Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 47
- Предыдущая
- 47/47
Я озираюсь по всіх кутках ванної кімнати - вона велетенська, мов той стадіон, розкішна, шикарно обладнена. В підвісну стелю вмонтовано безлч маленьких світильників. Купа вимикачів…
Я почергово натискаю на кожен.
Спочатку гасне нижнє, потім верхнє світло - «клац-клац-клац». Залишається ще три лампочки - прямо над ванною. Котра з них стежить за мною? Я клацаю останнім вимикачем і занурююсь в темряву, потім - у воду.
В темряві намацую лезо. Вони не дочекаються!
Заплющую очі…
Переді мною виникають якісь нечіткі сюжети, кольорові інтеграли, чорні і теракотові плями, як на старій плівці. Мені стає тепло, навіть гаряче в цій холодній воді. Інтеграли і плями виструнчуюються, чіткішають і здалеку, ніби з останнього ряду в кінотеатрі, я бачу, чим закінчується фільм: по сходах будинку підіймаються дві жінки. Зупиняються перед дверима, на яких я бачу номер своєї квартири.
Одна простягає руку до гудзика і нерішуче завмирає.
- Звони! - каже Аугустина, - Він чекає на тебе…
- Я знаю, - каже Соломія, - Я все знаю…
І натискає на гудзик дзвінка…
Хеппі енд.
Я напружую слух. Я майже вірю, що чую його…
- Предыдущая
- 47/47
