Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 7
- Предыдущая
- 7/32
- Следующая
ЧАСТИНА ДРУГА
Кінець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рік завершився, але майже всі діти ще тинялися у місті. Двір в одному з престижних районів, який у народі називали «царське село», нагадував колодязь.
Мама суворо забороняла Аліні виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дівчинка слухняно обіцяла їй не гуляти і робила вигляд, що читає «Робінзона Крузо». Але, щойно мати сідала в своє авто і вирулювала з арки, Аліна одягала на шию мотузку з ключем і вискакувала на подвір’я. На вулицю її тягло маґнітом — тільки там вона почувалася вільною. У свої десять років вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмітлива дівчинка, а особливі стосунки батьків навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Аліну особливо тішило, коли на людях мама називала батька «мій пусік», а він її — «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», — любив повторювати батько. Мама накривала стіл за всіма правилами етикету: з безліччю ножів та виделок — окремо для риби й для м’яса, з цілою батареєю фужерів та серветками, вправленими у перламутрові кільця. На цих вечорах Аліна, ставши на стілець, декламувала дзвінкі патріотичні віршики та грала на фортепіані полонез Огінського. Спочатку їй було гидко і соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збіговиськах свій кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тільки вона знала, чим закінчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тітками зачинялися двері, захмелілий батько казав у зачинені двері: «Козззззли!» Він так гостро і смачно вимовляв це слово, що Аліна починала голосно реготати. Мама відсилала її в ліжко, але дівчинка нашорошувала вуха і, тішачись, підслуховувала, як батьки обговорюють і «тупорилого Сан Санича», і його драглисту дружину — «стару стерву», і всіх інших. Одне з одним вони також не церемонилися. «Пусік» перетворювався на «лисого придурка», а «серденько» ставало «пустоголовою ідіоткою».
Коли Аліна якось спробувала так само назвати матір, отримала від неї ляпаса. Вона страшенно образилась і вирішила, що більше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: після невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Відтоді Аліна стала справжньою актрисою і навіть із нетерпінням чекала на чергову вечірку. На вулиці вона розслаблялася. Зі слухняної, ввічливої пай дівчинки перетворювалася на цинічну облудницю. Вона замикала двері, вішала мотузок з ключем на шию і йшла туди, де можна було на повен голос оповідати сороміцькі анекдоти, підслухані у дорослих.
Побачивши її на подвір’ї, до неї сходилась уся компанія. Друзів було четверо. Найстаршій, Славці, виповнилося одинадцять. Аліна вважала її найзагадковішою. Славця вже фарбувала вії дефіцитною «ланкомівською» тушшю і чорним олівцем наводила родимку на щоці. Висока, тоненька і гнучка, вона завжди могла вигадати найцікавішу гру. Наприклад,
«в хлопця та дівчину» або «в ґестапо». Ці ігри завжди були захоплюючими, з присмаком чогось недозволеного, а тому — привабливого.
«Хлопець», як правило, затискав бідну самотню «дівчину» в під’їзді і намагався її «зґвалтувати», а в «ґестапо» «есесівці» рафіновано знущалися з «ув’язнених», роздягаючи їх до трусів чи змушуючи з’їсти три живих мурахи… Алінина мама казала, що мати Славки і сама Славка — «повії», та забороняла своєму «янголяткові» навіть близько підходити до їхньої квартири.
Вірним пажем Славки був худорлявий, блакитноокий Вовик. Вовик мешкав на першому поверсі будинку разом із бабусею. Сусіди казали, що його мати покинула родину, а батько, колишній картяр, повісився «на зоні». Вовик був дуже охайним і тихим хлопчиком. Він переїхав до бабусі, коли йому виповнилося п’ять років, а коли та вперше випустила його погуляти у двір, діти спочатку подумали, що він — дівчинка. У маленького Вовика волосся густими хвилями спускалося на плечі, а широкі шорти в дрібну квіточку нагадували спідницю. Через п’ять років Славка перша назвала Вовика «педиком», і це прізвисько приліпилося до нього. Вовка-педик не розумів до кінця змісту свого дворового імені, але дівчата його не ображали, а слово «педик» з їхніх вуст звучало навіть лагідно. Дівчата любили зав’язувати йому стрічки, а іноді тішилися тим, щоперевдягали його у свої сукні.
Значення прізвиська розтлумачила друзям Рінка. Її батьки були лікарями і з раннього дитинства намагалися відкрито говорити з донькою на всі теми.
Рінка «медичка» у свої десять знала, від чого народ жуються діти і як саме це відбувається, чим хлопчики відрізняються від дівчаток та ще багато чого цікавого.
Батько навіть брав її з собою в анатомічку. Рінка медичка відрізнялася від усіх. Їй дозволяли дивитися дорослі фільми і не примушували лягати спати рівно о дев’ятій. Вона вміла захоплююче розповідати різні цікаві історії і під час гри «в ґестапо» демонструвала «больові точки», на які треба натискати.
Спекотного ранку всі четверо зібралися на своєму улюбленому місці — на лавочці посеред двору — і думали, чим би їм зайнятися сьогодні.
— У третьому під’їзді — нова дівчинка! — сказала Славка. — Вчора я її бачила — така фіфа!
— Познайомимося? — запитала Аліна.
— А може, вона з тих, з «маминих ціпок»? — знизала плечима Рінка.
— Вона гарненька… — сказав Вовик. — Білявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких ні в кого не бачив.
— А давайте — хто далі плюне! — запропонувала Рінка-медичка.
Вони не встигли розпочати змагання, як у двір вийшла нова дівчинка. Вона упевнено пройшла у бік лавки і мовчки сіла на самий край, ґраційно схрестивши засмаглі ніжки. Знайомитися з нею не квапились.
— Хочете подивитись порнушку? — раптом сказало дівча.
— А що це таке? — майже в один голос вигукнули всі.
— Це такі заборонені фільми. За них платити треба, але в батька є «відик» — я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю — я вам покажу…
Гроші були тільки в Аліни — зароблені чесною працею на батьківських вечірках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невідоме слово «порнушка» вабило, і вона заплатила дівчинці призначену ціну. Всі п’ятеро вирушили до квартири нової знайомої. Такого помешкання Аліна не бачила ні в кого: шпалери в кімнатах були під колір меблів, скрізь — пухнасті килими, дзеркала, запах дорогих парфумів, та ще й назустріч вискочив крихітний абрикосовий пудель… Дівчинка провела усіх до зали, поставила касету. М’яко загув апарат з дивною назвою «відик». Що було потім, Аліна пам’ятала погано. Їй було соромно перед іншими за свою слабкість, але після півгодинного перегляду вона ледь добігла до туалетної кімнати і зблювала прямо в рожеву мушлю унітазу…
Потім вони не раз збиралися на тій квартирі, й Аліну більше не нудило.
Так у життя веселої компанії з «царського села» увійшла ще одна товаришка з дивним іменем — Ліліана… *
Маленька Віра мріяла бути балериною. Вона зачинялась у своїй кімнаті, вмикала старенький програвач, одягала пишну спідницю з марлі, що лишилася з дитячих новорічних ранків, і під платівку Поля Моріа виробляла різні «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гірше від професійних балерин, яких бачила у театрі чи по телевізору. Мама з дитинства привчила її до театру. Іноді їй ввижалися дивні речі.
От, наприклад, сидить вона на виставі «Сплячої красуні», і раптом виходить конферансьє й оголошує:
«Шановна публіко! Просимо нас вибачити, але балет відміняється. Головна балерина захворіла і не зможе сьогодні танцювати. Чи є хтось у залі, хто знає партію Сплячоїкрасуні і зміг би замінити її?» Зал розгублюється і гуде, мов розбурхане море. I тут з найдальшого кутка лунає дзвінкий Віроччин голос: «Я станцюю!» «Йди-но сюди, дівчинко, — лагідно каже конферансьє, - ти справді можеш виручити нас?»
«Звичайно!» — сміливо відповідає Віра. На неї одягають білопінну пачку. І вона танцює…
- Предыдущая
- 7/32
- Следующая
