові від безуму і рослинного існування, батькові від безвиході. Отже, Бог завжди знає, що робить.

• Предыдущая
• 8/49
• Следующая