Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 25
- Предыдущая
- 25/61
- Следующая
— Добре, добре! — не перечив Алан.
Увесь цей час наші переслідувачі не виявляли будь-яких ознак своєї присутності. Деякі з них, як я згодом дізнався, ще не прибули на той час до призначеного місця, а ті, що прийшли, розбрелися поміж пагорбами у напрямку Джіллана. Зібрати всіх до гурту було нелегко, а шлюпка тим часом усе наближалась. До всього наші переслідувачі виявилися боягузами, звичайною зграєю конокрадів, які ще не перевелися в окремих кланах горян. У них навіть не було порядного вожака. І що довше й пильніше вони дивилися на мене та Алана, тим, мабуть, менше подобався їм наш вигляд. Може, хто й зралив Алана, тільки не капітан. Він сам сидів у шлюпці, стернував і заохочував веслярів, вкладаючи у цю справу всю душу. Ось вони вже зовсім близько, кілька хвилин — і шлюпка чиркне берега; на обличчі у Алана вже просяяла радість швидкого порятунку, коли раптом наші переслідувачі у відчаї, що здобич вислизає з їхніх рук, а може, з наміром сполохати Енді зчинили за пагорбом неймовірний галас.
Крик цей був таким несподіваним і загрозливим (та ще на березі, який здавався зовсім мертвим), що шлюпка зупинилася.
— Що це може означати? — пролунав голос капітана, бо ми вже могли чути один одного.
— То мої друзі, — відповів Алан і побрів мілкою водою до човна. — Деві, — звернувся він до мене, зупиняючись. — Деві, хіба ви не їдете? Мені важко розлучатися з вами.
— Ні, Алане, — кинув я йому вслід.
Він якусь мить вагався, стоячи по коліна в солоній воді, а потім заговорив знову.
— Що ж, коли ви самі встромляєте голову у зашморг, то я не можу перешкодити цьому, — сказав він і зайшов по груди у воду, його підхопили, втягли у шлюпку, і та одразу ж рушила у зворотню путь.
Заклавши руки за спину, я стояв там, де він залишив мене. Алан сів обличчям до берега і невідривно дивився на мене, а човен все віддалявся й віддалявся. Нараз мої очі наповнилися слізьми, серце чомусь стислося од жалю до самого себе, здавалося, у всій Шотландії не знайдеш самотнішої за мене людини. З такою сумною думкою я повернувся спиною до моря і поглянув на піщані пагорби. Проте не побачив і не почув нічого такого, що свідчило б про наявність там людей. Так само гріло сонце, опромінюючи теплом мокрий і сухий пісок, повівав між пагорбами вітерець та кружляли, жалібно скиглячи, чайки. Піднявшись трохи вище, я помітив, як навколо викинутих морем водоростей стрибають проворні піщані блохи — єдині, здавалося, живі істоти на цьому пустельному березі. Однак я добре знав, що поблизу причаїлися люди, що за мною стежать. Переслідувачі не були воїнами, інакше вони напали б на нас раніше. У мене не лишалося сумніву, що то були звичайні злодюжки, найняті на мою пагубу; вони мали завдання або викрасти мене, або просто вбити. Враховуючи становище найманців, перше було найвірогіднішим, але, знаючи їхній характер та запал у таких справах, я припускав, що й друге цілком можливе. Від усього цього кров холола в жилах.
Раптом мені спала божевільна думка вийняти шпагу з піхов. «Хоч я й не вмію битися на шпагах, — думав я, — але у такій випадковій сутичці можу все-таки заподіяти ворогові якоїсь шкоди». Проте я вчасно зрозумів, що про опір годі й думати. У цьому мабуть, полягав той «засіб», про який домовились Престонгрейндж із Фрейзером. Перший, я був певен, зробив усе можливе, щоб зберегти мені життя; другий, напевне, дав Нейлу та його товаришам зовсім протилежні накази… Коли б я чинив опір із зброєю в руках, то цим би в першу чергу допоміг своєму найлютішому ворогові, власне, підписав би собі смертний вирок.
З такими думками я дійшов до краю прибережної піщаної смуги і глянув назад: шлюпка вже підпливала до брига, і Алан на прощання махав мені хусточкою. Я відповів йому порухом руки. Сам Алан був для мене зараз чимсь незначним порівняно з тим, що чекало мене попереду. Я натягнув капелюха майже на самі очі, зціпив зуби і рішуче закрокував вперед по піщаному насипу, йти вгору було важко, бо схил виявився досить крутим, а пісок, наче вода, плив з-під ніг. Нарешті я вчепився за кущ довгої трави, що росла на вершині, підтягнувся і став на твердий грунт. В ту ж мить навколо заворушилися і підвелися шість чи сім обідранців — між ними був і Нейл — з кинджалами в руках. Признаюсь, я заплющив очі і зашепотів молитву. Коли ж нарешті розплющив їх, то побачив, що негідники підповзали до мене мовчки, не кваплячись. Всі вони очима хижо свердлили мене, і я був вражений тим неприродним блиском і страхом, що світилися в зіницях кожного з них і зростали в міру того, як вони наближалися. Щоб заспокоїти їх, я підвів руку і показав, що не хапаюся за зброю. Тоді один з мерзотників насмілився і з сильним акцентом горянина запитав, чи я здаюсь.
— З протестом, — відповів я, — коли ви взагалі розумієте, що це означає, але я сумніваюсь…
Вони не дали мені доказати, налетіли, наче зграя хижаків, схопили, забрали шпагу й витрусили всі гроші з кишень, потім зв'язали руки й ноги міцною мотузкою і кинули на траву. Скінчивши цю ганебну справу, негідники розсілися навколо і мовчки витріщилися на мене, наче я був лев чи тигр, що приготувався стрибнути на них. Та скоро їхня увага послабла. Вони підсунулися щільніше один до одного, загельготіли по-гельськи і з відвертою цинічністю заходилися тут же ділити моє майно. Єдиною втіхою для мене в той час було те, що я міг звідси спостерігати втечу друга. Я бачив, як шлюпка пристала до брига, як її підняли на борт, як напнулися вітрила і корабель, обігнувши острівці, вийшов у відкрите море.
Тим часом почали прибувати нові й нові обідранці, і години через дві їх зібралося чоловік двадцять. Кожного разу, коли приходив хтось новий, розмова жвавішала, і в ній вчувалися докори, скарги та пояснення. Я відзначив, що новачки не одержували частки з мого майна. Остання суперечка була вкрай запальною, я навіть подумав, що вони серйозно посварилися. Одразу ж уся зграя розділилася; більшість безладним натовпом рушила на захід, і тільки Нейл та ще двоє лишилися вартувати.
— Я можу назвати людину, якій не дуже сподобається ваше сьогоднішнє заняття, Нейл, син Дункана, — обізвався я, коли решта пішли геть.
У відповідь Нейл почав запевняти, що зі мною поведуться пристойно, бо він знає про моє «знайомство з леді».
На тому й скінчилася наша розмова.
Поки світило сонце, на цій частині берега не з'являлась жодна жива душа, а коли воно сховалося за гори і навколо почало сутеніти, я помітив високого, худорлявого лотіанця з засмаглим обличчям, який наближався до нас верхи на конячині.
— Хлопці, — гукнув він, — у вас є такий папірець? — і чоловік простягнув якийсь аркушик. Нейл у відповідь подав йому другий, і прибулий кілька хвилин старанно розглядав його крізь окуляри в роговій оправі, потім, сказавши, що все гаразд, що вони і є ті люди, яких він шукає, одразу ж спішився. Мене посадили верхи, підв'язавши ноги під черевом коня.
Отак ми на чолі з лотіанцем вирушили в путь. Дорогу він, напевне, вибрав добре, бо за весь час подорожі ми сполохали тільки пару закоханих, які, гадаючи, що перед ними контрабандисти, метнулися геть. Невдовзі ми проминули підніжжя гори Бервік Ло, що лишилася трохи на південь, коли ж вибрались на оголені пагорби, я помітив вогні селища і старовинну баню якоїсь церковки, що загубилася серед дерев. Житла були близько, але не настільки, щоб кликати когось на допомогу, коли б я навіть зважився на такий крок. Чути було, як плететься море. Молодий місяць цідив на землю бліде, слабеньке світло, але й при ньому я побачив три велетенські вежі і зруйновані бійниці Танталлона, колишньої резиденції Червоних Дугласів. Припнувши коня до кілка біля рову, мої конвоїри провели мене крізь браму, потім двором у напівзруйновану кам'яну залу, де одразу ж розпалили просто на підлозі яскраве вогнище — тієї ночі було холодно. Мені розв'язали руки і посадили спиною до внутрішньої стіни. У лотіанця виявився якийсь харч, і мені дали шмат вівсяного хліба, а до нього кухоль французького вина. Потім я знову лишився в товаристві трьох горян. Вони тулилися ближче до вогнища, дудлили горілку і розмовляли між собою, а крізь отвори в стінах вдирався вітер, рвав полум'я, обдавав присутніх димом і сердито завивав у верхівках веж. Я вже не турбувався за своє життя, але душа і тіло настільки втомилися за день, що, заколисаний плюскотом моря внизу під скелею, повернувся на бік і заснув.
- Предыдущая
- 25/61
- Следующая
