Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 5

• Предыдущая
• 5/46
• Следующая

іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона

витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати

Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми

«іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.

Вона й сама не знала про свій рідкісний дар - відчувати людей та їхній настрій. Тому

й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася

віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».

Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірюзової хустки із золотою

смужкою.

…Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам’янисту землю, від того

лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. Порядок був

порушений. А я не люблю безладу.

Нарешті вона з’явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою

хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на голові

дерев’яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж.

Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливі сині очі та

густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною

збирача податків, торгівця міддю чи молодого міського мешканця. Вони обходили селище

десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені залишиться тільки

спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ - із його козами, карафами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову, протертим манним супом, хмільним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із

заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї

юності.

…Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала

старших і намагалася виглядати серйознішою.

Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговорити до мене так, як раніше. І не

могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала

іншою. Точніше, не стала - вона й була іншою. Просто я допоміг їй відчути це. І ось зараз

їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.

«Родина розрослася, - нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь. - Вони більше

не можуть годувати мене. Та й діти повиростали. Тепер є кому доглядати кіз…» Я мовчав.

«Мій чоловік дуже старий, - продовжувала говорити вона. - Він дуже добрий до мене. Він

завжди був добрим чоловіком. Він пригощав мене патокою » Я мовчав. «У нього своя

хата. Вікно виходить у сад » Я мовчав. «Я боюся тільки одного: у нас не буде дітей. А це

було б для мене найдорожчим, найважливішим…» Я мовчав. Але цього разу моє мовчання

набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що

вибилося з-під хустки. Почекавши ще хвилину, вона повільно пішла вгору, несучи на

плечах важкі карафи…

Усе збулося. Усе нарешті вибудувалося! Не вистачало лише цієї маленької ланки. Я

радів. Я вже знав, яким чином вкласти все в чітку та струнку систему: ініціатива має йти

не від мене. Хто б мені повірив? Я створив ТЕОРІЮ, але ніяк не міг ввести її до практики.

Адже потрібно було ще щось - те, чого в ній бракувало, - ось ця дівчинка з маленького, брудного, бідного селища. Маленьке НІЩО, яке мріє, аби «всім на долоню вистачило

метеликів». І тільки я міг перетворити це нікчемне НІЩО, це крихітне тимчасове життя на

величезний подвиг. Адже вона була готова віддати «найдорожче».

Потім з’явилася динаміка. Як кажуть нині - позитивна. Я зрушив із місця, на якому

так довго товкся…

Я знову заговорив до неї. І говорив так відверто, що через деякий час вона прибігла

до джерела, сяючи від щастя: використовуючи зілля, суворий режим та ще тьму-тьмущу

лікарських мудрагелів, вона зуміла спонукати свого старого чоловіка до продовження

роду.

…Мабуть, розповідати далі зайве - що було потім, ви добре знаєте.

Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно б розірвалося від однієї

згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.

Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі

волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я

спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля

води й тонка цівка б’є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно

юна цівка води…

Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати

власноруч. Природа - лише підказка, полотно ж маляра - справа рук. Міркуючи таким

чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.

Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син -у печері, вхід до якої

закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде

пізно. Після її сина з’явиться хтось інший, потім - третій, четвертий… Час не жде. Ідея

гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.

Я пішов до печери, вичекав, на момент (не вдаватимусь у подробиці як,

перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік, сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло…

Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Віднині я міг спати спокійно…

…Дуже багато часу у вашій уяві - або вічність, або п’ять, десять, двадцять років

власного життя. Дівчинці біля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її дедалі

частіше. Із жахом розумію сенс її наполегливого запитання: «А що буде з іншими?».

Не вчених та героїв мала вона на увазі. Вона знала, відчувала, що їхня місія -

невідворотна, природна. Так само природна, як… народження козенятка з білою ознакою в

сірому стаді. Це було їй зрозуміло. ІНШІ. Ось за кого хвилювалася вона. Вчені та герої

заслуговують на будь-яку офіру, але їх так мало порівняно з іншими!..

Страшні часи були тоді. Кров та пісок! Кров, що змішалася з піском, тепер лежала

під ногами у вигляді теракотових кульок, «корисних копалин», жирних червоноземів. За

що я змусив її страждати?

Я - технолог. Я можу вигадати все що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у

ньому більше прагматизму, ніж милосердя. Підкоряючись власному азарту, я робив

слабких багатими - і вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрі й часом жорстокі

стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися

силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися

і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони лякалися та байдикували.

Потім мені набридло експериментувати. Я зробив усе, що міг. Я більше не можу

вигадати нічого нового. І я вмиваю руки…

У мене є лише одне виправдання: я подарував дівчинці біля джерела та її Сину

вічність.

Мого імені історія не зберегла…

Частина 2

Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати

перехотілося. Я зібрала ці «розшифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не

виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він

займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не

робитиме…

Власне, те, що я зробила, - звичайна професійна навичка. Вона залишилася після

того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після багатьох інших -

наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з

сусідами, купувати продукти, заводити коханців, брати участь презентаціях і вечірках, лікуватися, плавати в басейні крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи, дивитися телевізор, слухати радіо, чистити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, підмітати підлогу, виносити сміття, думати, нюхати квіти, чистити рибу, малювати, грати на музичних інструментах, отримувати гроші, робити

• Предыдущая
• 5/46
• Следующая