Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 9

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая

трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.

Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна?

Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі - картини.

Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від

жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача.

Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби

відчувала, як м’які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і

велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так

знущаються з мене? Адже я їх так люблю… А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до

коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки - ось нова деталь, яку я

розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів… Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце

б’ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і

злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я

швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, - як тоді, коли накрила картину

пеньюаром…

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з’явилися сили вийти на кухню і заварити

чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник - ані крихти! Дивно, що він не залишив

мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового

варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя.

Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лаками на стінах вона виглядала трохи

дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж

раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики - все одно.

Відтоді як вони з’явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила

кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла

стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж - другою божевільною в його

житті? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов’язана. І тоді все

буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко - давалося

взнаки моє добровільне домашнє ув’язнення. Але після кількох годин - коли слухавка в

моїх руках мало не розжарилася - я нарешті з’ясувала, де мешкали жінки мого коханого.

Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть.

Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все

ще зима…

Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі Уже в машині зметикувала, що

за інформацію треба заплатити. І не помилилася - працівниця реєстратури відразу ж

радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім’я дільничного лікаря.

Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени

кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і - знову-таки за допомогою «зелених» -

швидко з’ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий

день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й

вигадала історію із загубленою карткою.

-Він дуже незадоволений, - прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

-Це була дуже нервова пані, - нарешті сказала медсестра. - Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило.

Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин - у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання.

Результат той самий: квартиру продали.

Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде

важкий день - я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в

місті одна. А ім’я жінки я запам’ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім

чоловіком. Навіть не знаю чому…

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось

підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю

в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й

рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не

обійшлося без грошей).

Хвилин за п’ять до кімнати увійшла жінка - виснажена білявка в сірому лікарняному

халаті й повстяних капцях…

-Ти моя сестра? - запитала вона. Я кивнула.

-Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.

-Я хочу додому… - раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не

зводячи з мене пронизливих очей.

-А де ви живете? - зважилася запитати я.

Очі жінки загрозливо заблищали.

-Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! - повторювала вона.

-Що з вами трапилося?

-Я знаю… -Жінка погрозила мені пальцем. - Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла.

Мене не обдуриш!

-У галереї? Де це?-розгублено запитала я.

-Тихо… Це там, - вона показала пальцем кудись униз. - Там тихо… Вони працюють

дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із

фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

-Прощавайте, - сказала я. - Вибачте, що потурбувала…

-Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш…

-Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. -

Гарний у мене талісман? - запитала, посміхаючись. -Піди в галерею. Там тихо… Там-

ВОНИ. Сховай - а то заберуть!

Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали

увійшла медсестра.

Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді

сестри: - - Не забудь полити квіти!

Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.

Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що

перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало

тільки одне слово - галерея. Потрібно з’їздити, подивитися. У крайньому разі - полити

квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати

елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під’їзду. Було темно й вогко. Почала

підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що

скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.

Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула

двері й… задихнулася…

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику…

Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.

Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-

під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая