Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 76
- Предыдущая
- 76/181
- Следующая
Перед ворітьми караван-сарая стояла почесна сторожа з п’яти чаушів і чотирьох яничарів. Мали оберігати посольство від стамбульських нероб і супроводжувати посла або його людей, коли ті хотіли пройтися вулицями столиці.
Приворітні яничари знали Гасана, знали й те, що тепер він перейшов від простих пловоїдів до розманіженої палацової челяді, тож це дивно, що заступили йому і його людям дорогу — не так з наміром не впустити його до караван-сарая, як з бажання поговорити, повипитувати, як йому ведеться на султанських харчах та на м’яких пухових палацових постелях.
— А що, Гасано, — спитав старий, весь у шрамах сивий яничар, — правду кажуть, ніби ти лизав-лизав у султана, а тепер лижеш і в султанші?
— Ти б же тих і питав, хто каже, — огризнувся Гасан.
— Чи в неї воно хоч напахчене амброю та бальзамами? — вишкірив зуби молодий яничар.
— Хочеш, то піди понюхай, — спокійно порадив йому Гасан.
— Ач, як мордяки понаїдали на султанських пундиках, — втрутився ще й третій яничар, похмурий здоровило, з вусами завтовшки з руку.
— Тобі мало яничарського плову та тих крадених баранів, що збуваєш коло Едірне-капу? — насуваючись на нього, гримнув Гасан. — Ану відступись! Ідемо до посла за велінням самого султана! З дороги, пловоїди вошиві, грабіжники і зарізяки стамбульські!
— Ми по в Стамбулі ріжемо, — пробурмотів старий яничар, — ми поза Стамбулом, а вже коли тут різонем, то потече юшка аж так!
Він махнув своїм товаришам, і ті мовчки відступили, тільки поблимкували на Гасанових людей незичливо, бо хоч вони й носили ще яничарську одіж, але вже були чужаками, до яких — ні любові, ні поваги, ні співчуття, ні жалю.
По двору швендяло кілька безвусих польських пахолків, справді зодягнених у вишукані італійські й кумедні буфасті штанці, але два радники посла, які зустріли Гасана в коридорі другого поверху й провели до просторої, хоч і голісінької трапезної, мали на собі єдвабні білі жупани, довгі, з вузькими рукавами, застебнуті під саму шию на густо поставлені круглі срібні ґудзики. Радники були поважні, з настовбурченими пишними вусами, з довгими шаблями при боці, у химерних шапках, прикрашених пір’ям. Посол, який незабаром вийшов для зустрічі з Гасаном, схожий був на своїх радників, тільки жупан мав із золотистого єдвабу. Вуса в пана Яна стовбурчилися, мов щетина на вепрі, у зеленкувато-сірих очах хлюпало щось несамовите. Гасан вклонився послові, повідомив, що він від султана. Не казав «від султанші», бо чомусь здавалося йому, що ніхто не може сприйняти цього всерйоз, адже па цій землі жінка ніколи не мала й не могла мати ніякої влади, отже, й значення.
— То, може, пан мені скаже, скільки ще я маю тут сидіти серед цих скорпіонів і бліх, прошу пана! — зривистим голосом закричав посол. — Десять днів, як прибув я до Стамбула, а ще досі нічого певного мені не сказано, тільки щодня йдуть то одні, то другі, і кожен вимагає бакшиш!
— Я не вимагаю ніякого бакшишу, — спокійно зауважив Гасан.
— То пан нарешті повідомить мені щось втішне?
— Все залежатиме від нашої розмови. Мені доручено поставити панові послу кілька запитань.
— І що? І тоді султан прийме моє посольство від найяснішого короля польського?
— Все залежатиме від тих відповідей, які пан посол дасть мені ось тут сьогодні.
— То хай пан — як папа звати? Гасан? То хай пан Гасан мерщій питає, що йому там треба!
— Я хотів спитати про Рогатин.
— Рогатин?
— Так. Чи знає пан посол таке місто в королівстві — Рогатин?
— А чому це я маю знати якесь паршиве місто русинське, прошу пана?
Гасанові аж свербів язик зауважити, що й Тенчин, з якого походить пан посол, не таке вже славетне місто, здається, навіть менш відоме, ніж Рогатин. Але стримався. Спокійно ствердив:
— Отже, ви чули про таке місто.
— Чув, чув, то й що з того?
— Чи воно ціле, не спалене, не поруйноване?
— А звідки я знаю!
— Погано, — зітхнув Гасан, — гірше, ніж я сподівався. Посол трохи стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи шал у своїх шляхетських очах і надати голосу доброзичливості, спитав:
— А чому панові залежать на цьому триклятому Рогатині?
— Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекі, перша дружина всемогутнього Володаря Віку Сулеймана, походить із вашого Рогатина.
— З Рогатина? — ударив об поли пан Ян. — Бути того по може!
— І здасться, вона нешлюбна донька вашого короля.
— А вже цього ніяк не може бути! — закричав посол і замахав на Гасана руками, немов відганяючи його од себе.
— Чому ж? Хіба ваш король ніколи не був мужчиною і не мав любовних пригод на ловах або па війні?
— О, наш король, — покрутив свого пишного вуса пан Ян, — наш король розбив стільки сердець!..
— Він міг розбити якесь серце й у Рогатині.
— А міг, міг…
— Але нам не йдеться про це. Ніхто не забороняє королям мати нешлюбних дітей, але ніхто не може стати на заваді цим нешлюбним дітям мати свою долю, часом і щасливу. Нам ідеться про самий Рогатий. Найдокладніші дані.
— Звідки ж я їх роздобуду? — розгублено пробелькотів посол.
— Далі, — шорстко мовив Гасан, — довідатися про людей, які мають прізвище Лісовські. Чи хтось із них зберігся. Коли зникли всі, то куди й коли. Чи є якісь сліди? Далі…
Він став перелічувати прізвища, махнувши, щоб радники посольські записували.
— Але ж звідки, звідки я можу знати про все це? — кричав майже розпачливо пан Ян.
— Коли не знаєте, пошліть своїх людей назад до королівства, хай довідаються про все й привезуть нам ці відомості.
— Дорога тільки в один кінець займе зо два місяці. Та два місяці назад. Та місяць на всілякі непередбачувані пригоди. Мені доведеться сидіти тут півроку! Рани господні!
— Тут сиділи й по три роки, — заспокоїв його Гасан. — І не так вигідно, як ви. Бувало, що й в підземеллях Еді-куле… Тому ліпше подумайте, кого ви пошлете, що вам треба для дороги, завтра я знову прийду сюди, щоб залагодити всі справи.
Посол дивився на цього дивного чоловіка, ідо говорив такою гарною слов’янщиною, але ж що говорив? Не до віри! Послати людей своїх лиш для того, щоб вони подивилися на той клятий Рогатий і пошукали там якихось Лісовських, Теребушків, Скарбських? Йому сидіти в цьому жахливому караван-сараї, годувати бліх і ждати, поки його люди ще двічі повторять ту страшну дорогу, яку він щойно відбув? Гори, урвища, розливи рік, клекотливі води, багнюка, чорториї, потрощені колеса, поламані кінські ноги, здохлі воли, арбаджії з розбійницькими мордами, сонні міхмандари-здирці і їхні слуги, викінчені негідники чохадари, приграничні яничари-чорбаджії, які грабують тих, хто в’їздить в імперію, і тих, хто виїздить з неї, незважаючи ні на султанські фірмани, ні на шертні грамоти, ні на королівські листи; гірська сторожа з барабанами, яка має стерегти подорожніх від грабіжників, а насправді обдирає всіх, хто має нещастя проїздити повз неї.
— Пан жартує! — ще не вірячи, вигукнув посол, але Гасан уже все сказав і не мав наміру далі розводити балачки, вклонявся перед послом і його вусатими радниками, мів кам’яну підлогу снопом пір’я на своїй шапці, задкував до дверей. Посол щось шепотів навздогін, мабуть, кляв стиха цього яничара, а може, кляв і самого султана з його султаншею, якій заманулося народитися саме в Рогатині, а не десь в іншому місці. До проклять Гасан був звичний, але думалося йому нині не про це. Зрозумів зненацька, що вперше відтоді, як малого його, скрученого сирицею, кинуто впоперек татарського сідла, вивезено з рідної землі, вперше після тоги чорного дня трапляється нагода знов повернутися під рідне небо, побачити степ, річку, тополі. Бо й справді: чому б не поїхати йому з постовими людьми до того Рогатина? Адже однаково хтось має їх супроводжувати з султанських людей.
З цим наміром, не вельми переживаючи за послове ігнорантство щодо Рогатина, став Гасан перед Роксоланою і мерщій виклав їй своє бажання.
— Ні, ти зостанешся тут, — твердо мовила Роксолана. — Звичайно, це було б найкраще — поїхати тобі самому туди й довідатися про все. Але не можу тебе тепер відпустити. Згодом їздитимеш. Може, й далеко. Сподіваюся на це. Сьогодні ще не час. Повинна мати вірну мені людину там, де сама бути не можу. Ти потрібен мені тут. Про поляків подбаю. Простеж, щоб у них усе було гаразд. І зміни свій одяг. Не можу більше бачити цих яничарських дрехів. Іди.
- Предыдущая
- 76/181
- Следующая