Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям - Страница 17

• Предыдущая
• 17/41
• Следующая

- А що ж таке сталося?

- А сталося... Болільників, натурально, в містечку багато, а застройщиків більше. От вони й розтягли, дошки та кілки. Раціо? Раціо!

Семен Михайлович зауважив, що цей приклад якось не в’яжеться з переконаннями Панька Федоровича. Які б вони, мовляв, у тому містечку не були дурні, але ж дошки та стовпці пішли в діло, на користь.

- Воопче, да! Я, працюючи в облфо, так і зрозумів: що б не робилося, що б не творилося, а якщо глянути в корінь, то все на пользу іде, бо, як сказано, все - для человєка! Тіко щось не всі згодні були зо мною, і мене вскорості перевели на відповідальнішу роботу.

- Ну, а тим за стадіон влетіло, еге ж?

- Ти що, Семйон?! Вони на іншому мероприятії погоріли. Не повіриш на чому саме. На автокатафалку...

- На чому, на чому?

- Ти що? В городі живеш, а не знаєш? Автокатафалк - ну, той же автобус, тіко, натурально, пристосований для перевозок з цього світу на той.

- Та знаю, але як можна погоріти...

- Не перебанчай, коли начальство говоре! Отож і кажу - з цього світу на той. Бо в нашому комунгоспі товариші, як і я, за все нове, прогресивне. Тіко біда, що наперед не знаєш, чи продвинешся на прогресивному, чи погориш... М-да! Так-от, вони рішили не відставать від города, а лоскоріше стирать різницю між городом і великим селом. І наказав комунгосп виписать автокатафалк. Щоб як помер хто - швиденько його запхнути у кузов і, натурально, на цвинтар. А то що виходить? Вріже дуба якась старушенція, а процесія все одно добру годину тягнеться через містечко. Раз по раз зупиняється, оркестр, натурально, своєї витина. Ну, і двіжєніє, яке не є, а паралізується, з графіка вибивається. І служащі з контор вибігають. Починаються всякі нездорові розговори - а хто помер, а чого помер, а чи від раку помер, чи в райлїкарні прирізали. Ну, і всяке таке. Автокатафалк прибув, а от желающих по-сучасному перебраться на той світ нема. Бо нове, прогресивне, натурально, з трудом дорогу пробиває. Звикли отак без поспіху хоронить - і хоч ти їм кілок на голові теши! Воно, правда, воопче похоронів малувато, бо маленьке містечко, сказати б, просто велике село. Я завсігди за передове, прогресивне. Я показав би лічний примєр, так для примєру ж не помреш. Так що нерентабельним оказався автокатафалк. Ну, стояв він, стояв у дворі комунгоспу, але ж, натурально, не Іржавіти техніці без діла. І воопче на даному етапі всюди наукова організація праці вимагається. Сушили, сушили в комунгоспі голови - як же його спользовать по-науковому. І таки надумали! Кому треба картопельку з городу привезти чи, к примєру, оркестр на свайбу доставить - завсігда пожалуста. Плати гроші - і бери автокатафалк. Або, к примєру, учрєждєніє яке в ліс виїжджає на майовку чи там по грибочки. І дуже вдобним виявився автокатафалк. Там, знаєш, - по боках сидіння, а посередині такі спеціальні коліщатка, - натурально, щоб труну було зручно засовувати. Так на ті коліщатка дошку широку приладнали. В о раціональ зація вийшлаї і мшіки, і випивших дуже вдобно згружать. М-да! Приключка вийшла невзабарі неприятна, У тому містечку откормочний пункт хороший, ну, і з області заказали, щоб на празники підкинули кілька туш гарненьких свинячих, баранячих. По закону, натурально, по себестоїмості. Їм і підкинули автокатафалком. На цьому й погоріли! Скільки потім не пояснювали, не доказували, що й одного мерця ще не возили автокатафалком, що похоронного на ньому - тіко чорна смуга попід вікнами, а так воопче машина весела, - нічого не помогло.

- А куди ж вас після облфо висунули?

- Ох, ти ж, Семйон, Семйон! Тобі тільки б теревені розводити, а до роботи не дуже гарячий. Заготовляй краще планктон на вечерю.

- Та ще встигну, його он скільки! Заготовиш, а він, гляди, скисне. Ми свіженького...

- Тоді сідай за правила судновождєнія.

- Та я ж їх уже геть чисто визубрив.

- Так уже й визубрив... Ану, бери свисток! Так... Ану, подать мені сигнал “чєловєк за бортом”!

Купчик тричі протяжно засюрчав у міліцейський сюрчик.

- Правильно. Ану - “я вас поняв”...

Купчик видав дві коротких і одну довгу трелі.

- Правильно. Молодець, юнга. “Сигнал попередження”!

Купчик коротко свиснув чотири рази. Панько Федорович зачудовано звів докупи вигорілі брови:

- З тебе, Семйон, неабиякий моряцюга вийшов би. І чого тебе кинула судьба на заготовки?

- Ах, товаришу капітан, - сумно усміхнувся Купчик. - Судьба сліпа. Думаєте, вона не помилилася, коли кинула вас на керівну роботу? З вас такий би капітан, такий морський вовк вийшов би, що куди там...

- Но-но, Семйон, я й на суші накомандувався і, думаю, ще покомандую. - Він, крекчучи, заліз в будку, виліз звідти з портфелем. Витяг замусолений загальний зошит, в якому робив акуратні записи ще на курсах судноводіїв-любителів. - Бери. Повтори ще раз.

- І що у вас за звичка, товаришу капітан, - скривився Купчик, - ніколи мене без діла не залишите. Я вже ж і спросоння можу відповідати.

- Не канюч, юнга! Звичка у мене правильна. Ще в армії, як був старшиною, привчили: не лишай солдата, не лишай подчиньонного без діла. Залишиш - у нього всякі мислі неуставні можуть появитися. К примєру, про самоволку, про женщин.

- О господи! - застогнав юнга. - Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка... У воду пірну, чи що?

- Не балакай лишнього, - обірвав його Галасун. - Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.

Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном “Моряк”, засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:

- Семйон! Семйон! Ти тільки глянь... Та кинь ти ці “Правила”, швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.

“Звірюка” справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.

Ура! Ура! Ура!

Гібралтар!!!

?

Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову - вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.

Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.

Мотор Л-6, цей “звірюка”, цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки - ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку - це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках -це вже занадто. Занадто багато води...

Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал - людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася назад до тебе. Чи ти, стихіє, гадаєш, що ці двоє осквернили, тебе? Але ж скільки вивалюють у тебе з громохких тисячолюдний лайнерів усякого непотребу, а ти тільки покірно лащишся до тих велетів. І знайшла ж на кому відігратися! І не сором тобі, стихіє?

• Предыдущая
• 17/41
• Следующая