Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 45

• Предыдущая
• 45/46
• Следующая

Дозволите?

Перед тим як скористатися її привітним жестом, він простягнув руку і назвав себе.

-Я вас знаю, - відповіла вона. їй хотілося додати, що він довгий час був її кумиром.

Але вона стрималася.

-Отже, ви - чергова жертва сублімацій, — усміхнувся він. - Як для письменниці ви

надто гарні. Про що ж нині пишуть у вашій країні, аби підкорити ці простори?

Він був іронічний і жорсткий.

-Я не ставила перед собою таку мету, - відповіла вона. - Я знаю: двері в літературу

давно зачинені. Останніми в них увійшли хіба що ви. І… - вона замислилася, - і Фаулз…

«Фаулз» прозвучало з її вуст як «Фауст», і вони несподівано разом розсміялися,

розуміючи одне одного.

-А підкорити нинішню публіку не так уже й складно, - продовжувала вона. - На

п’ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій - зґвалтування сином власної

матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло набагато легше і простіше, ніж виростити хоча

б один паросток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів

ефемерніший за механізм злягання.

Однак друге піддається й учнівському перу…

Він дивився на неї так, як ентомолог дивиться на щойно впійманий екземпляр

метелика.

-Я ще раз переконуюся, що наша біда - маю на увазі слов’ян - у тому, що ми занадто

серйозно і трагічно сприймаємо світ, ставимо понад усе стилістику, а слово «Слово»

пишемо з великої літери, - нарешті промовив він. - На нас тиснуть спогади, і «попіл

предків» досі «б’є в наші груди». Даю руку відрізати: ваша книга про геноцид! Здається, ця тема дуже популярна і в моїй, і у вашій країні.

Вона засміялася: «Давайте руку!», і жартома вхопила його за зап’ястя:

-Це - найкраще, що я вивезу з Парижа!

-Дайте шанс на ще одну спробу! - попрохав він. - Підлітковий секс у шкільній

вбиральні…Вчителька ґвалтує улюбленого учня…

Вона мовчала.

-Тоді - не уявляю, чим ви збираєтеся підкорювати мільйони! Адже, судячи з вашого

велемовного мовчання, на менше ви не згодні?

-А нічим! Просто я роблю те, що мені подобається! Ви ж самі казали, що графоманія

набуває розмірів масової епідемії, - посміхнулася вона.

-Як самокритично! Ви стежите за тим, що і де я кажу? - здивувався він. - І що ж я

казав далі?

Вона напружилася, як школярка на іспиті:

-Те, що ви вважаєте симптоматичним, що у Франції - країні, де нічого не

відбувається, - відсоткове число письменників у двадцять один раз більше, ніж в

Ізраїлі. Тому що нав’язливий потяг до написання книжок з’являється за трьох умов.

Коли рівень загального добробуту достатньо високий для того, щоб люди почали

займатися марною діяльністю. Коли суспільство перебуває у стані роз’єднаності, в

результаті якої кожен відчуває свою ізольованість. І остання - коли не існує помітних

суспільних змін у внутрішньому розвитку нації!

-Все точно… До якої ж категорії ви зараховуєте себе?

-Попри ці глобальні спостереження, є купа інших особистих суб’єктивних причин.

Наприклад, порятунок від самотності, бажання того, аби тебе всі любили, жага слави, грошей, визнання, страх смерті… Можливо, мені найбільше підходить останнє. Мене

завжди

жахало, що життя коротке. Я хотіла продовжити його.

Книжка дає мені надію на існування, бодай міфічне, після смерті.

-На початку шляху я думав так само… Це - міркування молодості, - сказав він і додав

після довгої паузи: - А тепер мені байдуже…

…Ось так все і відбувається. І це зовсім не сон. Відбувається там, у місті її мрії, де на

одній з нецентральних, але не таких уже й непоказних «рю» у великій книжковій крамниці

на вітрині за склом, немов близнюки, стоять сорок вісім «Амулетів Паскаля». Тоді її ще не

душив сором. Навпаки…

Вона слухає його голос. І наважується відповідати. Вони курять. Він дістає люльку, вона - довгу дамську сигарету. Вони п’ють коньяк.

Вона не боїться говорити те, що думає.

Вона каже, що після прочитання нової книжки однієї австрійської письменниці (коли

вона називає ім’я, він іронічно посміхається, і вона продовжує) батьківщина Моцарта

здалася їй… унітазом у студентській «общазі», в якій зіпсовано зливний бачок і всі

нечистоти плавають на поверхні в жовтій каламуті.

Він сміється. Вона радіє, що змогла погасити сум у його очах. Він сміється і каже: -Ви ж самі сказали, що двері зачинено… Мабуть, так воно і є.

Вона ризикує продовжити.

Вона каже, що як у Середньовіччі, коли в містах Європи вихлюпували бруд у вікно, крикнувши тричі: «Стережися!» - так нині на голови споживачів друкованої продукції

модні європейські письменники, користуючись своєю перевагою над країнами, яким

менше поталанило, вихлюпують свої комплекси і хворобливі фантазії. А представники

інших самобутніх (і, зауважте, не гірших!) культур із радістю переймають зразки несмаку, а головне - інтерпретують під своє суспільство - гірше і брутальніше. Але цього ніхто не

помічає. Адже в цих країнах генетично знищена інтелігенція і взятися їй нізвідки.

Апологети цієї «унітазної» літератури із захватом ревного учнівства намагаються

переплюнути вчителів у змалюванні сечовипорожнення, злягань, слиновиділення,

колупання в носі, геморою, видалення статевих органів, варіння «ширки», розчленування

тварин, поїдання фекалій. А критики з приязними рисами облич і авторитетними іменами

захопливо препарують ці «нетлінки» й роздають місця в рейтингах тим, у кого

фізіологічні збочення виглядають «прикольніше».

Задумавшись на хвилину, вона продовжила:

-Для мене не матимуть цінності твори, які пишуться «про себе», - крім, звичайно, неприховано автобіографічних. Навіть якщо ці твори в очах спільноти мають певну вагу.

Описувати себе і своє оточення - не ознака літературної майстерності. Це, швидше, публіцистика, що межує із духовним стриптизом. Скинути одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність…

…Вони сидять у «Бузковому хуторі» майже до вечора. Старий втомлений чоловік

розповідає їй купу цікавих історій, а потім каже:

-Для того щоб тебе розуміли, не обов’язково мати тисячі прихильників чи блукати

світами, рекламуючи свої твори. Просування на ринок не завжди відповідає таланту. Це

може бути щасливим збігом обставин, досить випадковим, або ж силою натиску

менеджерських служб. Треба мати хоча б десятьох, але відданих людей. Вони можуть не

знати один одного, навіть жити в різних країнах, бути злодіями і янголами, бути бідними

й багатими - це не має жодного значення. Головне, що серед них має бути:

один Можновладець, який слугуватиме тобі «дахом» і не дасть загинути голодною

смертю, допоки ти не набрав сили;

один Мудрець, котрий розповість про тебе іншим;

один Екзальтований послідовник, що апріорі вірить кожному твоєму поруху;

один Скептик, що знає не менше за тебе;

один Близький за духом;

один Блукалець, котрий шукає того, чого й ти;

один Злодій, якого ти перевиховав;

один Мрійник, який чує те, чого не чують інші;

один Сновида, котрий будує власну реальність;

один Митець, котрий знає навіть те, ким ти був у позаминулому житті…

Ці десятеро сильніші за тисячу, бо вони - твоя паства, твоє срібне військо, твоя сила.

Ти можеш брехати тисячам, але їм - ніколи! Вони бачать тебе наскрізь тому, що самі

відчувають так само, як ти…

За хвильку він продовжує:

-Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умова: перестати боятися самого себе.

Раз і назавжди сприйняти себе як індивідуума й не піддаватися загальному психозу. Треба

мати сили йти проти течії. А щоб мати ці сили - перестати боятися власних думок, що не

• Предыдущая
• 45/46
• Следующая