Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 3

• Предыдущая
• 3/32
• Следующая

Але це — перші три місяці, потім отримуватимете більше. Ну як, згодні?

— Коли приступати до роботи? — запитала Віра.

— Хоч зараз. Пишіть заяву. Сьогодні вирішимо усі кадрові питання, поставимо вам гарний стіл, познайомитеся із колеґами… Я зацікавлена, аби ви увійшли в курс справ якнайшвидше, адже завтра я на кілька днів відлітаю до Осло.

Ліліана Олегівна запропонувала каву, і Віра не відмовилася. Каву секретар приніс у крихітних порцелянових філіжанках. Ковтаючи запашну гарячу рідину, Віра намагалася якомога приязніше дивитися в обличчя новій начальниці, але це в неї чомусь не виходило: усе враження псували різнобарвні очі, й Віру охопила ніяковість із присмаком жалю й огиди. *

Перший день на новій роботі був суто організаційний. Вірі виділили й обгородили скляною стінкою просторий куток у приймальні. Володимир, секретар Ліліани Олегівни, сприйняв це без ентузіазму. Сама Ліліана, підписавши Вірину заяву, поїхала додому збиратися у відрядження.

У відділі панував спокій. Віра наводила порядок у своєму закутку, знайомилася з новими обов’язками і намагалася налагодити контакти з колеґами.

Три жінки поставилися до неї з обережністю, і спершу розмови не йшли далі чемних привітань.

Пам’ятаючи неписані закони «вхідчин», Віра купила дві пляшки шампанського та коробку цукерок і під час обідньої перерви запросила всіх до себе за стіл. На цьому невеличкому фуршеті вона з цікавістю спостерігала за співробітницями. Всіх їх об’єднувала якась невловима схожість. Можливо, у таких престижних місцях усі жінки мають однаково вишуканий вигляд.

Аліна спеціалізувалася на кінокритиці, Ярослава писала про музичні новини, Заріна займалася театром.

Віра здивувалась їхній стриманості навіть після третього бокалу шампанського. Здається, перед тим, як щось сказати, кожна жінка складала подумки речення і старанно стежила за правильністю наголосів і артикуляції. Всі троє були як на сцені. Вовик від шампанського відмовився, зіславшися на дієту, і пішов уживати корисну їжу в редакційний буфет.

Віра старанно підтримувала розмову і намагалася ставити якомога більше легких запитань. Їй ввічливо відповідали. Але вона відчувала, що весела жіноча балачка не клеїться. Жінки уникали дивитись їй у вічі і явно нудьгували, час від часу розглядаючи свої довгі старанно відполіровані нігті.

Зрештою Вірі здалося, що вона намагається розворушити манекени, усе попливло перед її очима, приязна посмішка перетворилася на маску, яку кортіло негайно скинути, стерти з обличчя. «Куди я потрапила?» — майнула крамольна думка, але шансу для відступу вже не було.

— Ще шампанського? — запитала вона.

— Взагалі, ми на роботі не вживаємо… — презирливо скривила губи Ярослава.

— А я віддаю перевагу «Асті-мартіні», — додала Аліна.

— Дякуємо, — підвела риску Заріна. — Іншим разом.

Відбувши цей «номер», Віра взяла свій маленький блокнотик і вже після перерви вирішила заскочити у башту кав’ярню випити кави.

Швидкісний ліфт за хвилину підняв її нагору.

Вибравши найдальший столик, Віра відкрила свій блокнотик і почала записувати враження.

«Аліна» — вивела вона на першій сторінка і замислилась. Їй завжди було цікаво записати перші враження про людину, щоб згодом перевірити свою інтуїцію. Отже, Аліна. «Смаглява Барбі, — писала Віра. — Бездоганні пропорції. Волосся довге, фарбоване. Насправді, певно, має темно каштановий відтінок.

Дурненька? Скоріше — дуже стримана. Здається, одружена. Нічого цікавого». Наступний абзац, під назвою «Ярослава», був такий: «Нервова красуня з ознаками прихованоїстервозности. Тричі непомітно штовхнула ногою Аліну, коли розмова зайшла про Л. О.

На пальцях — три каблучки: дві зі смарагдами та то ненька з діамантом. Вище ліктя — синець. Мабуть — бурхливе особисте життя. Незаміжня. Розумна. Зла».

«Заріна. Мовчазна. Iнтеліґентна провінціалка.

Темна конячка. Поки що — все». «Вовик. Павучиха з білими очима. Підлабузник».

Спостережень було небагато. Віра швидко допила каву і спустилася вниз.

Коли вона зайшла до кімнати, усі четверо стояли біля столу Заріни і про щось жваво розмовляли.

Помітивши нову начальницю, зграйка швидко пурхнула по своїх акваріумах.

«О Господи, — подумала Віра. — До усього цього треба ще довго звикати… Нічого, прорвемося», — і, сівши за свій стіл, почала розбирати папери. *

Аліна повернулася додому об одинадцятій.

— Знову збори? — невдоволено запитав чоловік. — Ваша відьма з вас мотузки в’є, а ви мовчите…

— Це не твій клопіт! У нас ще одна відьма — нова «замша»… — втомлено відповіла Аліна і попрямувала до ванної.

— А ти сподівалася, що це місце для тебе, дурненької? — ледь устиг вставити шпильку чоловік. — З тобою у Ліліани все скінчено, можеш не хвилюватися.

Аліна відкрутила кран і почала здирати з себе сукню — вона занадто пахтіла французьким коньяком, яким її випадково облили в ресторані.

«Проклята сука, — думала Аліна. — Ти ще поплачеш, погань така…»

Вона швидко натягнула нічну сорочку. Вже засинаючи, вона повторювала: «Іще поплачеш, суко!» *

Ярославу Володимир підвіз на своєму авті під самий під’їзд.

— Тебе провести до ліфту? — запитав він.

— Ні, сонечко, їдь додому, — відповіла жінка.

— А поцілувати? — кокетливо закотив очі Вовик.

Вони ніжно поцілувалися. Під час поцілунку Вовик поклав у її руку маленьку ампулу. Ярослава вислизнула з авта.

Вовик ретельно витер губи білою хусткою і за пустив двигуна.

Ярослава ще довго курила на кухні. «Треба з цим закінчувати, — думала вона. — Припиняти негайно, інакше — смерть, а то ще й гірше — дурдом. А там — сирий халат і божевільні очі, як у Ольги…». І щойно вона так подумала, як зовсім інша, незалежна від її розуму, сила підняла її і примусила швидко розпакувати одноразовий заштрик.

Голка увійшла в стегно легко. «Завтра, завтра усе буде інакше», — подумала Ярослава, поринаючи у вир кольорових інтеґралів. Її обступили легкі тіні. Голова схилилася на стіл. *

На порозі Заріна одразу ж потрапила у міцні обійми. В її вуха полилися безсоромні, жагучі слова.

Вона обожнювала цю брутальність, ці болючі обійми, усю цю гру.

Він притис її до стіни. Але їй спочатку кортіло одягти капці з рожевою облямівкою. ЇЇ капці. Їй кортіло швидше залізти у джакузі — ЇЇ джакузі. А потім витертись ЇЇ пухнастим рушником.

— Коли вона повертається? — запитав він.

— За тиждень, ти ж знаєш.

— А мені сказала, що завтра…

— За тиждень, — посміхнулася Заріна. — Ти — дурненький рогач!

Він більше не дав їй сказати ані слова. І тільки капці з рожевою облямівкою муляли йому очі… *

…Цієї ночі Віра прокинулась о пів на першу. Взагалі, вона була «совою», але сьогодні, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна втома охопила її, і вона, не роздягаючись, лягла на диван.

І вмить заснула.

Прокинулась теж одразу, ніби випірнула з під важкої хвилі незрозумілої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового місця і почне працювати на повну силу. Віра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.

Віра знала, що ідеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало різке розмежування в суспільстві.

Ідеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бідні. Колись їй доводилося працювати, місяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлібом.

Вона добре пам’ятала нав’язливі мрії про шматок підрум’яненого м’яса з кров’ю і люто ненавиділа той час. Але тоді з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабелли» й іноді навіть почувалися щасливими, у них було безліч часу для спілкування і однакові турботи про хліб насущний.

Великий білий місяць з ідеально рівними краями світив прямо в обличчя. Он воно що! На Віру завжди впливав місяць. У дитинстві вона навіть вигадала, що то її брат, і могла дивитися на нього до ранку. При повному місяці Віра ніколи не засинала. Місяць гіпнотизував її. От і зараз, упавши в якийсь транс, Віра не могла поворухнутися. Усі думки полишили її, і тільки із самої глибини мозку виринали асоціації…

• Предыдущая
• 3/32
• Следующая