Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 42

• Предыдущая
• 42/49
• Следующая

Я підскакувала під його дужими руками, але була вже «не тут», тому що зловила себе на тому, що здатна бачити все це збоку і при цьому думати!

В такій от ситуації! Я думаю і страшенно дивуюсь тому, що, як виявилося, у людини «не було жодних сумнівів» щодо мене. Жодних! Всі десять років жодних сумнівів у тому, що «пригрів на грудях змію».

Це було так дивно.

Просто дивно, і більш нічого.

Але й прикро: а якби це був лише жарт, розіграш, той дурнуватий експеримент, про який говорила Томочка? Як би він зміг повернути все назад після сказаного?

Дякую, сказала я. Дякую…

І почала вбиратися в перше, що потрапило до рук. Він висмикував речі і знову закидав до шафи. Я діставала інші.

За цим веселим заняттям нас і застав дзвінок у двері. Замкнувши шафу на ключ, Мирось кинувся до своєї «швидкої допомоги».

В коридорі залунали голоси його новий, незнайомий, надто дзвінкий, істеричний і тихе туркотіння Томочки. Потім все стихло. Пішли на кухню, зачинили двері. Я сіла на ліжко, важко дихаючи і міркуючи, як би мені вибратися звідси, адже вони там, певно, зайняли «кругову оборону».

Але за мить до спальні увійшла Томочка. Увійшла, як до палати з хворою, зі співчутливим виразом обличчя і червоними від хвилювання щоками.

Я поглянула на неї новим зором. Вона досі була схожа на Одрі Хепберн, навіть виглядала набагато краще за неї в її роки, адже Одрі померла від раку і на останніх фотографіях виглядала надто висохлою і втомленою.

Томочка сіла поруч і взяла мою руку, мов добрий лікар.

Це правда? запитала вона.

Що саме?

Те, що ти сказала Миросику?

Втілила твою ідею в життя, посміхнулася я. І можу сказати, що ти мала рацію: людина краще пізнається при розлученні.

Отже, це неправда? зраділа вона.

Ні, це правда, сказала я. Коли будеш записувати свої дослідження, не забудь вказати, що такі експерименти не можна проводити безпідставно.

Вона провела рукою по моїй скуйовдженій голові:

Я тобі не вірю.

Я розчулилась: виявляється, Томочка не вважала мене «пригрітою змією». Вона сказала і зробила те, що мав би сказати і зробити Мирось. Але його потяг вже був далеко позаду.

Це правда, повторила я. І я хочу розлучитись, доки не пізно. І доки у нього є ти.

Вона почервоніла ще більше.

Не верзи дурниць! У вас хороші багаторічні стосунки, стабільні, підкріплені матеріальними і духовними цінностями…

…двадцять п'ятий з'їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства… скоромовкою підхопила я.

Що? Та ти хвора! У тебе гаряче чоло!

Хіба не пам'ятаєш, як я тебе вчила? зареготала я і додала цілком серйозно: А про свою діру в серці теж забула? Діру, в яку я влізла п'ятірнею кілька років тому, га? Адже якби не я…

Томочка дивилася на мене широко розкритими очима і мовчала. Майже так само, як тоді, в гастрономі. Але тепер її обличчя не світилося такою бездоганною біло-рожевою порцеляною і кутики вуст давно вже опустилися донизу. А в розкішній і охайній зачісці я помітила срібну низку сивини, яку ніколи не помічала.

От тепер є шанс усе виправити… тихо сказала я. Людина не може жити з дірою в серці рано чи пізно це закінчується дірою в голові.

Вона похитала головою:

Минуле виправленню не підлягає. А все вже давно в минулому…

Підлягає! весело сказала я. Якщо ми того захочемо! Варто лише знайти потрібну лазівку…

Можна лише уявити погляд, яким окинула мене Томочка. В ньому була непідробна схвильованість але не тим, про що я сказала, а скоріше станом мого психічного здоров'я. Якщо так піде далі, то вона цілковито впевниться в тому, що треба викликати «швидку».

Вона ніяково мовчала, перетравлюючи мою пропозицію. Звісно, рішення має прийти до неї не сьогодні і не завтра я її не квапила, але знала, що воно напевно буде. І тому навіть зраділа, коли вона перевела розмову на те, заради чого сюди й примчала.

А хто він, де ви познайомились у лікарні? запитала вона.

Питання, сформульоване майже так само, як його поставив Мирось, пролунало м'яко на нього хотілося відповісти.

Це було давно, в вісімдесятих... А він досі живе сам, без мене. І це теж треба виправити.

Тобто ти хочеш сказати, що в дитинстві у тебе був друг, якого ти зустріла зараз?

Я просто диву далася, наскільки чітко і просто Томочка сформулювала таку заплутану історію. На позір все виглядало саме так досить пересічно і зрозуміло.

Я кивнула:

Так, в дитинстві у мене був друг… Справжній великий друг. Але його давно вже немає. Проте я знайшла іншого. І він є.

Я нічого не розумію, але ти впевнена, що робиш правильно? тихо запитала Томочка.

Я впевнена, що роблю правильно, щодо тебе, сказала я. А щодо себе, то впевнена лише в одному: я знаю, що таке любити.

Більше я нічого не сказала.

Дала зрозуміти, що розмову закінчено, відвернулась обличчям до стіни. І тактовна Томочка, кинувши на мене розгублений погляд, ретирувалась із кімнати.

Поки вона тут, поки буде заспокоювати Мирослава, у мене є шанс непомітно вислизнути з квартири. Я більше не відчувала її своєю, бути тут стало нестерпно. Все в ній промовляло про мою тимчасовість. Тут не було жодної речі, котра б стояла на тому місці, на якому б хотіла я, все обставляв Мирось. І не дай Боже було зрушити з місця хоча б тумбочку чи стілець або поміняти фіранки. Спочатку я бунтувала, потім змирилась, а потім все переводила на жарт. І намагалась більше часу проводити на роботі… Я без жалю зачинила за собою двері.

У мене була ще одна важлива справа. Вона мала поставити остаточну крапку в сумнівах щодо реальності того, що відбувається.

Я взяла таксі і поїхала в університетський сквер.

Була майже та сама година, коли ми домовлялися зустрітися з Олегом кілька днів тому, а точніше цілу вічність тому, коли все в житті здавалося мені суцільною маячнею, безладом і втратило будь-яку цінність.

На вулиці так само стояла спека, але тепер я її не помічала. Сквер був майже порожній: певно, люди зрозуміли, що ця аномальна погода таки не жарти, і рятувалися від сонця за фіранками своїх помешкань.

Я мала надію, що старі люди не полишають своїх звичок, і не помилилася: фігурка в чорному, мов суха гілка, стирчала на тій самій лаві.

Внизу крутилися і туркотіли голуби, ліниво скльовуючи з гарячого асфальту крихти хліба.

Аделіна Паулівна!

Лікар четвертого управління. Пенсіонерка «союзного масштабу»… Щойно я опустилася на лаву, вона відірвалася від свого заняття і на мене поглянули знайомі, вибілені часом очі. Я подумала, що мені варто нагадати про себе, але старенька приязно посміхнулась:

О! Приємно бачити. Пам'ятаю: ви не любите голубів…

Так, це я, Аделіно Паулівно, промовила я.

Вона оглянула мене з ніг до голови професійним зором.

Ви схудли? Так, так, дуже схудли. Але це вам до лиця. Здається, ви скаржились на хворобу? Як почуваєтесь? Тиск? Температура?

Ще мить, і вона відтягне мої повіки пальцями, змусить показати язика «А-а-а!» і постукає по зігнутому коліні ребром долоні.

Дякую, поквапилась відповісти я, все в порядку. Я не була хвора. Якщо пригадуєте, вас зацікавило те, що я затинаюсь…

До речі, промовляючи це, я помітила, що говорю майже нормально, і повела далі:

Ви дали мені пораду. Так от, я нею скористалася і…

Що за пораду? з цікавістю промовила старенька.

Ну як же? розгубилася я. Ви сказали, що завжди практикували цей метод зі своїми пацієнтами повертали їх в точку відліку початку хвороби…

Невже? знову жваво перервала вона мене.

Я терпляче переказала їй суть нашої минулої розмови.

Вона слухала і дивилася на мене з непідробним захватом.

Нарешті в її очах засвітилось розуміння, і вона промовила:

Точно! Це мій винахід, який я назвала «ситуативна медитація»! На жаль, він ніде не зафіксований. В ті часи було досить важко пройти патентну комісію… Вона тяжко зітхнула. Тому я практикувала цю методу лише з тими, кому довіряла.

• Предыдущая
• 42/49
• Следующая