Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 67

• Предыдущая
• 67/181
• Следующая

«А коли сотворите велике побиття, то зміцнюйте узи».

Ліпшої нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валіде вже не могла сподіватися. Сама була винна, що підпустила цю українку до свого царственого сина занадто близько, самій треба було й спокутувати провину. Султан вийшов із послуху, так ніби ця маленька роксоланка зачарувала його. Валіде сама була маленькою жіночкою, вірила в силу таких жінок, та водночас і кривдно їй було, що не змогла заволодіти колись султаном Селімом так, як ця чужинка — її сином. Хіба можна таке стерпіти!

Пробувала посварити султана з Хуррем — марно. Непомітно, через одалісок, пхала Хуррем проти свого сина — та не піддавалася, виказувала перед падишахом таку чарівливу суміш покори й зухвалості, що для нього весь світ замкнувся у білотілій, золотокосій рабині. Чужинка лякала валіде своєю майже хворобливою запеклістю в осяганні мов і знань. Домагалася нових і нових учителів, сиділа в султанських книгозбірнях — навіщо? Султанська мати задумала завдати удару цій дикій чужинці в найболючіше місце душі. Торік намовила своїх кримських племінників, які ніяк не могли поділити ханського трону після смерті славного Менглі-Гірея, напасти на українські землі. Сорок тисяч татар пішли на Волинь і в Галичину, стали кошем під Мостиськами, розсипали навсібіч летючі загони грабіжників-людоловів, земля стала попелом. Забрано тисячі люду, виведено всю худобу, пограбовано збіжжя, нічого не лишилося там, де ступив татарський кінь, валіде ждала, коли Хуррем побіжить до султана, плакатиме, клястиме й дорікатиме, а та затялася — і нікому нічого.

Валіде не стерпіла. Покликала до себе Хуррем, спитала, чи вона чула, що вчинили в її землі татари.

— А чи ваша величність чули, що московський великий князь завоював Казанське ханство? — зухвало спитала Роксолана.

— Ти радієш?

— Повідомляю вам, моя валіде, так само, як ви повідомили про сплюндрування моєї нещасної землі.

Окрім розуму й зухвалості, гяурка володіла ще незбагненною хитрістю й передбачливістю. Це вона вгадала затаєну думку валіде про возвеличення Ібрагіма до сану великого візира й одруження з Хатіджею і перша сказала про це султанові. Хоч і знала, що валіде щомиті зможе знищити її, розкривши падишахові таємницю появи гяурки в його священному гаремі, але не боялася нічого! Та й султан, коли його мати якось натякала, що могла б розкрити йому очі на походження одної занадто дорогої для нього людини, недбало відмахнувся і не захотів слухати. Волів жити із заплющеними очима, сліпим, незрячим! Яка ганьба!

Кілька тижнів валіде з неймовірною обережністю вивідувала Через кизляр-агу, хто може бути вірним, на кого можна покластися, у чиєму серці палав найчистіший вогонь віри її боротьби за віру.

Прикликала до себе великого будівничого Коджа Сінана, довго й докладно викладала йому свій намір спорудити в Ускюдарі велику джамію свого імені, терпляче слухала мудрого художника, намагалася уявити собі, як росте її мечеть, — цеглина за цеглиною, камінь за каменем, колона за колоною, напис за написом. Усе, що робиться на віки, вимагає терпіння, упертості й часу. Вона не шкодувала часу ні на що. Змалку звикла тримати себе в шорах, і хоч як рвалися з неї темні пристрасті, успадковані від цілих поколінь диких предків, жорстоко заганяла їх назад, і тільки чорна смага на губах видавала її, виказувала, які страхітливі пожежі палають у ній.

Роксолана гостювала у падишаха цілих два місяці. Приймала разом із султаном послів, їздила на лови. Для цього довелося вчитися триматись на коні, і їй приділено було молодого султанського конюха Рустема, який з понурою ввічливістю навчав цього мистецтва сановну вершницю. У ті ночі над шумливим Мерічем, серед пущ Румелії, під хмарами, що припливли, може, й з-за Дунаю, зачатий був третій син Роксолани, що мав стати найбільшою її любов’ю, найбільшим болем, її смертю.

Коли ж прискакали царські гонці до столиці й повідомили, що царствена султанша з августійшими дітьми має намір повернутися у священну неприступність Баб-ус-сааде, султанська мати звеліла кизляр-азі зібрати вночі найдовіреніших. Пташка летіла в сіть. Відірвана від султана, втрачала всю свою силу. Сулейман, не маючи біля себе чарівниці, вимушений буде пристати на всі умови.

Сходилися у покої самого кизляр-аги. Знехтували найсуворіші приписи. Порушили священну недоторканність гарему. Грубі чоловіки, несучи з собою сморід немитого тіла, гірких димів, негоди, топтали товсті килими, по яких ступали тільки вузькі білі ноги красунь, що їх вели до султанської опочивальні. Але коли ж то було? Давно вже не водили до ложниці падишаха наляканих молоденьких рабинь — ходила тільки ненависна гяурка, зла чарівниця, підступна чужинка, від якої треба було порятувати не тільки султана, а й усе царство.

Рятівники прийшли глупої ночі. Затаєно, тихо, незграбно протискувалися до покою кизляр-аги, сідали на червоних килимах, підкладали собі під боки шкіряні й парчеві подушки-міндери, брали грубими руками коштовні чаші з шербетом, подавані євнухами. Тут були мулли від великого муфтія, кадії від головного кадія Стамбула, яничарські аги — суворі воїни, яничари золотого обруча, вознесені ще султаном Селімом, який був справжнім батьком цього непереможного війська і вів його від перемоги до перемоги рукою суворою, але вмілою і турботливою. На своїх повстяних шапках аги мали цілі снопи різнобарвного пір’я. Що старіший і заслуженіший ага, то більший сніп пишного пір’я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, і доводилося те пір’я чимось зв’язувати. Султан Селім перший здогадався дарувати яничарам для цього золоті обручі. Так з’явилися яничари золотого обруча. Кільком агам даровано було по два, а двоє навіть удостоєні були трьох золотих обручів, але ті воїни вже були такі старі і так посічені в битвах, що померли слідом за грізним султаном, і тепер тут, у кизляр-аги, найвищими були аги двох золотих обручів. Не від Сулеймана, ні!

Кизляр-ага сидів під стіною на довгастому шкіряному матрацику, підібгавши під себе ноги, обгорнувшись широким теплим халатом. Мовчки кивав прибулим. Показував євнухам, щоб давали подушки гостям, підносили чаші. Яничари розсідалися на килимах, так само мовчки дивилися на чорного євнуха. Хто він і що? Навіть його імені ніхто не знав. Коли треба, називали:

кизляр-агасі-ефенді. Ото й усе. А чи знав він сам щось про себе? Звідки він, з яких країв, де його рідна земля, яка рідна мова? Тут він був ворог усім і всі були його ворогами. А з ворогами як? Доводиться бути терплячим до часу. Посилав кого треба і куди треба — мовчки. Не відав почуття прихильності, осягнув уміння слухатися і виконувати веління. В його руках часто опинялися долі найбільших людей, аж до муфтія і великого візира — він сприймав це як належне. Бо ж відав найбільшим скарбом імперії: жіночим тілом. Життя людське в його очах не важило нічого. Не змигнувши оком, він міг віддати веління когось задушити, зарізати, утопити в Босфорі. Могутні мури Топкапи надійно берегли всі таємниці.

Навіть на цьому зборищі нечестивих змовників кизляр-ага не зрадив своєму узвичаєнню. Тільки ледь помітна посмішка прослизала по його устах — погордлива і поблажлива. Що йому всі ці люди. Позбавлений бажань і пристрастей, піднятий над метушнею щоденності, байдужий до дріб’язку й ницості, хоч і був виконавцем волі султанської матері, водночас думав про більше. Знав, що валіде, прийшовши сюди, намовлятиме цих розлючених воїнів лише протії султанші Хуррем, ні словом не згадавши свого зятя Ібрагіма, а він сам не мав нічого супроти султанської жони, зате готовий був поставити весь світ проти пронозливого грека, щоб, може, зайняти місце великого візира. Але сьогодні тут мав мовчати й ждати всемогутньої валіде.

Вона прийшла, коли вже всім нетерпеливилося. Уся в білих хутрах, метала чорні блискавиці з очей. Рішуче зірвала з обличчя яшмак, не ховала своєї вроди, своїх темних різьблених уст, свого хтивого черкеського носа.

— Хто ви? —крикнула до старих яничарів. — Воїни чи мокрі кури? А чалмоносці? Чому мовчать ревнителі віри?

• Предыдущая
• 67/181
• Следующая