Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 70

• Предыдущая
• 70/181
• Следующая

Затужу, Друже мій, я в розлуці тяжкій — То здригнеться земля і небесний зеніт. А заплачу, бува, за тобою в журбі — Мої сльози, як води, затоплять весь світ.

Мовби перегукуючись з Міхрі-Хатун, озивалася з-за моря венеціанка Гаспара Стампа, що передчасно померла від безнадійної любові до графа Коллальтіно ді Коллальто. Яка стражденна її муза поряд з бунтівливою Міхрі: «Моє вразливе серце з тобою пішло, сеньйоре. Амур зробив усе це, може, мені на горе. Підуть разом з тобою і щирі зітхання — сестри мого кохання. Йтимуть вони, як друзі, в щебеті, у стогонах, тузі. І якщо стихнуть раптом, згинуть, як чисті перла, — знай, що і я вже померла».

Хуррем теж писала вірші. Билися в її душі тисячі пісень, стояла над безоднею, зазираючи туди, тепер могла глянути й на небо. Для Європи вельможна жінка-літератор була в ті часи звичним явищем. Сестра короля Франції Франціска Першого Маргарита Наваррська своїм «Гептамероном» навіки увійшла в літературу. Сповнені любовної пристрасті до свого коханця графа Босуелла вірші шотландської королеви Марії Стюарт використані були для звинувачення її у змові й убивстві законного мужа. Вітторія Колонна, донька великого коннетабля Королівства Неаполітанського, завдяки своїм поезіям зблизилася з самим Мікеланджело, а правителька невеличкого Корреджіо Вероніка Гамбара завдяки тонким лестощам у своїх віршах завоювала прихильність папи Климента й імператора Карпа. Але те все було при європейських дворах, де жінки коли й .не благоденствували ще, то вже починали панувати, де ставали всемогутніми регентшами престолу, як Катерина Медічі у Франції, або й королевами, як донька Генріха VIII англійського Єлизавета. У світі ісламу така жінка могла викликати навіть не подив, а осуд і прокляття. Може, Роксолана була першою з османських султанш, яка наважилася писати поезії? То й що ж? Не лякалася нічого й нікого, несміливі її вірші, єдиним читачем яких мав бути тільки султан, були мовби випробуванням для їхньої любові. Посилала Сулейманові в Едірне щодня коротенькі листи, в яких скаржилася на розлуку й самотність: «Я була співбесідницею нудьги і туги й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи па всіх шляхах очікування. Щодня птиця Рух літала на небесному просторі бажання, сподіваючись, що якийсь голуб принесе від вас вість або ж хмарка проллє благодатну краплину на долину спраглості».

Тоді складала вірші про свого султана:

Ти сизий сокіл з гір

У просторі безкраїм.

В ущелинах гніздо від поглядів ховаєш.

Летиш під небеса, самотній і лихий,

І здобич на вершинах хижо роздираєш.

Між безоднею й небесами була земля, і на тій землі треба було утвердитися. Спершу упевнена була: дітьми! Народити султанові синів, дати спадкоємців, стати їхньою матір’ю, матір’ю цього чужого й ворожого трону. Як королева Бона, що народила польському королеві Зигмунту сина Зигмунта Августа, як Єлена Глинська, що дала московському великому князеві Василію Івановичу сина Івана, який згодом став славетним царем Іваном Грозним.

Єлену Глинську великий князь московський Василій узяв собі в жони, проживши двадцять один рік з бездітною Соломією Сабуровою і відправивши її нарешті в монастир. Молодша на 25 років за Василія, донька литовського князя Василя Глинського Єлена швидко прибрала до рук старого можновладця. Примусила його, порушуючи звичаї, поголити бороду, усувала від двору й ув’язнювала родовитих бояр, після смерті Василія, ставши правителькою при малолітньому Іванові, ганьбила царське ложе з боярином Овчиною, молодшого брата Василієвого Андрія Старицького звеліла кинути до в’язниці, надягнувши на нього залізну шапку. Навіть дядька свого Михайла Глинського згноїла в темниці, так ніби мстилася за потоптану свою молодість. Здається, й померла невдовзі не своєю смертю, а отруєна підкупленими людьми, як то водилося у ті часи, принаймні такої думки був посол австрійського імператора Фердінанда Сигізмунд Герберштейн, що відвідав Стамбул після того, як двічі побував у Москві.

Королева Бона прибула до Польщі тоді, як кримський людолов віз із Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у Кафі. Викликала подив і захват своїм золотистим волоссям і чорними бровами, а ще різьбленими скринями-касоньє, в яких привезла справді королівський посаг: безліч сорочок гаптованих, чепців, суконь, незліченну кількість ланцюгів, застібок, низок перлів, браслетів і перснів. Були там, ясна річ, діаманти — привілеї володарів, оправлені в золото смарагди, що мали додавати блиску очам, сапфіри, що забезпечували ніжність шкіри, білі коралі, які зберігали зуби від псуття. Везла в скринях Бона і книгу своєї близької родички Катерини Сфорци «Як стати вродливою». З Кракова Бона листувалася з найелегантнішою жінкою Італії маркграфинею Мантуанською Ізабеллою д’Есте, котра присилала їй італійські вірші, описи найновіших танців, фасонів одягу, а також косметику, яку виготовляли її придворні майстри.

Власне, сама Ізабелла д’Есте приваблювала найбільше поглядів, хоч не була ні королевою, ні великою володаркою, а тільки дружиною дрібненького італійського князька, нікчемного чоловіка Франческо Гонзага. Сяйлива постать цієї жінки здійнялася над злочинністю, варварством, дикістю, розпустою, цинізмом, над потоками підлості й морями крові. Не будучи вродливою, відзначалася особливою жіночністю, що розпромінювала натхнення на художників, поетів, музикантів. Знала все, що діялося на світі, пильнувала кожної оказії, де потрібна була її поміч, писала безліч листів впливовим людям, захищаючи художників, до художників зверталася як до геніїв, не шкодувала похвал, випрошувала картини й малюнки, давала поради, навіть дріб’язкові вказівки. Геніальний Леонардо да Вінчі малював її портрет, лишивши для нащадків образ цієї дивної жінки. Щоката, довгий ніс, випнуте підборіддя, випуклі очі, склепінчасте чоло, маленькі уста, в яких вичитується обіцянка, блиск в очах, що свідчить про неабиякий розум. Холодна, рішуча, свідома своїх цілей і намірів — яка з жінок не захотіла б стати такою?

Роксолана могла б перебирати славних жінок, мов зелені перли на довгій низці, що їй подарував Сулейман від пристріту, та що з того перебирання? Найславетніші розумом, цнотою, обдаруваннями все ж завдячували багато в славі своїй і становищі передовсім походженню. Були вільні, багаті, необмежені у своїх можливостях. А вона? Незнана донька незнаного попа, тоді рабиня, нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як же інакше їй називатися? Принадами свого молодого тіла мала завоювати султана, тепер мала втримати його коло себе, щоб завоювати і всю його імперію. Іншої зброї не мала. Найстрашніше:

не була надто вродливою. Ні для кого. В корані написано: «Так! І сопрягли ми їх з чорноокими, великоокими». Не була ні чорноокою, ні великоокою. Італійський художник Фіренцуола виписував ідеал жіночої вроди: «Волосся лагідно-золоте з бронзовим відтінком, густе й довге. Чоло має бути удвічі ширше за висоту. Шкіра сліпучо-ясна, але не мертвої білості. Брови темні, шовковисті, найгустіші посередині, вужчі по краях. Білки очей блакитні, рогівка темна. Саме око має бути велике й випукле, найкращі повіки білі, з майже невидимими рожевими прожилками. Вії не занадто густі, не занадто довгі і не занадто темні. Вухо середньої величини, міцне й гарної форми. Ніс, який визначає красу профілю, повинен лагідно й рівномірно звужуватися догори, коло насада хряща може бути трохи вищий, але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жінкам не личить. Уста ліпше малі, але ані випнуті, ані пласкі. Губи не дуже вузькі і гарно стулені. Зуби мають бути не занадто дрібні, гарно розташовані, барви слонової кістки. Підборіддя округле, не стесане й не шпичасте. Шия біла й кругла, ліпше довга, ніж коротка».

Розглядала себе в дзеркалі і не знаходила нічого, що могло б приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловіче, щастя, що може ховати його під пишними прикрасами. Брови шнурочком, майже непомітні, підборіддя гостре, ніс задертий зухвало. Щоправда, венеціанські посли вже розхвалили той носик на всю Європу, і ввійде він в історію як «носик Роксолани», але хто ж стане милуватися ним у цій землі, де жінку сприймають одразу всю, як ріку, як гору, як ниву. «Ваші жони — ниви для вас, ходіть на вашу ниву, коли забажаєте».

• Предыдущая
• 70/181
• Следующая