Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 16

• Предыдущая
• 16/39
• Следующая

“а й вийн€в з п?хви свою довгу, важку шаблюку:

Ч ќй панночко, Ч каже, Ч наша панночко шаблюко! « бусурманом зустр?валась, та й не дв?ч? ц?ловалась; поц?луйс€ ж тепер ?з оцим козарлюгою так, щоб запорожц€м не було сорому перед городовими, а чорногорц? щоб не величались своњми юнаками!

Ч “ак ти справд? не оддаси њњ без бою? Ч питаЇ ще ѕетро.

Ч Ќе йме в?ри вразьке Ўрамен€! Ч каже ирило “ур. Ч ўоб же € на страшний суд не встав, коли ти до њњ доторкнешс€, поки в мене голова на плечах! Ѕуде з тебе, чи, може, вкроњти тобi жупана?

Ч Ќехай же нас господь розсудить, Ч каже ѕетро, Ч а мене простить, що знiмаю на тебе руку!

?а й собi вийн€в шаблюку.

Ч оханий побро, Ч каже тод? ирило “ур чорногорцев?, Ч коли € не встою на ногах, не борони йому бранки. ћахай у „орну vору та скажи там своњм щурам-чорногорц€м, що й на ¬крањн? рубаютьс€ не зг?рше. ўо ж ти, козаче, не нападаЇш? Ч обернувсь в?н до ѕетра. Ч “воЇ д?ло нападати, а моЇ боронитись.

ѕетро почав козацький грець.

ўе, може, зв?ку не сходились на сих пол€х так?њ два рубаки, одноњ сили, одноњ хист?, одного завз€тт€. „и встоњть же ѕетро против здоровенного, широкоплечого козарлюги ирила? “ой-бо стоњть, €к буњй тур, вкопавши ноги в землю. “?лько ж ? ѕетро був козак не дитина: мав батькову постать ? силу, ворочав важкою шаблюкою, €к блискавкою, а хисткий ? проворний, €к сугак на степу.

«абр€жчали, задзвонили шаблюки страшно. ўо один рубне, то другий од?б’Ї, аж ?скри лет€ть. Ћес€ сама себе не пам’€тала од жаху. “ой стук, те зв€каннЇ, т?њ блискавиц? понад головами Ч усе те д?€лось, мов у нењ в серц?. ј чорногорець аж на кон? не всидить, дивл€чись на ту мономах?ю. ћистець в?н був у лицарському д?л?, так йому страшенна с?ча побратима з ѕетром Ўраменком була не герцем, а справд? ?грищем.

ј вони спершу повагом складали шаблюки, мов т?лько прим?р€лись; а пот?м усе скор?ш, усе з б?льшим притиском давали один одному маху. “о приступали, то одступали; то розмахувались з ус?Їњ сили, що аж шабл€ свище; то знов один одного т?лько манили, а сам? чигали, €к би рубонути да й зак?нчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити Ч одвiчають самi шаблi. “им часом у обох очi вже йграють, €к у звiрюки; щоки гор€ть; на руках жили понабр€кали, €к вiрьовки; i вже б’ють козаки напропаще; iскри сипл€тьс€ густо, от-от комусь погибель! јж зразу Ч черк! ѕополам обидв? шабл?. озаки з досади покидали об землю й хрести.

Ч Ќу, €к же нам ск?нчити? Ч каже ѕетро: розгар€чивсь ? вже забув про мирову. Ч ?авай боротись або стр?л€тись на п?стол€х. Ќехай мен? н?хто не доказуЇ, що не справивсь ?з запорожцем “уром!

Ч нечистому з боронн€м! Ч важко дишучи, каже запорожець. Ч ’лоп’€ча забавка! ?а ти ж мене й не бр€знеш так об землю, щоб тут мен? й со духи. ј вже радн?ший € п?ти до чорта в зуби, н?ж оддати тоб? бранку. нечистому й п?стол?! Ќе велике диво просадити кулею чолов?ков? голову. ј Ї в нас, коли хочеш, турецьк? запо€сники, кинджали, однак? завдовжки ? одного майстра. —хопимс€ за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска наш? гр?хи!

”з€в у чорногорц€ булатний запо€сник, прим?р€в до свого ? подав ѕетров?. ѕот?м схопились л?воруч та розчали знов грець, лютий, страшн?ший первого.

Ч ?й, драгий побро! Ч крикне чорногорець. Ч ?нчай борж?й, бо вже онде погон€!

Ч Ќе б?йсь, Ч каже ирило “ур, задихавшись, Ч поки п?досп?Ї, зак?нчаЇмо д?ло!

Ч ќ боже, спасителю! —е наш? њдуть! Ч закричала Ћес€, гл€нувши на дорогу. ј то сто€ла все, мов нежива, коло чорногорц€, дивл€чись на страшне одноборство.

—правд?, по полю мчались козаки. ѕоперед ус?х посп?шав —омко; за ним паволоцький Ўрам; за ними ще з п?вдес€тка комонник?в.

—коро вињхали з гаю, зараз заглед?ли на узг?р’њ наших рубак. Ќебо вже на сход? сонц€ почервон?ло, ? шаблюки блищали здалеку, €к красн? блискавиц?. Ќе вонпив старий Ўрам, що його ѕетро укладе “ура, дармо що “ур такий коренастий. як же покидали козаки шабл? да вз€лись за запо€сники, так у нього й в душ? похолонуло: не раз-бо в такому одноборств? падали перед њм обидва разом. “ак же й тут сталось. ?оскакуЇ —омко ?з Ўрамом до провалл€, аж ирило “ур ?з ѕетром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, €к снопи.

IX

„орногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Ћес€ до ѕетра. «абула сердешна на той час ? стид, ? д?воцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так ? впала на його; плаче, голосить, серденьком називаЇ. ўо њй тепер ? той €сний жених, ? те гетьманство? vар€ча кров б’Ї з рани в ѕетрус€, промочила хустку, обмиваЇ њй руку. якби вол€, оддала б тепер Ћес€ душу, аби оборонити од смерт? козака, що так щиро одважив за нењ свою жизнь. ”же й Ўрам ?з гетьманом, об’њхавши байрак, прискочили до того бойовища, а њй байдуже; вона плаче, вона вбиваЇтьс€ над своњм ѕетрусем.

Ч vод?, доню! Ч каже Ўрам. Ч —л?зьми рани не зал?чиш. ?ай лиш ми перет€гнем њњ по€сом. ўе, може, не зовс?м лихо.

ј —омко, щоб помагати Ўрамов? або лютовати на комишник?в, в?н, зам?сть того, сам давай р€товати од смерт? ирила “ура.

Ч Ѕ?дна, Ч каже, Ч “урова голово! я думав, ти т?лько жартуЇш ?зо мною по-давньому, аж тебе справд? заморочив нечистий! Ћучче б мен? дов?ку не женитись, н?ж отсе бачити тебе без пам’€т? ? гласу!

ј про те йому й байдуже, що молода його розливаЇтьс€ сл?зьми над ?ншим та взиваЇ серденьком.

Ч Ќе знаю, пане гетьмане, Ч каже Ўрам, Ч €ке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!

Ч ј що ж, батьку? ’?ба так отсе його й покинути?

Ч ?а нехай би пропадав ледащо, €к заслужив!

Ч Ќ?, батьку, в?н не так думав, виручаючи з б?ди мою голову.

Ч ¬иручаючи з б?ди голову! ј тепер трохи не згубив тоб? молодоњ!

Ч ћолода, батьку, знайшлась би й друга, а ирила “ура другого не буде.

Ћес€ дослухалась до його мови. Ђ?ак от €к в?н мене любить!ї Ч подумала соб? небога, ? серце њњ нав?ки од —омка одвернулось.

Ўрам тож посупивсь. ’оть ? не сказав, да подумав: Ђ…ому жаль с?чового розбишаки, а що м?й ѕетро лежить без пам’€т?, про те йому й байдужеї.

ј —омку не байдуже було й про ѕетра. ”поравшись коло запорожц€, кинувсь ? сюди:

Ч ўо пан ѕетро? „и Їсть над?€? Ч питаЇ в Ўрама. Ч ¬?зьм?ть мою опанчу та припн?ть м?ждо коней.

Ч vледи вже, пане гетьмане, свого запорожц€, Ч каже понуро Ўрам, Ч а в пана ѕетра Їсть батько.

“а, зи€вши з себе р€су, ? прип’€в до коней. ѕоложили на р€су м?ждо двох коней ѕетра да й повезли до подв?р’€, придержуючи.

Ч ќт де, синку, довелось мен? колихати тебе у козацьк?й колисц?! Ч каже, йдучи позад його, старий батько. Ч Ќе судив тоб? бог закв?тчатись смертними ранами за ¬крањну, а доскочив њх за чужу молоду!

—омко хот?в положити в таку колиску й ирила “ура, Ч не пожаловав своЇњ саЇтовоњ опанч?, €к тут де не вз€лось двоЇ запорожц?в. Ќаскочили ? зараз розп?знали, що сталось; не розпитували довго.

Ч ўо це, Ч кажуть, Ч панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Ќевже в?н такий сирота, що €кби не городов? козаки, то отут би й оставсь на степу, зв?рю та птиц? на поталу? Ќ?, панове! ўе зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. ќддайте нам його! в нас своњ л?ки Ч зараз поставимо його на ноги.

?а не дожидаючись довго, моргнули чорногорцев?, схопили ирила “ура, один за плеч?, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, €к т?њ демони. Ѕогдан „орногор сл?дом за ними. ј ѕетра везли тихою ступою, з обережн?стю. —омко пов?в за руку Ћесю, про здоров’€ питав, голубив; да вона вже до його була не та; за жалем да за тугою н? слова йому не промовить.

ѕройшли за €рок, аж ось ? „ереваниха њде назустр?ч. ¬асиль Ќевольник, не жалуючи, поган€Ї коней. «рад?ла мати, €к побачила свою Ћесю, що вже й казати! ј Ўрам смутно прив?тав „ереваниху:

Ч Ѕач, Ч каже, Ч нене, чого тво€ дочка наробила. ”же де зам?шаЇтьс€ ваш ж?ночий р?д, то добра буде мало.

ѕосумовавши „ереваниха над ѕетром, розпитавши в дочки, €к що було, аж сплакнула да й каже:

• Предыдущая
• 16/39
• Следующая