Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/39
• Следующая

?а отак гуторить-гуторить с?льська громада да й зачне ту ’мельнищину до свого часу прикладувати, зачне перебирати, €к хто з козацькоњ старшини розбагат?в ? з чого-то так на ¬кра?нњ стало, що в одного н? грунту, н? хатини немаЇ, треба в п?дсус?дках проживати, а другий на своњ лани людей не назоветьс€, за всю ос?нь не оборетьс€. ќт ?нший тут знов прийме р?ч да й п?де про займанщини викладовати:

Ч як слобонили наш? з божою пом?ччю од л€х?в ”крањну, дак тод? по обидва боки ?н?пра ус€ земл€ стала козакам сп?льна ? обща. ќт ? давай д?лити по полках ”крањну: одн? села до одного полку, а друг? до другого т€гнуть, ? у полковому город? судову справу соб? мають. Ќу, а в полках ос€гли козаки й позаймали земл? п?д сотн?, а в сотн€х п?д городи да п?д села; а там уже п?д своњ двори, хутори да левади. ќт би, здавалось, ? добре, та горе, що старожитн? козаки, що з предку-в?ку козаками бували, в?йськов?й черн? позавид?ли, не схот?ли д?литись р?вно. Ђяк? вони, Ч кажуть, Ч козаки? њх батьки та д?ди зроду козацтва не знали. «робимо перепис, ? хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахотний хрест€нин, той нехай свого д?ла гледить!ї «чинилась була буча не мала: посп?льство свого козацтва р?шатись не хот?ло, що ледв? пок?йник ’мельницький утихомирив. ? ото, котор? багат?, що на доброму кон? збройне до обозу могли вињжджати, т?њ зостались козаками ? до леЇстру козацького записан?; котр? ж ходили п?хом, дак зостались у посп?льств? (опр?ч м?щан, що по городах торги ? комори крамн?њ мали), ос?ли на рангових або на маг?стратських та на чернечих грунтах, або у шл€хти та в козак?в п?дсус?дками, а ?нш? зостались козацькими п?дпом?чниками, що двадц€ть-тридц€ть чолов?к одного козака спор€джають. —? б то, може, й соб?, €к от ? ми, козацькоњ вольност? пошукали, коли ж несила! як старшина з гетьманом розпор€дила, так ? зосталось. ?авай посполитий до скарбу ? подачку од диму, давай ? п?дводу, ? гребл? по шл€хах гати, а козак, бач, н?чого того й не знаЇ. ѕрийде, було, полковник або в?йськовий старшина до гетьмана: ЂЅлагослови, пане гетьмане, зайн€ти займанщину!ї Ч та й займе, ск?льки оком закине, степу, гањв, с?ножатей, рибних озер, ? вже це його родова земл€, уже там п?дсус?док хоч живи, хоч до другого державц?, коли не любо, вбирайс€. «нов прийде сотник чи осаул, чи там €кий хорунжий полковий до полковника: ЂЅлагослови, батьку, зайн€ти займанщину!ї Ч Ђ«айми, синку, ск?льки конем за день об’њдешї. ј сотники козакам займанщини по вс?й сотн? роздавали. ќборе плугом, обнесе копи€ми, ровом обкопаЇ або огр€ничить кол€ками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб’Ї на болот? палю, там уже ти млина не будуй: сам в?н або його д?ти збудують. ќтак-то, братц?, отак-то, д?ти, т?њ багатир?, т?њ дуки-ср?бл€ники з голоти розплодились! ” ’мельнищину р?дко €кий шл€хтич зачепивсь на ¬крањн?, приставши у козацтво, а тепер њх не перел?чиш! ?е€к? повилазили знов ?з ѕольщ? та повипрошували в гетьмана батьк?вщину або материзну; а б?льш сього вельможества ?з козацтва таки начинилось. ? вже ?нший ? забув, ?з чињм батьком разом до в?йська у с?ром’€зц? йшов. “ой же зоставсь ув убожеств?, а йому фортуна на в?йн? послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а дал? займанщину зайн€в, свиту гаптуЇ, а ми с?мр€ги мовчки латаЇмо. ќтак-то, братц?! ќтак-то, д?ти!

ј Ўрам збоку слухаЇ-слухаЇ, да не знаЇ, що вже тим нав?сним речникам ? казати.

ЂЌ?чого й речей дурно тратити, Ч думаЇ соб?. Ч “ут, бачу, довго хтось поравсь, а не хто б?льш, €к от?њ прокл€т?њ комишники! Ѕач, €ку старовину розворушено! “од? ж ? бог благословив проти гордих дук?в да беззаконноњ шл€хти ставати; а тепер ?ванець дл€ своЇњ корист? роздуваЇ старе огнище. “емний люд закарбовав соб? в голов? кармазини да нашийники, так тепер т?лько тюкни, в?н по готовому сл?ду безумн?њ реч? й городить, сам себе возмущаЇ, а лукавий ?ванець тим часом до свого добираЇтьс€! ¬елика буде милость божа, €к ми його подужаЇмо!ї

X

?ругого дн€, на заход? сонц€, зблизились наш? подорожн? до vвинтовчиного хутора, що сто€в трохи у боку од Ќ?жен€, серед гарноњ дубовоњ та липовоњ пущ?.

ѕроњжджаючи мимо ковалеву хату (у пущ? жив коваль хуторський), т?лько що Ўрам одр?знивсь од своњх, щоб поспитати, чи дома пан vвинтовка, €к ?з дверей мов лихий пхнув ж?нку, трохи конев? п?д ноги не сунулась; а за нею з макогоном вискочив з хати чолов?к.

Ч ”же ж, Ч каже, Ч € тоб? дам за ц? п?сн?! ?обравсь тепер € до тебе!

Ѕачить ж?нка, що н?куди вт?кати, давай круг Ўрамового кон€ б?гати.

Ч ќсь, Ч каже, Ч лихо велике! ’?ба нельз€ вже й засп?вати:

ќй ти, старий дiдуга,

Iзогнувс€ €к дуга,

ј €, молоденька,

vул€ти раденька!..

„оловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й молоденька.

Ч ќсь пост?й, Ч каже, Ч суча дочко, дай мен? тебе за космаки п?ймати; € тоб? покажу свою стар?сть!.. —м?йс€, см?йс€! «асм?Їшс€ ти в мене на кутн?!.. ћоргай, моргай! ќсь €к моргну тебе, то й ногами вкриЇшс€!

“а й давай гасати за нею круг Ўрамового кон€.

ј вона:

Ч ќддиш-бо трохи, ќстапе! Ѕач, €к зас?пс€! ј € тоб? засп?ваю другоњ, коли цењ не вподобав.

“а й засп?вала, танцюючи кругом да плещучи в долон?:

оли б мен? або так, або с€к,

оли б мен? запорозький козак,

“о б в?н мене сюди-туди повернув,

“о б в?н мене до серденька пригорнув!

Ч ?, дак он €коњ ще! Ч закричав чолов?к. Ч ”же ж тепер в?д мене не влизнеш! “о-то € бачу, що запорожц? щось дуже часто заход€ть до тебе, суки, води напитис€! ј в њх не вода на думц?!

?а й почав ?знов ган€тись за ж?нкою. ј вона б?гаЇ круг Ўрамового кон€ да ще й б?льш його дратуЇ.

Ч «гиньте ви к нечистому! Ч каже Ўрам. Ч ?айте мен? проњхати!

Ч ?е ж мен?, панотче, д?тись? Ч каже ж?нка. Ч ¬?н мене вб’Ї, €к наздожене. “ут хоч дурний, та такий злий, €к собака.

Ч —ором тоб?, Ч сказав тод? Ўрам чолов?ков?, Ч сором тоб? ?з сивими усима та блазнем себе €вл€ти!

оваль тод? розшолопав, перед ким в?н Їсть, уклонивсь панотцев? да й пот€г у хату, п?ймавши облизн€. “?лько на пороз? ще посваривсь макогоном на ж?нку, а вона йому, регочучи, показала дулю.

Ч „и дома пан осаул полковий? Ч поспитав у нењ Ўрам.

Ч “а дома! Ч каже. Ч “ам усе з запорожц€ми бенкетуЇ.

Ч як? vвинтовка з запорожц€ми!

Ч ј чому ж, панотче? ’?ба не знаЇте, що запорожц? тепер перш? люде в св?т?? ажуть, подаровав њм цар усю ¬крањну.

Ч ўоб ти окамен?ла, €к Ћотова ж?нка, за так? реч?! Ч крикнув з досади Ўрам да скор?ш ? поњхав од нењ.

Ч —?ль тоб? на €зик, печина в зуби! Ч оддала потиху ковалиха, бо була трохи п’€ненька.

Ќаздоган€ючи своњх, Ўрам ?ще раз зупинивсь, стр?вши божого чолов?ка.

Ч ќтак, Ч каже, Ч д?ду! Ќе схот?в њхати зо мною, да перше мене тут опинивс€!

Ч ?, да се Ўрам до мене говорить! Ч каже божий чолов?к.

Ч як отсе тебе господь сюди зан?с? Ч питаЇ Ўрам.

Ч ?а от, попали мене у своњ руки прощальники, сиплють ср?бло-золото, не одпускають од себе жодною м?рою, да оце й п?д Ќ?жень зат€гли.

Ч Ќащо ж ти њм тут здавс€?

Ч ќставили на моњ руки товариша. «анедужав у њх кур?нний. Ђќдходи нам, батьку, сього козака, так ми тоб? поможемо не на одного невольникаї. “ак отсе живу тут да й н€ньчусь ?з ним, €к ?з дитиною: то сп?ваю йому тощо. «добувсь добре с?ромаха. “ой самий, що й з твоњм ѕетрусем ?зчепивсь.

Ч ? отсе тоб? одогр?вати таку гадюку!

Ч ј чому ж? ћен? ус? ви р?вн?; € в ваш? чвари да свари не м?шаюсь.

Ч ?родова душа! Ч каже Ўрам. Ч “рохи мен? останнього сина не спровадив на той св?т!

Ч ј що пак тв?й ѕетрусь? як маЇтьс€?

Ч “ут ?зо мною. Ќасилу, б?дний, на ноги зн€всь.

Ч “ак ви отеЇ в vвинтовки гостюватимете?

Ч ’то в vвинтовки, а € поњду просто до ¬асюти.

Ч Ќе застанеш ти ¬асюти в Ќ?жен?; поњхав, кажуть, у Ѕатурин на раду.

Ч Ќа €ку раду?

Ч ’то ж його знаЇ, на €ку! ”се, мабуть, про гетьманство клопочетьс€, так от ?зозвав раду ще в Ѕатурин?.

Ч “ак ? vвинтовка там?

Ч Ќ?, мабуть, йому не треба vвинтовки до сього д?ла. ј то чому б не зозвати ради у своЇму столечному м?ст?? ?а цур йому! ўо нам до того? ѕрощай, панотче, не задержуй мене.

• Предыдущая
• 19/39
• Следующая