Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 13
- Предыдущая
- 13/32
- Следующая
Зависла мовчанка. Про Канни Віра чула вперше, але її серце радісно (наскільки це було можливо в цій моторошній ситуації) затріпотіло. Канни… Франція…
Кінофестиваль…
Мабуть, такі ж почуття охопили й інших.
— Але що ж ми можемо зробити? — невпевненим голосом запитав Вовик.
— Не знаю… Не знаю… — задумливо промовила Ліліана. — Голова йде обертом…
— А якщо б це трапилося не тут, а вдома… — почала Заріна. — Ми б відбулися легким переляком. Можливо, нас би й на допити не тягали…
— Отже, треба якось непомітно вивезти її звідси і лишити вдома… — рішуче сказала Ярослава, запалюючи десяту цигарку. — Я через її дурість страждати не згодна! Знайшла де вішатись, істеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потім — у кущі з підібганим хвостом!
Її палку промову обірвав дрібний стукіт Ліліаніного олівця.
— Які будуть пропозиції? — запитала вона.
— Я згодна з Ярославою, — сказала Заріна. — Відвеземо її додому. Але як це зробити непомітно? Не уявляю…
— Можна зробити вигляд, що ми всім відділом святкуємо перемогу нашого кандидата (до речі, зараз багато хто цю подію святкує). Зробимо застілля, а ввечері винесемо Аліну, як п’яну! — запропонував Вовик. — Буде логічно, що вона, перебуваючи у стані сп’яніння та афекту, повісилася вдома. Тим більше, що її кинув чоловік… Якщо запитають, хто бачив її востаннє, скажу, що я відвіз її додому. І що вона була дуже п’яна…
— Зауваж, любий, — сказала Ярослава, — нам треба буде її не тільки відвезти додому, а й… знову підвісити.
Інакше як ти поясниш синці на шиї? І підвісити так, щоб не лишити жодного сліду! А це вже — злочин.
Якщо дізнаються — нас усіх посадять.
— Значить, зробимо все чисто! — різко промовила Ліліана. — А тепер давайте проголосуємо. Хто за пропозицію Володимира?
— Ви при своєму розумі? — скинулася Віра. — Я в ці ігри не граю! Усе це — без мене.
— Підете до міліції? — саркастично зупинила її Ліліана. — Хочете допитів та очних ставок? Що ви доведете одна проти чотирьох? Отже, голосуймо…
Над столом піднеслося п’ять рук… Вірі здалося, що рука потягнулась вгору поза її волею, що це лише вистава в театрі абсурду. Але вона чітко знала й інше — вона нізащо не витримає допитів та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались і будь який стрес знову зіштовхне її у прірву. І тоді їй вже не підвестися…
— Отже, рішення прийнято! — констатувала Ліліана. — Увечері весь цей жах скінчиться. А поки що — ідіть усі по своїх місцях. Володимире, купіть у буфеті горілки, шампанського і закуски. І так, щоб у вас були свідки. Накрийте стіл. Пом’янемо рабу Божу… А ви, Віро, візьміть себе в руки, інакше й моє самогубство буде на вашому сумлінні — це я вам обіцяю… *
День минув, як у тумані. Мертву Аліну посадовили за столом так, ніби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тіло ще не встигло захолону ти — надворі зранку стояла спека, і ця поза була майже природною для завжди сонної Аліни. Її скляна загородка була розташована у глибині кімнати, і випадкові відвідувачі могли бачити її схилену голову. Але відвідувачів було небагато. На хвилинку забігала знайома Ярослави, заходив листоноша… Жінки силкувалися зіграти повний спокій. Ярослава навіть гукнула при своїй знайомій до Аліни: «А ти не підеш з нами попити кави?» — а потім зі сміхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замріялася!» Вчинок був відчай душний, але забезпечив свідка.
Віра сиділа за своїм столом як мишеня. Вона механічно креслила на папері якісь значки. Стрілки годинника ніяк не хотіли рухатися швидше. Ліліана виходила на перерву, спілкувалася з іншими редакторами і вдавала, що усе гаразд.
О шостій народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладніше — гучне застілля, таке, щоб веселі балачки було чутно в коридорі.
Змовники й справді здійняли галас, дзвеніли чарками, співали. Знаходитися в одній кімнаті з трупом, що вже самовільно змінив положення, було неприємно. Вірині зуби цокотіли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарешті о дев’ятій вечора Ліліана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, біля вахтера. Товстий і самовдоволений, той сидів перед телевізором і дивився черговий серіал. Його не здивувала весела компанія з відділу культури — сьогодні пили майже всі, святкуючи перемогу на виборах. Від струнких, витончених жінок — найкрасивіших жінок аґентства — пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна зних, новенька, поста вила перед вахтером півпляшки горілки і тарілочку з бутербродами. Відверто кажучи, сьогодні його пригощали всі — пластиковий пакет уже був заповнений делікатесами, які вахтер збирався віднести безробітному синові. Він радів і тішився, час від часу прикладаючись до пляшок із залишками алкоголю, які йому лишала журналістська братія. Він дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нічне чергування і сидіти в комфорті та теплі, дивлячись чудовий кольоровий телевізор. Вдома у нього таких умов не було.
— Вам допомогти? — запитав він, помітивши, що худенький секретар Володя та ще одна жінка тримають попід руки іншу.
— Ні, дякуємо! — відповіли йому. — Це нам не вперше, трохи перебрала дівчинка.
— Буває! — весело відгукнувся вахтер, знову заглиблюючись у колізії серіалу.
Весела п’яна компанія зі сміхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крізь скляні розсувні двері вахтер помітив, що три жінки всілися на заднє сидіння й поклали собі на коліна четверту, п’яну. Секретар сів за кермо, поруч з ним — Ліліана Олегівна. Машина різко рвонула з місця.
«Можуть зупинити менти… — подумав вахтер. — Хоча такі «шишки» завжди відбрешуться!..» *
В авті у Віри почалася істерика. Холодне важке тіло лежало у неї на колінах. Ярослава та Заріна силоміць влили їй до рота добрячу порцію коньяку.
— По моєму, нам доведеться виносити і її, — сказала Ярослава. — Будь ласка, Віро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевілля — а нам ще стільки треба зробити. Тримайтеся.
Коли машина під’їхала до Аліниного будинку, на подвір’ї було порожньо.
— Виходимо так само! — скомандував Вовик.
— Можна, я зачекаю в машині? — ледь чутно прошепотіла Віра, і тоді з напівтемряви на неї блимнули різнобарвні очі Ліліани:
— Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячі баксів вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всі! І годі! Я теж боюся…
Вони обережно витягнули Аліну з машини, підхопили попід руки і внесли до під’їзду. Біля ліфту і на сходах нікого не було. Діставши ключі з її сумочки, Ярослава відчинила двері.
Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.
Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне — скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її… *
Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.
— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. — О-о, тут ціле море сліз — втопитися можна!
Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.
— Ключ… — ледь змогла вимовити вона.
— Що, зовсім погано? — так само насмішкувато запитав незнайомець.
— Знайдіть, будь ласка, мій ключ… — ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.
Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.
Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти — на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.
- Предыдущая
- 13/32
- Следующая
