Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 19

• Предыдущая
• 19/61
• Следующая

— Я не повинна запитувати? — пристрасно обізвалася дівчина, тільки-но ми лишилися самі.

— О, сьогодні я можу розповідати з чистим сумлінням, — відповів я. — Мене звільнено від даного мною слова, а після всього, що відбулося сьогодні вранці, я ніколи не поновив би його, коли б мене навіть просили.

— Розкажіть, — благала дівчина, — а то скоро повернеться тітка.

Я розповів історію з лейтенантом, все з початку й до кінця, намагаючись зробити її ще смішнішою. Вона й справді була кумедною і безглуздою.

— Бачу, що ви однаково погано пристосовані як до суворих чоловіків, так і до гарненьких леді! — зауважила дівчина, коли я скінчив розповідь. — Хто ж, врешті, був ваш батько, що не навчив вас володіти шпагою? Це так неблагородно. Такого я ще ніколи не чула.

— В цьому скоріше велика незручність, — відповів я, — мій батько, чесна й порядна людина, мабуть, допустився помилки, навчивши мене замість того латині. Проте ви бачите, що я роблю все можливе, стою, як та Лотова дружина, не згинаючись під ударами.

Дівчина посміхнулась.

— А знаєте, чого я посміхаюсь? — запитала весело. — Думаю, що мені краще було б народитися хлопцем. У своїх мріях я завжди юнак, ходжу собі й уявляю, як і що повинно було б вийти з тієї чи іншої ситуації. Справа нарешті доходить до бою, і лише тоді я пригадую, що я всього-на-всього дівчина, не можу тримати шпаги в руках, не можу відповісти на удар. І тоді я змушена перебудовувати все спочатку так, щоб поєдинок припинився, а мені дісталися лаври переможця, точнісінько так, як у вас з лейтенантом. Бачите, я теж умію так красно говорити, як і містер Давід Бальфор.

— Ви кровожерна дівчина! — зауважив я.

— Не зовсім так. Я вмію добре шити, прясти, вишивати, — відповіла вона, — але коли б у вас не було іншого заняття, то я певна, все це видалося б вам надто нудною справою. Проте до вбивства тут далеко. А ви самі кого-небудь убили в житті?

— Довелось. Двох убив, коли був ще хлопчаком, якому треба було б тоді вчитись у коледжі, — відказав я.

— І як ви почували себе одразу ж після вбивства? — спитала Катріона.

— Сидів і плакав, як мале дитя, — промовив я.

— Я знаю таке почуття, — вигукнула дівчина. — І розумію, звідки беруться сльози. Однак я не хотіла б убивати, а хотіла б бути Катеріною Дуглас, яка просунула руку крізь скобу засува, де рука й зламалась. Це моя улюблена героїня. А ви б не хотіли отак померти за свого короля? — закінчила дівчина запитанням.

— Признаюсь, — сказав я, — що моя любов до короля, — хай благословить його бог! — стриманіша. І мені здається, я сьогодні надто близько заглянув смерті в обличчя, бо зараз мрію більше про життя.

— Правильно! — підтримала мене дівчина. — Це думки справжнього мужчини. Тільки ви повинні навчитися фехтувати. Мені б дуже не хотілося, щоб мій друг не вмів битися на шпагах. Тих двох ви, мабуть, убили не шпагою?

— Ні, — відповів я. — Я їх застрелив з пістоля… На щастя, вони були близько від мене, бо пістолем я володію не краще, ніж шпагою.

Отак вона витягла з мене історію нашої битви на кораблі, про яку я змовчав, коли вперше розповідав про себе.

— Так, — промовила Катріона. — Ви хоробрий. Ваш друг теж герой, і він мені подобається.

— Його не можна не любити! — зауважив я. — У нього є свої вади, як і в кожного смертного, але він хоробрий, відданий і добрий, хай благословить його бог! Хіба можна забути Алана!

Думки про нього та про можливість зустрітися з ним увечері й поговорити остаточно полонили мене.

— О, я зовсім втратила розум! — вигукнула дівчина. — Не поділилася з вами новиною. — І Катріона сказала мені про лист батька, в якому той сповіщав, що вона може приїхати завтра в замок, куди його переправили, і що все йдеться на краще.

— Вам неприємно про це чути, — раптом сказала дівчина. — Ви засуджуєте мого батька, зовсім не знаючи його!

— Ні, я надто далекий від цього, — відповів я. — Навпаки, я щиро радий, що у вас полегшало на серці. Якщо ж я змінився на обличчі, а це може бути, то, сподіваюсь, ви не станете заперечувати, що сьогодні несприятливий день для примирення і що дуже важко мати справу з людьми, які стоять при владі. Отой Сімон Фрейзер і досі не дає мені опокою.

— О-о! — вигукнула вона. — Сподіваюсь, ви не будете їх порівнювати. Майте на увазі, містер Бальфор, що Престонгрейндж одної крові з моїм батьком.

— Ніколи про це не чув, — відповів я.

— Дивно, що ви цього не знали, — сказала дівчина. — Одні можуть називатися Грантами, інші Макгрегорами, але все одно вони одного клану. Всі вони сини Алпіна, іменем якого, здається, названа наша країна.

— Яка країна? — вихопився я.

— Моя й ваша, — почув я у відповідь.

— Сьогодні день відкриттів, — промовив я, все ще нічого не розуміючи, — для мене вона завжди була Шотландією.

— Шотландія — назва країни, яку ви називаєте Ірландією, — відповіла Катріона. — Але старовинна і справжня назва землі, на якій ми народилися і живемо, — Албан. Її називали Албаном і тоді, коли наші предки боролися за неї проти Риму та Олександра, її й досі так називають мовою, яку ви забули.

— Вірніше, ніколи не знав! — вставив я, а виправити її відносно Олександра Македонського у мене забракло сміливості.

— Але ваші предки говорили цією мовою покоління за поколінням, — не здавалась дівчина. — Нею співали пісень над колисками, коли нас ще й на світі не було. А ваше ім'я й досі нагадує про неї. О, якби ви могли говорити цією мовою, то я здалася б вам зовсім іншою. Моє серце промовляє нею.

Я пообідав з обома леді, і все здавалося таким хорошим, — страви подавали в старовинному посуді, вино було добротне, — стара місіс Ожілві, очевидно, жила при достатку. Розмова наша теж здавалася досить приємною; але побачивши, що сонце почало швидко спускатися, а тіні довшати, я підвівся, щоб попрощатися. В думці я вже вирішив побачитися з Аланом, тому мені треба було поспішати, щоб завидна дістатися до лісу, де призначено зустріч. Катріона проводжала мене аж до хвіртки.

— Коли ж тепер я вас побачу? — запитала дівчина.

— Не знаю, — відповів я. — Може, й ніколи.

— Так, це можливо, — журливо протягла вона. — Ви шкодуєте?

Я нахилив голову і подивився на неї.

— Мені, в усякому разі, шкода, — замість мене заговорила дівчина. — Хоч я вас мало знаю, але дуже поважаю. Ви відданий, хоробрий і згодом стали б, на мою думку, ще більш схожим на справжнього мужчину. Я буду рада почути про це. Якщо ж ваші справи обернуться на гірше, коли все піде прахом, як ми й побоюємося, тоді пам'ятайте, що у вас є друг! Після вашої смерті, коли я вже буду старою і розповідатиму дітям про Давіда Бальфора, у мене завжди будуть сльози на очах. Я розповідатиму, як ми прощалися, що я сказала і що зробила. «Захисти вас, боже, і спрямуй на путь праведну, молить ваш маленький друг». Це я кажу, а зроблю ось що!

Вона взяла мою руку і поцілувала її. Я був так вражений, що підскочив, наче мене щось вжалило. Дівчина густо почервоніла, звела на мене очі і кивнула головою.

— Так, містер Давід, — мовила вона. — Я висловила свою думку про вас. Моїми устами промовляло серце.

На її обличчі я міг прочитати вираз натхнення і відданості, як у сміливої дитини, і більш нічого. Вона поцілувала мою руку, як поцілувала б її у принца Чарлі, і з таким натхненням, якого не відають звичайні люди. Тільки тепер я зрозумів, як багато мені треба ще досягти, щоб бути гідним такого кохання.

Після тієї шани, яку дівчина виявила до мене, я вже не міг бути просто ввічливим. Мені навіть важко було говорити, її піднесений голос мало не викликав у мене сльози.

— Дякую за вашу ласку, люба! — спромігся я сказати. — Прощавай, мій маленький друже, — назвав я дівчину так, як вона сама хотіла. Потім вклонився й пішов.

Дорога моя збігала вниз долиною Лейс-Рівера до Стокбріджа і Сілвермілза. Стежечка в'юнилася краєм долини, а серединою, хвилюючись, шумував струмок; просто над головою крізь довгі тіні вихоплювались промені призахідного сонця і в місцях повороту долини освітлювали все нові й нові картини, ніби утворюючи новий світ у кожному її куточку. Лишивши Катріону і поспішаючи на зустріч з Аланом, я відчував якесь піднесення. Милуючись картинами природи в надвечірній час і прислухаючись до плюскоту води в струмочку, я мимоволі уповільнив ходу і подивився навкруги. Мене, мабуть, оберігала сама доля, бо неподалік у кущах я помітив руду голову.

• Предыдущая
• 19/61
• Следующая