Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 1

• 1/31
• Следующая

^©

Видання підготовлено на замовлення Міністерства культури України видавництвом «Українознавство»

_{Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО}

_{Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха}

Я побачив той острів, коли вже була не ніч, але ще не ранок. Місяць стояв на заході, низько над обрієм, але був іще великий і ясний. На сході, саме посередині світанкової заграви, діамантом виблискувала вранішня зірка. Бриз із суходолу віяв нам в обличчя, несучи пахощі диких цитронів, ванілі та ще деякі не дуже приємні запахи, і від холодного подмуху я аж чхати почав. Треба вам сказати, що я чимало років прожив на пласкому острові недалеко від екватора, здебільше сам-самісінький серед тубільців. Тут усе мало здаватися новим для мене, навіть говірка буде зовсім незнайома, і вигляд оцих лісів та гір, дивні запахи від них жвавіше розганяли кров у мене в жилах.

Каштан дмухнув на каганчик у нактоузі [1].

— Он! — сказав він. — Онде бачиш димок, містере Вілтшир, за бурунами на рифі? Ото Фалеза, там наша факторія — в східному кінці селища. Далі за вітром уже ніхто не живе — не знаю чому. На» бінокля, вже можна розгледіти хатини.

Я взяв бінокля, і берег стрибнув назустріч. Я побачив лісові хащі, смугу прибою, а з-між дерев визирали бурі покрівлі та чорні нутра хатин.

— Бачиш білу цятку онде далі на схід? — провадив капітан. — То твій дім. Збудований з коралового каменю, стоїть на згірку, широка веранда, можна ходити по троє в ряд, найкраща факторія в усіх Південних морях. Коли старий Адамс побачив її, то вхопив мою руку й потиснув. «О, я тут попав як сир у масло», — каже. — «Атож, — відказую. — Та й пора вже вам». Сердега Джоні! Після того я тільки раз бачив його, але він уже по-іншому говорив: що ніяк не може поладнати з тубільцями, чи з білими, чи щось таке, а як ми знову вернулися сюди, він уже лежав у сирій землі. Я забив там на могилі стовпчик і надписав: «Джон Адамс, спочив у Бозі тисяча вісімсот шістдесят восьмого. Така й наша доля». Мені його дуже не вистачало. Добрячий чолов'яга був, мухи не покривдив.

— А від чого він помер? — спитав я.

— Та від якоїсь хвороби, — сказав капітан. — Вона нібито хопила його несподівано. Казали, зірвався вночі й кинувся пити «Втамовувач болю» та «Винахід Кеннеді». Не помогло —«Кеннеді» вже був йому як водичка. Тоді він спробував відкрити ящик джину. Знов не помогло — недосить міцне. Тоді він, певне, ошалів, вибіг на веранду й беркицьнувся через поруччя. Другого дня, коли його знайшли, він був геть очамрілий — весь час тільки белькотів, що йому примочують копру. Сердега!

— А як гадають — це через острів? — спитав я.

— Ну, гадали, що острів, чи клопоти, чи ще щось, — відповів капітан. — Усі завжди казали, що місце тут дуже здорове. Наш попередній агент, Вігорс, тут і не чхнув ні разу. Він звільнився через те, що на цьому березі інші агенти були, мовляв, він боїться їх — Чорного Джека, і Кейса, і Джімі Свистуна, що був тоді ще живий, але невдовзі втопився сп'яну. Ну, а старий капітан Рендол весь час тут від тисяча вісімсот сорокового, вже сорок п'ять років. І нічого йому ніколи не дошкуляло, він навіть не старіє дуже. Наче він тут збирається самого Мафусаїла [2]наздогнати. Ні, по-моєму, підсоння тут здорове.

— Он уже шлюпка пливе, — сказав я. — Саме в проході. Начебто шістнадцятифутовий вельбот [3], на кормі двоє білих.

— То ж той самий вельбот, що втопив Джімі Свистуна! — вигукнув капітан. — А дай-но бінокля. Атож, це сам Кейс, і з ним чорнюк. Слава в них — не позаздриш, але ж сам знаєш, які тут на островах язики. По-моєму, найгірший шибеник був Джімі Свистун, але ж він уже перебрався в кращий світ. Ось закладімося: вони по джин пливуть. Ставлю п'ять проти двох, що візьмуть шість ящиків.

Коли обидва агенти піднялись на палубу, мене зразу потішило, як вони виглядають, чи то радше, як обидва виглядають і один говорить. Чотири роки пробувши на екваторі, я знудився за білими сусідами; ті чотири роки видались мені за тюрму. То накладуть табу, а тоді йди до Радного Дому та проси, щоб зняли, то накупиш джину та закушпелиш, а потім каєшся, то сидиш цілий вечір у домі, з лампою за компанію, то ходиш берегом та сушиш голову, яким би ще дурнем себе назвати за те, що сюди приперся. На моєму острові більше не було білих, а коли я плавав на інші острови, то й там знаходив здебільше якихсь бандюг. Тож у мене серце тішилось, дивлячись на цих двох, коли вони піднялись до нас на борт. Звісно, один із них був негр, але обидва були прибрані як годиться, в смугасті піжами й солом'яні брилі, а Кейс у будь-якому місті видався б чепуруном. Він був жовтолиций, щуплявенький, мав яструбиний ніс, дуже світлі очі й підстрижену ножицями бороду. Звідки він родом, не знав ніхто, але говорив як англієць, і ясно було, що він із пристойної родини й здобув чудову освіту. Та й у товаристві хоч куди чолов'яга: на акордеоні грав так, що ого, а дай йому уривок шворки та колоду карт, то такі фокуси покаже, незгірш від справжнього циркача. Говорити міг, якщо захоче, ніби у великопанській вітальні; а як захоче, то матюкався — куди твоєму боцманові-янкі, а голову забалакає будь-якому канакові [4]. Одне слово, вмів пристосуватися будь-де, от воно що за один був той Кейс, і все в нього виходило природно, ніби він таким і вродився. Він був відважний, як лев, і хитрий, як пацюк, і як він сьогодні не в пеклі, то нащо ж тоді й пекло те здалося? Одну тільки добру річ можу я сказати про нього: любив свою жінку й не був до неї лихий. Вона була самоанка й фарбувала коси на червоне, як то на Самоа [5]заведено; і коли він урізав дуба (а про це я маю розповісти), то по ньому знайшли одну дивну річ: він склав духівницю як добрий християнин, і в ній усе відписував удові: і свій пай, казали, і Чорного Джека, і майже весь Біллі Рендола, бо Кейс там вів усю бухгалтерію. Отож вона поїхала додому на шхуні з Мануа [6]і тепер там, на своєму рідному острові, пані на всю губу.

Але того першого ранку я знав про все це дідька лисого. Кейс повівся зі мною як джентльмен і як друг, познайомив мене з Фалезою, намагався всіляко прислужитись, а що я не знав тамтешніх тубільців, то це була для мене велика поміч. Більш як півдня ми просиділи в каюті за чаркою, і я ще зроду не чув, щоб хтось говорив більше до діла. На всіх островах не було вмілішого й спритнішого агента. Я подумав, що Фалеза таки непогане місце, і з кожною чаркою в мене робилося легше на серці. Останній наш тутешній агент, обнюхавшись на острові з півгодини, вшився геть, бо нагодилось вербівне судно з заходу. Капітан, припливши сюди, застав факторію на замку, ключі, залишені пасторові-тубільцеві, та ще листа від утікача, де той признавався, що просто боїться за своє життя. Відтоді фірма не мала тут представника, і вантажитись не було чим. Крім того, вітер був ходовий, і каштан сподівався за ніч допливти до дальшого острова в годину високого припливу, тому мій товар і все манаття вивантажили хутенько. Кейс мене запевнив, що труситись над ним нічого, ніхто й соломинки не візьме, на Фалезі люд живе чесний, хіба яке курча, або зайвий ніж, або зайву паличку тютюну поцуплять, тож найкраще мені сидіти спокійно, поки шхуна відпливе, а тоді прийти прямо до нього додому, познайомитись із старим капітаном Рендолом, тутешнім патріархом, під'їсти що Бог пошле, а як стемніє, йти додому спати. Отож до полудня я вже зійшов на берег Фалеза, а шхуна попливла далі.

• 1/31
• Следующая