Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 74

• Предыдущая
• 74/181
• Следующая

Водночас у палацовій ієрархії не було ніяких таємниць, кожен знав своє місце, загадковим міг бути для чужаків, але не для своїх, ролі було розписано наперед, назавжди й навіки, і ніхто не міг порушити усталеності, відступити від узвичаєнь бодай на крок, бо порушників карано негайно і безжально.

Люди Гасан-аги виявилися зовсім чужими там, де всі місця роздавалися вищою владою і волею. Непрошені, незвані, непередбачувані, попервах зустрінуті були вороже, зневажливо, погордливо, бо ж прийшли в Топкапи не за велінням і згодою султана, якому тільки й могло належати тут найвище право, а прислані силою іншою, невідомою, власне, силою неіснуючою, бо жінка, навіть коли вона стає султаншею, для синів ісламу ніколи не може слугувати законом.

Гасан-ага зі своїми яничарами сприймався палацовою челяддю як щось нетривке, тимчасове, породжений примхою, мав так само швидко й зникнути завдяки новій незбагненній примсі чарівниці султанші, якій падишах чомусь догоджав, мов болячці. Та минали дні й тижні, а Гасан-ага не зникав, його люди тинялися по Топкапи, товклися на султанській кухні, ловили ґав коло брам, набридали стайничим-імрахорам, щоб ті вчили їх їздити верхи, так ніби мали намір із простих піхтуряк-яничарів вискочити одразу в паші. Згодом у їхніх гаманах задзвеніло золото, і дзвеніло воно густіше й густіше, так ніби плачено їм за неробство, дотримуючись при цьому якоїсь химерної такси: що більше неробство, то щедріше плачено. Тимчасові набували сталості, якій позаздрити могли навіть ті, хто стояв біля самої особи падишаха. Були просто небажані, тепер лякали силою, їхня загадковість ставала щодень загрозливішою, тому кожен про всяк випадок запобігав тепер перед цими людьми. Нещасні безбатченки, юнаки, приречені стати кривавим м’ясом для султанських битв, ще вчора жорстокі вояки, яким судилося, тільки знепавидження повсюдне, яничари Гасан-аги навіть розгубилися від тієї запобігливої уважливості, з якою несподівано накинулася на них челядь Топкапи. Яничарська звичка до примітивного насичення, до хапливих грабувань і короткочасних утіх штовхала їх до неперебірливості, часом і до дріб’язковості. Вони вважали себе щасливими, отримавши зайвий шматок жирпої баранини, білішого борошна для халви, вибравши собі стріл у султанській зброярні, помінявши розтоптане взуття на нове в палацових сховищах. Але згодом, вдовольнивши найперші потреби і збагнувши, що для цього не треба затрачати будь-яких зусиль, вони стали пильніше придивлятися до цього дивного світу і завдяки своєму природному розуму й вигостреній постійними небезпеками спостережливості незабаром збагнули, що найбільша цінність, якою володіють усі ці люди, не наїдки й напої, не одяг і зброя, навіть не коштовності, а знання державних таємниць, вісті й новини. Вісті пливли до придворних могутньою рікою, пливли приховано, незбагненне. Тут знали все, що стане знане всім завтра або й через рік, відомо було їм і те, що ніколи не вийде за брами Топкапи, вісті були тут скарбом, зброєю, товаром, знання про минуле тут зневажливо віддавано мудрецям, бо ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують хлібові щоденному, зате все, що торкалося дня нинішнього і намірів на прийдешнє, усі відомості, підслухи, таємниці викрадені, куплені, вирвані жорстокими тортурами, народжені сліпим випадком або й примхою можновладців, призбирувано хапливо, жадібно, загребуще, пильновано жорстоко й невтомно. Та коли зажерливість і підозрілість людська не мають меж, то .так само не має меж і людська марнота. Коли хто має щось, він не втримається від спокуси похвалитися. Навіть скупий, який ховає золото в підземеллях, хвалиться своєю скупістю, то що ж казати тоді про тих, найбільше багатство яких складали знання, вісті, новини? Знання рвалися з цих людей, як загадкові глибинні сили, що викликають землетруси. Вісті розліталися, мов налякане птаство. Новини старіли скоріше за жінок, Топкапи повнилися шепотом, притишеними голосами, натяками. Часто досить було погляду, жесту, кивання пальцем, щоб передати щось важливе. Відчинені або зачинені двері, ледь відсунута запона, тінь за решіткою, ледь вловимий запах, чиясь невловима присутність або затяжлива відсутність — усе могло свідчити про те чи про інше, все слугувало знаком для втаємничених, повідомленням для довірених, попередженням або застереженням для своїх. Тому й намагалися стати тут втаємниченими, довіреними, своїми. Яничари Гасан-аги, хоч і були чужими для всіх хавашів Топкапи, але опинилися завдяки своїй незвичності на перехрестях усіх таємничих вістей, новин і знань, і в короткому часі стали володарями найбільших скарбів, не докладаючи,власне, для цього ніяких зусиль.

Дивно влаштована людина: з неймовірною жадібністю гребе вона до себе все на світі, безмірно страждає, коли їй чогось не дістається, але ще більше мучиться, коли не може в той чи інший спосіб позбутися з таким трудом здобутого. Розтринькати гроші, перепаскудити наїдки й напитки, похвалитися таємницями, змарнувати все своє життя. Чи ж треба дивуватися, що розледащілі натовпи султанських придворних, різними способами здобуваючи вісті й новини, мерщій намагалися поділитися тими новинами, похвалитися своїм знанням, своєю втаємниченістю, і часто виходило так, що уст для потаємних шепотів було набагато більше, ніж пожадливих вух для слухання, тож як мали зрадіти всі ці пліткарі й базіки, зауваживши появу свіжих людей, ще не зіпсованих, не пересичених забороненим знанням, ще не заплутаних у неминучі інтриги й підступи. На Гасанових людей валилося все підряд: хто вкрав барана, у чий гарем прокрався молодий ходжа, кого таємно втоплено в Босфорі, який посол прибув, а який у дорозі, скільки витратив Коджа Сінан на будівництво джамії Селіма і скільки ще витратить, де збунтувалися кочовики-юрюки, який завбільшки рубін послала султанові мати французького короля Франціска, щоб Сулейман визволив її сина з полону. Звиклі до послуху своїм агам, яничари несли вісті Гасанові. Той, переповнений ущерть цим несподіваним добром, ішов до султанші й переповідав усе Їй. Не розпещена нічиєю увагою, крім султанової, не призвичаєна до вислухування такого огрому вістей за ці кілька років гаремного життя з його суворою замкненістю, відвикла від тривог, величі й дріб’язку світу, Роксолана спочатку навіть розгубилася від такого напливу вістей, серед яких були й такі, що про них не знав навіть султан, а тоді вжахнулася своєму дотеперішньому незнанню, своїй байдужості, своєму п’ятилітньому забуттю. Забула про все на світі, жила тільки для себе, дбала про власне визволення і вознесіння. Визволялася і возносилася — і однаково перебувала в загрозливій близькості до насильства й смерті, незнаної, але вічної небезпеки то від валіде, то від великого візира Ібрагіма, то від яничарів, то від великого муфтія, то від найупослідженішого гаремного євнуха. Трьох речей прагне найперше людина. Перше: жити. Завжди бодай на день чи годину довше за іншого, але жити, жити! Друге: бути щасливою. Щастя можна знайти навіть у стражданні, коли це страждання від любові або ненависті, можна бути щасливим і вмираючи, але коли вмираєш, борючись, переборюючи, перемагаючи. Любов може стати найбільшим щастям, але ж як ще багато треба для цього, бо самої любові людині ніколи не досить. Тому неминуче випливає третя передумова людського існування: знання. Навіть дитина не хоче жити в незнанні. Жити — щоб шукати істину, і в цьому — щастя. Чи може бути істина в любові і чи досить самої любові для вдоволення невситимої людської жадоби знань? Тоді можна б спитати інакше: чи може одна хвиля бути морем?

Гасан приходив, кланявся здалеку, пильнований невідступним кизляр-агою Ібрагімом, що нависав над ним, як втілення підозри й недовір’я, мішаючи слова турецькі й українські, переповідав Роксолані почуте. Великий візир Ібрагім послав з Єгипту корабель на свій рідний, острів Паргу, і той корабель привіз до Стамбула всю Ібрагімову родину: двох дорослих братів, батька й матір. Тепер вони ждуть повернення великого візира з Єгипту. Яничари перехоплюють отари баранів, призначених для султанських кухонь, і перепродують їх коло Едірне-капу. Імператор Карл розгромив біля Павії французького короля Франціска і взяв його в полон. Мати французького короля Луїза Савойська таємно вирядила посла до султана Сулеймана, передавши ним величезний рубін в дарунок султанові за те, що він визволив її сина. Але посла з його людьми перехопив боснійський санджакбег Хусрев-бег, і немає ніяких чуток ні про посла, ні про рубін. Ібрагім з Єгипту везе п’ятсот наложниць, яких хоче подарувати султанші Хасекі під виглядом служебок. Прибув посол від польського короля. І сам посол і всі його люди числом до шістдесяти зодягнені в коштовне вбрання, пошите по-італійському, бо польський король узяв собі жону з Італії, із славетного роду Сфорци. Зветься посол Ян з Тенчина.

• Предыдущая
• 74/181
• Следующая