Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 64
- Предыдущая
- 64/181
- Следующая
Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбачливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до уваги. Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан, в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам’янілій постаті. Але ж він, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він живий, і він хоче жити!
— Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родосом? Моїх п’ятнадцять тисяч побиті п’ятьма тисячами угрів? А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півтисячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вбитими?
— Я здобув Родос, а що здобув ти?
Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спровинені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього сам аллах. І ось таке просте запитання: «А що здобув ти?» — і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть — виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися? Перед ким і за що?
— Я знаю, звідки незлагода між нами! —вигукнув він. — Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку Роксолану!
— Іди геть! — тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі, сказав Сулейман.
— Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А я воїн! Я ходив у славні походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм греком. Я…
Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.
— Геть, без’язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!
Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували, відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу, який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за дверима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись переслідувачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві, поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана, Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.
Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирюється, але чауші дільсізів отримали веління заткнути пельку несамовитому боснякові. Знов кинулися німі на Ферхада-пашу, і знов вихопив він свого ножа і став відмахуватися, але прибігли ще нові чауші з довгими важкими киями, і хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-паші відтяли голову його власним ножем, і згодом пішов поголос, що цим ножем паша хотів зарізати султана.
Тіло Ферхада-паші пролежало коло білої мармурової лави в палацовому дворі три дні. Відрізана голова мовби промовляла до всіх, хто йшов на прийом до султана: «Пощади не буде нікому!»
За десять днів до Едірне прибув сумний кортеж із чотирьох карет, супроводжуваних охороною з євнухів. Валіде Хафса і дружина вбитого, обидві в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, і їм довелося ждати його ще цілий тиждень. Коли повернувся, не міг не прийняти матері, валіде ж привела з собою і султанську сестру.
— Ти вбив мого мужа! — закричала ще від дверей Сельджук-султанія. — Тішу своє серце надією незабаром носити отаке вбрання й по тобі!
Султан нічого не відповів. З жінками не розправлявся. Звелів вивести сестру і ніколи більше не пускати до нього. Не спитав про неї до самої смерті. Перед валіде спробував виправдатися. Не хотів смерті Ферхада-паші. Звелів його тільки ув’язнити за непокірливість і самочинство. Капіджії убили його в сутичці, яка виникла з вини самого Ферхада-паші. Але однаково винних уже покарано. Султанській матері можуть показати голови страчених. Хафса, бгаючи свої темні губи, мовчала. Воліла б бачити інші голови. Але не сказала своєму царственому синові про своє затаєне бажання. На ранок виїхала до Царгорода, а поперед неї полетів султанський гонець з посланням до Хасекі-султанші, в якому Сулейман запрошував її відвідати його самотню холодну оселю на Мерічі й привезти з собою дітей, за якими скучили його очі й серце. Кизляр-ага отримав повеління влаштувати поїздку султанші з належною урочистістю і з усіма потрібними зручностями. Не було сказано, чи великий євнух особисто теж має супроводжувати Роксолану, а чи повинен лишатися з царственим гаремом, якого не смів полишати без нагляду ні вдень ні вночі, а тут повернулася від султана валіде і, довідавшись про Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему, заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебуває вона, султанська мати, поки вона жива. Після її смерті можуть робити що завгодно, але тим часом вона виступає як хранителька звичаїв і обов’язок свій перед аллахом сповнить до кінця, твердо, не піддаючись ніяким слабостям і згубним пристрастям, бо ж недарма застерігав пророк: «Ті, хто слідує за пристрастями, хочуть відхилити вас великим відхиленням». Для Хасекі в дорозі досить вірної охорони з євнухів і досвідченого міхмандара [57], який щойно супроводжував її, султанську матір.
Уперше від того дня, коли, зійшовши з кадриги Сінам-аги, ступила на царгородську землю, Роксолана виїжджала із столиці. За брами сералю, за пощерблені мури й залиті холодними зимовими дощами ріки, на простір, на волю! Якби могла, впала б на коліна в глизяву холодну глину і молилася всім богам на світі, її уста впивалися вітром волі, серце рвалося з грудей від щастя й захвату, лише тепер усвідомила, яка вона молода — всього лиш двадцять літ! —і як багато щастя могла б зазнати в житті, якби мала те, чим володів безліч людей на світі без ніяких зусиль, — волю й рідну землю. Не мала ні того, ні того, змушена була виборювати собі волю по крихті, а замість землі рідної вдовольнитися чужиною, лихою і жорстокою, яка вже стала вітчизною для її дітей. Двадцятилітньою мала вже троє дітей! її діти — султанські діти! І вона коло них — султанша, володарка цієї землі, в яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія — тільки в дітях. Корчилася від самої думки про те, яких принижень зазнала в цій землі, пригортала до себе дітей, не відпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесіть.
Перед від’їздом зустрілася з валіде.
— Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? — спитала султанська мати.
Хотіла б лишити первонародженого в сералі, віддаючи Роксолані її недоносків!
— Султан хоче бачити всіх своїх дітей, — намагаючись надати голосові ласкавості, відповіла Роксолана, —його величність скучив за своїми дітьми.
— Надворі зима, — нагадала валіде.
— Хіба воля його величності має узгоджуватися з порами року?
— Сини падишаха належать державі, — терпляче пояснила султанська мати.
— А хіба держава не там, де падишах? — знов упертим запитанням відбилася від неї Роксолана. — Чи, може, ми з вами станемо противитися царственій волі його величності?
Валіде промовчала. Відступилася. Не пробувала навіть посилатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала щасливої дороги і застерегла служебок, щоб не простудили султанських дітей.
Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тільки зирив своїми очиськами недовірливо й вороже, але що та ворожість, коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде і за брамами Царгорода!
Роксолана виїздила через Едірне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозів, запряжених волами, з усім необхідним для подорожі: посудом і провізією, килимами, постелями, баранами й курми в клітках, з сіном і вівсом для коней, навіть із дровами, бо в ханах і караван-сараях не було нічого, крім чотирьох стін. Східні люди гидували користуватися чужими речами, кожен віз із собою все своє, до того ж нужденний побут кочовиків за тисячоліття навчив задовольнятися якнайменшим, окрім, того, коли б у караван-сараях зберігалося своє начиння, килими, міндери, довкола них неминуче збирався б бруд, — цей розсадник страшної чуми, — а так досить було побризкати кам’яну підлогу та промести її віничком — і місце для нічлігу готове.
- Предыдущая
- 64/181
- Следующая
