Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 32
- Предыдущая
- 32/87
- Следующая
Але не ви розумієте, Карел,— доводив Володя,— ця смуга пролягає власне на території табору, і її світло сягає поза табором не далі десяти метрів. Ми з Жорою до цього придивилися. Мабуть, спеціалісти по будівництву таборів і не думали про зовнішнє освітлення.
Схоже, що так,— підтвердив Жора. — Ми з кар’єру спостерігали за поведінкою вартових на вежах і дивувалися, що їх цікавить лише об’єкт охорони — табір, а те, що за спиною, вся довколишня місцевість поза табором їх не обходить.
Шаблон, німецький шаблон і тупий педантизм! — сміявся Карел. — Цей табір збудували за давно заготовленими стандартними проектами, створеними ще до війни і розрахованими на будівництво таборів у Німеччині, де не було ніяких партизанів і не було необхідності освітлювати довколишню місцевість, перекривати підступи до табору. А ось тут, у Явожно, сотні дві партизан могли б уночі оточити табір і за лічені секунди перестріляти варту й випустити на волю десятки тисяч в’язнів...
Зате центральний освенцімський табір,— сказав Володя,— має продуману загороджувальну систему, потужну систему сигналізації, шістсот сторожових собак... А ще ж моторизований есесівський гарнізон... Очевидно, в Явожно ще не встигли подбати про зовнішню безпеку, як це зробили у Освенцімі.
Нічого, Орлятко, фашисти не загаяться про це подбати,— жартома втішив Карел. — Їм досить буде одного якогось випадку — і все стане па свої місця. Отож нам треба поспішати, бо вже ж і будівництво блоку час завершувати... То скільки ж метрів будемо брати за освітлювальною смугою?
Давайте все ж враховувати світловий ефект,— сказав Жора. — Очі вартових звикають до надто яскравого світла, і вони майже нічого не помічають за освітленою смугою. Там для них після яскравого світла — суцільна темінь. Ми з Володею переконалися в цьому, коли спостерігали за «рибалками».
Якими ще рибалками? — здивувався Карел.
Ви знаєте табірну кухню з глибокими підвалами? У підвалах тих — овочесховища. Уночі ця споруда не освітлюється. Ми бачили багатьох сміливців, які вночі ходили туди із своєрідними «вудками». До держака мітли припасовували цвях і через вентиляційні люки діставали з підвалу картоплю, моркву, брукву. І головне — вони не попадалися. А чому? Діяв закон світлового контрасту... Есесівцям на вежах не видно, що робиться біля кухні, де темно, хоча вона й знаходиться недалеко від світлової смуги...
Вирішили вихід з тунелю робити на тридцять п’ятому метрі за останнім, зовнішнім рядом колючого дроту.
Поспішати треба,— заклопотано зітхнув Карел. — Крім усього іншого, скоро почнеться осіння негода, холоднеча, оголяться ліси... Тоді важко буде... Працювати, друзі, будемо з граничним напруженням.
І вопи працювали. Умиваючись потом, задихаючись від нестачі кисню, рили землю до знемоги. Піднімались на поверхню і падали, хапаючи повітря, як риби, викинуті на сушу. Після короткого перепочинку знову лізли в нору, і знову рили, рили...
Відомо було, що під загороджувальною смугою в землі лежать бетонні плити, які слугують фундаментом і водночас підземною перепоною. Есесівці, як видно, все ж таки враховували можливість підземних підкопів... З тих в’язнів, які починали будівництво цього табору, серед живих не було вже нікого, за винятком одного німецького капо. Від нього й дізнався Карел про підземну бетонну стіну й деякі подробиці. Правда, німець не пам’ятав, на яку глибину залягає стіна, але вона є, це безсумнівно.
Стіна не страшна — підкопаємось,— сказав Карел. — Страшне інше: якщо наткнемося на підземні води — пропадуть усі наші зусилля...
А ви не думали про те, що поруч є кар’єр? — запитав Володя. — Адже він майже двадцятиметрової глибини — і ніякої води там немає.
Х-хе, кар’єр... На щастя, я не проходив у ньому карантину, але свого часу добре його роздивився. Щось схоже на ніжність, як це не парадоксально, я відчуваю, згадуючи ту гидку яму.
Дивно ви жартуєте, Карел,— сторопів Володя.
Жартую, але справді саме кар’єр наштовхнув мене на думку про будівництво тунелю. Адже в кар’єрі я ви-
вчив структуру тутешнього грунту і переконався, що на глибині немає грунтових вод. Щоправда, літо було спекотне, може, тому їх не було. Але ж скоро почнуться зливи. Поспішати, треба поспішати...
І вони, вибиваючись з останніх сил, поспішали. Чимало мороки було з установкою кріплень. Карел особисто перевіряв кожен цвях, кожну деталь, щоденно безліч разів обмацував усе підземне «господарство». Володя передавав йому свій шахтарський досвід, розповів про катастрофу завалу, яку пережив колись у шахті «Гогенцоллернгрубе»: вона сталася саме через неякісне кріплення штреку.
Ціною неймовірно важких зусиль тунель дедалі подовжувався. Поки що все йшло добре. Інколи в серце Володі заповзав страх, якась липка тривога. Як-не-як, а сім втеч, здійснених ним протягом двох років з різних таборів, давалися взнаки, він знав, що будь-яка, па перший погляд незначна, дрібниця може звести нанівець так гарно обдуману й ретельно підготовлену операцію. А це означало б одне — смерть...
Одного разу увечері він стояв поблизу барака й дивився в бік сторожової вежі. Есесівець на пій раптом клацнув затвором кулемета, вставляючи нову стрічку. І Володю враз охопило передчуття тривоги. На мить здалося, ніби есесівці давно знають, що робиться в цьому недобудованому блоці, і лише удають, ніби нічого не знають, аби потім познущатися. Тривога наростала, і Володя, намагаючись її розвіяти, почав про щось говорити з Жорою, навіть невдало пожартував, сказавши, що блок, з якого вони збираються «випурхнути», має номер тринадцять. Його настрій і тон, мабуть, зачепив Жору за живе.
Забобони, містика, нісенітниця! — вигукував. — Скажи краще, що ти починаєш боятися. Ну, гаразд, малюк, я розумію твій душевний стан. Страх — річ природна, і ніякий героїзм не виключає страху, бо героїзм — це не презирство до життя, а навпаки — любов до нього. Героїзм — це уміння подолати в собі страх у найтяжчі хвилини. Хіба є на світі люди, які перед лицем смертельної небезпеки не звідують страху? Немає таких. Загибелі боїться кожен. Хто більше, хто менше — цього аршином не зміряєш і в аптеці не зважиш. Але треба перемагати будь-який страх і боротися за життя до останньої можливості. І якщо вже почався бій, якщо йдеш в атаку — не розкисай! Недаремно кажуть: сміливого куля боїться, сміливого й багнет не бере...
ІІу що ти, Жоро... За кого ти мене маєш? — Володя почував себе ніяково, ніби й справді виявив боягузтво.
Жора також ніби засоромився своїх повчань:
Пробач, друже...— І додав, мабуть, щоб підняти настрій Володі: — А взагалі — не бійся, малюк. Я ж бо й сам боюсь...
У карих Жориних очах спалахнули іскринки сміху — того щирого сміху, який уже не раз розвіював нервове напруження друзів у тяжкі хвилини концтабірного життя.
17
Здавалося б, тунель — дуже проста споруда, що може бути простіше? Копай собі, та й годі. Але яг скільки варіантів перебрали чехи, скільки планів запропоновано, скільки виникало нових пропозицій перед тим, як було знайдено оцю чітку схему, остаточний план... А скільки непередбачених, несподіваних ускладнень виникало в ході самих робіт! Наприклад, яку висоту і ширину повинен мати тунель? Тут нібито все ясно: чим менші розміри, тим менше доведеться виймати грунту, тим легше його ховати, тим: менше потрібно кріпильного матеріалу і робота піде швидше. А практика показала інше. Дуже швидко переконалися, що чим менші габарити тунелю, тим важче в ньому працювати, важче виймати грунт, важче його транспортувати по тунелю і піднімати на-гора, важче ставити кріплення. Нарешті — |важче й дихати, бо повітря у вузенькій норі мало, а зайнята тяжкою фізичною працею людина потребує кисню значно більше, ніж у звичайній обстановці. Та й змінникам неможливо протиснутися — доводилося ждати, поки всі піднімуться на-гора, а це великі втрати часу. Отож вирішили уже розпочатий тунель розширити до таких розмірів, де двоє чоловік могли б одночасно, пліч-о-пліч пересуватися рачки або по-пластунськи і працювати в парі при встановленні кріплень.
- Предыдущая
- 32/87
- Следующая
