Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 39

• Предыдущая
• 39/61
• Следующая

— Я багато сміюся над вами, більше, ніж допускається ввічливістю, — призналась молода леді, — але скажу вам одне: якщо з нею ви говорите так само, то у вас є деяка надія на успіх.

— З нею?! — вигукнув я. — Та ніколи не посмів би! Я можу говорити так з вами, міс Грант, бо мені байдуже, якої ви думки про мене. Але з нею? Ніколи!

— По-моєму, у вас найбільші ноги в Шотландії, — зауважила дівчина.

— Вони й справді-таки не малі, — відповів я, дивлячись вниз.

— Бідна Катріона! — зітхнула міс Грант.

Я здивовано глянув на неї; хоч тепер я чудово розумію, що вона хотіла сказати, але раніше завжди був не дуже дотепний у світських розмовах.

— Ну, містер Давід, — сказала вона, — хоч це й проти мого сумління, але, бачу, доведеться бути вашим адвокатом. Вона дізнається, що ви приїхали до неї, як тільки почули про її ув'язнення, дізнається також, що ви не схотіли навіть поснідати; з нашої ж розмови вона дізнається рівно стільки, скільки я вважатиму зручним розповісти недосвідченій дівчині її років. Повірте, це стане вам у пригоді краще, ніж коли б ви говорили за себе самі, бо я промовчу за довгі ноги.

— То ви знаєте, де вона?! — зрадів я.

— Знаю, містер Давід, і ніколи не скажу, — заявила міс Грант.

— Чому ж? — спитав я.

— Я вірний друг, — відказала дівчина, — ви скоро це самі побачите, а з тих, кому я друг, головний — мій тато. Запевняю, ви нічим не запалите і не розжалобите мене так, щоб я забула про це. А тому облиште ваші покірні погляди. Поки що до побачення, містер Давід Бальфор.

— Але залишається ще одне, — вигукнув я, — ще одне, чому слід перешкодити, бо це збезчестить і її, й мене!

— Слухаю, — сказала міс Грант, — тільки коротше кажіть, бо я й так уже змарнувала на вас половину дня.

— Леді Оллардайс думає… — почав я, — вона вважає, що я викрав її обманом.

Краска залила лице міс Грант, так що я спочатку збентежився, поки не зрозумів, що вона ледве стримує сміх. У цьому я остаточно впевнився, помітивши дрижання її голосу.

— Я беру на себе захист вашої репутації, — сказала вона. — Можете залишити її в моїх руках.

І міс Грант вийшла з бібліотеки.

Майже два місяці я прожив гостем у сім'ї Престонгрейнджа і встиг за цей час краще познайомитися з суддями, адвокатами й цвітом едінбурзького товариства. Але не думайте, що я нехтував своїм вихованням та освітою; навпаки, я був завжди надзвичайно зайнятий: вивчав французьку мову, готуючись до поїздки в Лейден, навчався фехтування, приділяючи йому дуже багато уваги. Тренувався з фехтування іноді по три години в день і, треба сказати, досяг значних успіхів. За порадою мого родича Пілріга, непоганого музиканта, мене почали навчати співів, а за вимогою міс Грант і танців, де я, признаюсь, — не виявив особливих здібностей, хоч усі дуже люб'язно казали, що це надає мені спритності й елегантності; безперечно, я навчився вправніше поводитися з полами свого каптана й шпагою і невимушено почувати себе в гостях. За цей час довелося повністю переглянути і обновити свій одяг. Панночки серйозно і з запалом обговорювали всі деталі мого вбрання, навіть радили, де мені зв'язати волосся, якого кольору вибрати стрічку. Завдяки цьому я змінився на краще і набув модного вигляду. Побачивши мене тепер, добрі ессендінські мешканці, мабуть, дуже здивувалися б.

Особливо активними були дві молодші сестри, бо всі їхні думки зосереджувалися на вбранні. Не пригадую, щоб вони якось інакше показували, що помічають мене. І хоч молоді леді завжди були аж надто уважні, навіть по-своєму байдуже привітні, вони не могли приховати, як я набрид їм. Що ж до тітки, то ця надзвичайно спокійна жінка ставилась до мене так само, як і до інших членів сім'ї. Отож, найбільшими моїми друзями тут були сам прокурор і його старша дочка; наші й до того дружні взаємини ще зміцніли після тих розваг, у яких ми разом брали участь.

До відкриття засідань суду ми провели кілька днів на фермі, де жили по-аристократичному, держали гостинний стіл і втрьох їздили на прогулянки в поле. Потім ми це робили і в Едінбурзі, наскільки дозволяли постійні справи прокурора. Від швидкої їзди, бездоріжжя, різних несподіванок або в несприятливу погоду настрій у нас завжди підносився, і моя соромливість зовсім зникала; забувалося, що ми чужі, відкидалася офіціальність, і час минав непомітно, в невимушеній розмові. Саме тоді я розповів прокуророві і його дочці уривками свою історію з того часу, як пішов з Ессендіна: про морську подорож і бій на «Ковенанті», поневіряння в горах і все інше. Вони дуже зацікавились моїми пригодами, і, мабуть, тому згодом, у вільний від засідань час, ми зробили веселу прогулянку, про яку розповім докладніше.

Ми вирушили рано-вранці і спершу проїхали повз Шооз-гауз; впадало у вічі, що димарі не курилися і будинок стояв серед широкого, вкритого памороззю поля, наче пустка: була ще дуже рання пора. Престонгрейндж спішився, доручив мені свого коня, а сам пішов навідати мого дядька, Я побачив цей оголений будинок, згадав про старого скнару, який, мабуть, дрижав од холоду в нетопленій кухні, і серце моє болісно стиснулось.

— Ось мій дім і моя сім'я, — сказав я.

— Бідолашний Давід Бальфор! — зітхнула міс Грант.

Я так ніколи й не почув, що відбулося між моїм дядьком і Престонгрейнджем, очевидно, не дуже приємна для Ібенізера розмова, бо, коли прокурор повернувся, обличчя його було похмуре.

— Думаю, що незабаром ви станете справжнім лердом, містер Деві, — сказав він, «обертаючись до мене, коли нога вже була у стремені.

— Не прикидатимусь, ніби шкодую, що так станеться, — відповів я.

Правду кажучи, за час відсутності прокурора міс Грант і я в уяві прикрашали маєток насадженнями, квітниками й терасою. А згодом я це й здійснив.

Від Шооз-гауза ми поїхали в Куїнзферрі, де нас радо й гостинно зустрів Ренкейлор, щасливий, що приймає такого високого гостя. Прокурор був настільки люб'язний, що докладно ознайомився з моїми справами, просидівши години зо дві з стряпчим у його кабінеті, причому виявляв до мене і мого майбутнього, як потім сказали, великий інтерес. Тим часом міс Грант, я й молодий Ренкейлор сіли у човен і перепливли через затоку в Лаймкілнз. Молодий Ренкейлор до сміху дивно і, на мій погляд, образливо залицявся до молодої леді, проте вона, здавалось, була задоволена юнаком. Очевидно, це пояснювалося загальною слабістю її статі. Поведінка юнака мала згодом одну безсумнівну користь: коли ми підпливли до другого берега, міс Грант наказала йому стерегти човен, а сама пішла зі мною до харчевні. Молода леді навмисно затіяла цю прогулянку: її зацікавила розповідь про Елізол Хесті, і вона хотіла побачити її. Ми знову застали дівчину саму — батько її, здається, весь день працював у полі, — і Елізон зробила шанобливий реверанс передо мною і красивою леді в амазонці.

— Невже вам не хочеться привітатися зі мною інакше? — сказав я, подаючи руку. — Хіба ви не пам'ятаєте старих друзів?

— Ой, лишенько! Кого я бачу?! — збентежилась дівчина. — Їй-богу, це той обірваний хлопчисько!

— Він самий, — ствердив я.

— Я часто згадувала вас та вашого друга й дуже рада, що бачу вас у такому гарному вбранні, — зраділа вона. — З чудового подарунка, який ви прислали мені і за який від усього серця вдячна вам, я вже знала, що ви повернулись до своїх рідних.

— Ідіть погуляйте, — сказала міс Грант, звертаючись до мене, — будьте слухняним. Я прийшла сюди не для того, щоб стояти отут і кліпати очима. Я хочу поговорити з нею на самоті..

Вона пробула в будинку хвилин з десять, а коли вийшла, я помітив, що очі в неї червоні і що з її грудей зникла срібна брошка. Це дуже зворушило мене.

— Ніколи ніщо так вас не прикрашало, — промовив я.

— О Деві, не будьте таким пишномовним дурнем! — відказала вона і весь той день була, зі мною різкішою, ніж звичайно.

Ми повернулися додому, коли вже смеркалося.

Відтоді я довго нічого не чув про Катріону. Міс Грант лишалась непроникною і на всі мої запитання відбувалася жартами. Нарешті, коли вона одного разу повернулася з прогулянки і застала мене у вітальні за підручником французької мови, в її зовнішньому вигляді, здавалося, було щось незвичайне: обличчя розчервонілося, очі блищали, а на вустах грала посмішка, яку міс Грант намагалась приховати. Вся вона була втіленням лукавства і, швидко ходячи по кімнаті, незабаром втягла мене в суперечку з приводу якоїсь дрібниці. Я опинився наче в болоті: чим більше намагався вибратися з трясовини, тим глибше тонув, поки вона не заявила нарешті досить гнівно, що не дозволить нікому так відповідати їй і що я повинен стати на коліна й просити вибачення.

• Предыдущая
• 39/61
• Следующая