Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 20

• Предыдущая
• 20/29
• Следующая

Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.

А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.

I ми розробили iншу тактику…

Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi - духовне єднання, решта - прикладається. Протягом мiсяця ми старанно вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.

Нарештi Мартуся зупинилася на одному - найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.

Щоправда, у Авеля був один мiнус - вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.

Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.

Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…

Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.

- Квартира твоя? - ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.

- Нi! - скрикнула я, запiдозривши корисливу мету. - Марта її винаймає!

- Теж добре! - не засмутився Авель. - А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.

Вiн був просто первозданне диво!

Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.

Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.

Гуляли до ранку.

Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.

Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.

А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.

Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…

Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…

Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»

Дiйсно, Мартуся забула його не скоро - два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.

А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.

Словом, вирiшили шукати щось простiше…

I подумали ось про що.

Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?

Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.

- Головне, щоб людина була хороша, - виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.

А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!

А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!

Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.

Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я дiзналася вiд неї…

Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.

Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай

i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою - iнженер комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.

Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.

А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.

Словом, хто шукає - той завжди знайде!

Вiднинi це стало девiзом Мартусиного життя.

Звiсно, замiсть гарного хлопця Дмитра мiг прийти пенсiонер-ентузiаст електричної справи якийсь дядько Петро. Чи алкоголiк. Чи просто заклопотаний бовдур.

Але, очевидно, бажання Мартусi вийти замiж було таким сильним, що небеса зглянулись i послали їй Дмитра.

Хоча, якщо чесно, цими небесами я вважаю себе. I якщо б не вдався план з електриком, я б вигадала щось iнше.

СОВА

Я - сова. Це навiть не метафора. I оживаю лише вночi. Вранцi я не можу змусити себе розлiпити очi i плетусь на роботу, вмикаючи автопiлот. Весь день мене водить i нудить. Проте вночi…

Тiльки вночi для мене починається справжнє життя. Бадьора, я йду до кухнi, заварюю чай, кидаю туди листя м'яти i…

Та нiчого особливого я не роблю. Просто сiдаю бiля вiкна, дивлюся на порожнi вулицi i мiркую про життя.

Ось я: не дурепа i далеко не потвора, людська особина досить романтичної вдачi, а сиджу на самотi i змушена телепатично спiлкуватися з зiрками. Життя, що вирує вдень, мене зовсiм не приваблює.

Мене лякають метушливiсть подруг, якi весь час говорять про своїх чоловiкiв - так нудно, що взагалi не хочеться одружуватись, дратують розмови в транспортi i гучна музика з навушникiв, запрошення на «чарку чаю», яка передбачає i всi iншi деталi нецiкавого нетривалого роману.

Можливо, мiркую я, мене просто зачаклували у дитинствi, i я дiйсно - самотнiй нiчний птах, що здатен розмовляти лише з зiрками? А ще - з вiкном навпроти.

Воно теж завжди свiтиться опiвночi.

Щоночi я вiтаюсь з ним: «Привiт, вiкно!» - i, часом, вигадую про нього рiзнi iсторiї…

Наприклад, думаю я, там живе самотня жiнка, яка боїться темноти.

Жiнка в бiлому, що нiколи не виходить на вулицю. Тому її шкiра блiда i прозора, i сама вона схожа на примару - з довгим волоссям, з великими божевiльними очима. Така собi iнопланетянка, що чекає на звiльнення вiд земного тяжiння.

Або простiше. Там звичайна «малина»: дим коромислом, карти, вино ллється рiкою i напiвоголенi брюнетки спiвають пiд гiтару пристраснi романси.

Коли ж менi зовсiм погано, я уявляю, що там на кухнi серед засмальцьованих стiн сидить злостивий дiдуган i пише листи в рiзнi iнстанцiї. Можливо, i про моє вiкно, яке здається йому пiдозрiлим.

Звiсно, весь час фантазуючи на цю тему, я мучусь цiкавiстю: а що ж там насправдi?!

Сьогоднi мене обпiкає думка: а раптом там живе ВIН? I ВIН теж сова, що загубилась у денному свiтлi? Я дивлюсь на вiкно у будинку навпроти з нiжнiстю: всi вiкна темнi, а це - горить. Отже, там живе такий собi ВIН. I я подiляю його самотнiсть, його тривогу, його бажання роздiлити це все на двох, i неможливiсть знайти цього «другого»… А я ж зовсiм порч!

Я знаю: якщо ми зустрiнемось, вiн одразу зрозумiє, що це саме мене вiн весь час чекав бiля нiчного вiкна!

Але як дiзнатися про це напевне?

Мене охоплює шалена iдея: нема ж нiчого простiшого! Скiльки можна сидiти i мучити себе рiзними фантазiями? Я швидко натягую джинси, хапаю повiдок свого спанiеля Мiлкi - той радiсно крутиться бiля нiг: теж, певно, сова - i клацаю вимикачем.

Вибiгаю в нiч. А поки їду в лiфтi, подумки прораховую, яка це може бути квартира в будинку навпроти. Якщо там дiйсно живе ВIН, то, певно, не здивується. Скаже просто: «Проходь. Я чекав на тебе». I я теж не здивуюсь.

Я вибiгаю на вулицю, вдихаю вологе повiтря i здiймаю очi до будинку. Вiн увесь темний.

Жодне вiкно не свiтиться!!!

Мiлкi, мов божевiльний, загрiбає носом листя, качається у пiску. А я готова розревiтися: «моє«вiкно не горить! I вирахувати його тепер не можливо. Та й навiщо?

Я сприймаю це як зраду. Рiвно рiк воно свiтилось, зiгрiвало мене ночами, вселяло надiю на те, що я не одна така. А коли я нарештi наважилась на авантюру - воно згасло. Ну, звiсно, ж там живе злостивий старигань або закомплексована дурепа. Така як i я.

• Предыдущая
• 20/29
• Следующая