Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 23

• Предыдущая
• 23/29
• Следующая

I сама дивуєшся цьому.

Але в тому немає нiчого дивного, бо ти ж знаєш, що я є.

Що я завжди був з тобою, щоб бiльше не було несправедливостi.

Щоб сказати: «Все пережите до цього часу - вдало, невдало, всi радощi, гiркоти, всi успiхи i зробленi дурницi - було не намарне, бо залишилася у кожному з нас вiра, i ось - нам далося по вiрi…»

ФОРМУЛИ КОХАННЯ

Багато жiнок протягом життя вигадують свої непохитнi постулати, якi потiм, як прапорцi естафети, передають своїм донькам.

Цi «прапорцi» бувають чорними, на них усiм досвiдом життя виведено: «Всi чоловiки - покидьки!»; яскраво-червонi красномовно виголошують: «Хочу всього, багато i негайно!»; на крохмально-бiлих: «Готую, перу, прибираю, мовчу!»…

На такому прапорцi однiєї моєї знайомої значилось сакраментальне: «Нiчого в життi не буває занадто!», iнша користується соломонiвською мудрiстю: «Все минає…»

Словом, кожна жiнка живе за особисто виведеною формулою. Часом вони бувають унiкальними…

«Принцип тролейбусiв»

…Цей принцип Ольга вiдкрила для себе рокiв двадцять тому в один з холодних осiннiх вечорiв, коли стояла на порожнiй зупинцi. Сум ширився i розбухав у нiй, мов не прожована здобна булка. Перше кохання виявилося несправжнiм. Звiдки тодi вона могла знати, що перше кохання майже завжди приречене на фiаско?

Сiяв дрiбний дощик.

Насувалася нiч.

Тролейбусiв не було.

Жодного.

Ноги промокли, з волосся за комiр текли струмочки води. У когось зараз була тепла ванна, чай з лимоном, а в неї лише ось ця темна вулиця i текст передсмертного листа, який вона подумки складала до людства. А як ще можна помститися за ось цей осiннiй вечiр?

На горизонтi замаячило розмите свiтло фар. Наближався тролейбус - жаданий теплий прихисток. А за ним у маревi коливався i другий.

А за другим третiй…

Караван тролейбусiв наближався до зупинки. Вони майже одночасно вiдчинили дверi. Ользi довелося обирати, в який з них сiсти. Нарештi вона побiгла до останнього. Поки добiгла - дверi зачинилися. I химерний караван зник в iмпресiонiстичних сутiнках. Ольга залишилася стояти на зупинцi.

…Пiзно ввечерi їй зателефонував колишнiй однокласник, давно i безнадiйно закоханий. Ще за годину сусiд подруги - через ту ж подругу - запросив сходити в клуб, адже «випадково» мав чотири квитки на «закриту вечiрку». А вранцi озвався i той, через кого вона стояла на зупинцi пiд дощем у повному розпачi. Бажання щось довести людству минуло, а з ним i той дощовий сум:

Ольга повiсила слухавку.

Проте вiдкрила для себе цей «принцип тролейбусiв»: крижана самотнiсть переходить у безмежнiсть вибору.

Вiн працював так довго, що Ольга ще з десяток рокiв була пiд впливом цiєї формули. Аж доти, доки на неї не звалилась iнша…

«Шматочок сиру»

З десяток рокiв потому подруги заметушилися: Ользi негайно треба замiж! I почали сватати до неї рiзних холостякiв: «трохи алкоголiк, але перевиховаєш!», «трохи педант, але потерпиш!», «трохи матусин синок, ну… повоюєш зi свекрухою». I Ольга винайшла ще один нудний принцип: «шматочок сиру». Пам'ятаєте байку Крилова - «Воронi десь Господь…»

«Шматочки сиру» перепадали їй випадково: по дорозi додому, в оточеннi одружених спiвробiтникiв, на вечiрках. Юнацький максималiзм вже минув, але й тимчасовий, подекуди плiснявий «сир» теж не влаштовував. Чому?

Тому, що над усiма дрiб'язковими життєвими постулатами, над насмiшкуватим спiвчуттям подруг, над метушнею i абсурднiстю iснування панувало зовсiм iнше вiдчуття, що не пiдлягало жоднiй формулi. I взагалi iснувало окремо, як давня казка: на безiменному пальцi правої руки Ольга носила: «обручку Грея», невидиму для стороннього ока.

Повiсть Грiна про пурпуровi вiтрила, якою обманювали захоплених дiвчаток, щоб згодом перетворити їх на старих романтичних дiв, не давала їй спокою. Ольга вiрила, що з людьми за дивною примхою долi завжди вiдбувається те, на що налаштована душа. Але мало хто про це знає i лише тому задовольняються «шматочками сиру».

Тiльки треба набратися терпiння. Ольга не набралась.

I тому вийшла замiж.

За «сир».

Вона сподiвалася, що хоча б так позбудеться цiєї «обручки», яка не принесла їй нiчого, крiм комплексiв. Це кляте оманливе вiдчуття робило її життя усього лише чернеткою. Їй соромно було зiзнатися навiть собi, що досi бачить таку сцену: капiтан витягає її з житейського моря, i вона полегшено зiтхає: «Саме такий…».

Але це була таємна формула, про яку вона б нiколи нiкому не розповiла.

«Обручка Грея»

Якось Ольгу вiдправили у вiдрядження. Уже закiнчуючи справи, вона зайшла до кабiнету за останнiм пiдписом.

…Усе спiвпало. Усе збiглось. Усi колiщатка стали на свої мiсця, i механiзм здригнувся, затремтiв, закрутився i пiшов у потрiбному напрямку. Вiн був «саме таким». I як вiн пiдвiвся з-за столу, як впустив папери, як заговорив, втрачаючи голос, Ольга зрозумiла, що i вона - «саме така…».

Вiн поставив пiдпис.

Вiн не знав, чим утримати її, вона - як не пiти.

Пауза затяглася.

I могла тривати довго, адже все було зрозумiло без слiв.

Вiн запропонував їй повечеряти.

У ресторанi вони щось жували, не розбираючи смаку.

Зникли ще й зiр, слух i вiдчуття часу.

Мов у туманi, вони ледь уловлювали деталi облич i мало розумiли суть сказаного. Минуле i дiйсне, як залiзобетоннi стiни, падали за їхнiми плечима.

Вона запiзнилася на потяг.

Вони орендували квартиру на околицi мiста.

У неї були з собою лише кiмнатнi капцi.

Вiн принiс чайник i матрац.

Чернетка закiнчилася…

СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

Якось я сидiла на кухнi й читала газету - найкраще заняття для дорослих. Читала i поглядала у вiкно на лiтнiй серпанок, який чудово пахнув дощем, бузком i зовсiм трохи пирiжками з яблуками.

- Я так i знала, що ти так нудно сидiтимеш i читатимеш газету, - раптом почулося менi. - Невже це цiкаво?

Я пiдвела очi й побачила, що на пiдвiконнi сидить якесь дiвчисько з довгими розпатланими косами, в смугастiй спiдницi з-пiд якої стирчать гострi, перемазанi зеленкою колiна.

- Не так вже й цiкаво, - погодилась я. - Але що ж iще робити? Посуд я помила, рушники попрала…

- I ти тепер так живеш? - не вгамовувалось дiвчисько.

- Ну то й що?

- А пам'ятаєш, як ти хотiла бути льотчиком?

- Хiба? - здивувалася я.

- А ще хотiла знiматися в кiно…

- Ха-ха-ха, якi дурницi ти кажеш! - засмiялась я. - Я серйозна доросла людина! У мене купа справ. Дай менi спокiй.

- А ще… Хоча, про що з тобою тепер розмовляти? - i дiвчинка раптом перекинула ноги через пiдвiконня, стрибнула вниз i… зникла.

- Ой! - отямилась я. - Це ж сьомий поверх!

I кинулася до вiкна. Але на подвiр'ї було тихо i спокiйно. Бузково-яблучнi сутiнки нiчим не порушились.

I раптом я згадала цю дiвчинку!!!

Та це ж була я! Тiльки багато-багато рокiв тому! Гарячий сором рум'янцем залив мої щоки. Моя маленька мрiйнице, якими вiтрами тебе занесло сюди, в мiй дорослий свiт?!

Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…

А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…

Я знiматимусь у кiно!

У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.

• Предыдущая
• 23/29
• Следующая