Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/181
• Следующая

Тоді циганочка вискочила на стіл між рідкісний срібний посуд і дзвінким голосом стала читати «Іллях-наме» перського суфія Аттара. Про те, як на грандіозному банкеті при дворі шаха гурганського Хоррем-шаха славетний поет Фахр, автор поеми «Віс і Рамін», прочитав свої прекрасні вірші і сп’янілий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавід. Але Фахр знав, що вранці, протверезившись, шах пошкодує про такий дарунок. Тому він, бажаючи зберегти раба для шаха, замикає хлопчика в погріб, куди є тільки єдиний вхід крізь двері в підлозі, біля трону. Ключ при двох свідках віддає придворному вельможі. Вранці Хоррем-шах, довідавшись про вчинок поета, хвалить його за великодушність. Він бере ключ, іде в погріб і знаходить там тільки купку попелу. Вночі впала свічка, спалахнув матрацик, на якому спав Джавід, і все згоріло.

Хоррем-шах у відчаї замикається у погребі й проводить весь час у молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде в пустелю, де, блукаючи, складає ще прекрасніші вірші.

Перська мова циганочки була занадто співуча, не вчувалося в ній сухого шереху пустельних вітрів, що надає неповторної жаги солодкомовним поетам, але ця співучість обернулася несподіваною чарівністю, яка ще побільшувалася від чарівності самої циганочки. її грізний корсар вдоволено муркотів, коли вона стрибнула зі столу знов до нього, та тут, осмілівши, з’явився біля них білозубий хафіз у зеленому і спитав у корсара дозволу потанцювати з його циганочкою.

— А хто танцюватиме, ти чи вона? — поспитав корсар, втішаючись наперед розгубленістю хафіза.

— Хай він стає з барабаном, як євнух, а я танцюватиму довкола, — нахилилася до вуха корсарові циганочка.

— Ти так хочеш? — не повірив він, бо й чому б мала Хуррем ще й тут повертатися пам’яттю до гаремних танців? — Коли так, то хай він візьме барабан.

— Але ж я не знаю, що вибивати! — злякався хафіз.

— Те, що я танцюватиму! — гукнула циганочка. Величезний барабан притягнув для хафіза сам Гріті, вдарив для проби калатушкою, надув щоки, вдарив ще, зареготав. Хафіз Ібрагім став на одне коліно, замахнувся, циганочка пішла довкола нього, вигинисте й легко, закружляла швидше й швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчі, звідкись взявся у неї в руках шматок прозорого мусліну, вона грайливо вимахувала цією хусточкою, ледве не зачіпаючи спітнілого хафіза, навіть Ібрагім при всій своїй зухвалості й нахабності збагнув, що діється щось надто загрозливе для нього, і коли султан ще й досі не знає про те, як потрапила до його гарему Хуррем, то ще сьогодні може дізнатися — надто лиховісне поводилася султанша, тісніше й тісніше затягувала довкола нього зашморг, починаючи від тої поеми-натяку, кінчаючи оцим танком, на який він здуру сам напросився.

— Ваша величність, — шепотів, намагаючись бути непоміченим, Ібрагім, — ваша величність, ви впізнали мене? Я Ібрагім. Ви впізнали мене, ваша величність?

Вона ще захопленіше вимахувала своєю хустинкою, відкинулася в екстазі, вигнулася спиною, мов змія, зронила крізь розтулені уста чи то до Ібрагіма, чи й до кого:

— Я не знаю вас!

— Це я подарував вас султанові, ваша величність! — відчаєно шепотів Ібрагім. — Простіть мене, ваша величність…

— Не знаю я вас… Не знаю…

— Я Ібрагім… Задля відданості падишаху…

— Ніколи не знала…

— Тільки заради відданості…

— Не хочу знати…

Барабан замовк. Циганочка легко пурхнула до корсара, подала йому шанобливо прозору хустинку, той обв’язав нею свою довгу шию. Не приховував ^вдоволення. Та чи й приховаєш велич влади, хоч би в які шати вона вирядилася?

ВЛАДА

Що ліпше для володаря — вселяти страх чи любов? Що корисніше для нього — щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й другого незмога, тому доводиться вибирати друге — вигідніше тримати підданих у страхові. Коли йдеться про вірність і єдність підданих, володар не повинен боятися прославитися жорстоким. Вдаючись у поодиноких випадках до жорстокості, володар чинить милосердніше, ніж тоді, коли від надміру поблажливості допускає безлад, який охоплює цілу державу, коли кара падає тільки па окремих осіб. Володар не повинен бути великодушним і щедрим аж так, щоб ця щедрість йому зашкодила. Він не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти свою владу, бо є пороки, завдяки яким володарі можуть досягнути безпеки і благополуччя. Примушуючи всіх, щоб його боялися, володар не повинен проти себе викликати ненависті. Вселяти страх, не викликаючи ненависті, досить легко, якщо не зазіхати на манію підданих. Люди прощають і забувають навіть смерть своїх найближчих рідних, але не втрату майна. Зневажають лише тих володарів, які виявляються нерішучими, непослідовними, малодушними і легковажними. Люди мстяться лиш за незначні образи, жорстоке пригнічення позбавляє їх можливості помсти. Тому всі необхідні жорстокості повинні бути рішучими й швидкими, а благодійність повинна робитися повільно, щоб піддані мали можливість і час вдячно її оцінити. Існує два способи дій для досягнення вищої мети: шлях закону й шлях насильства. Перший спосіб — людський, другий — диких звірів. Володарі повинні вміти користуватися обома способами, на що вказують нам ще древні. Ахіллес та інші герої древності навчалися і виховувалися кентавром Хіроном, наполовину чоловіком, наполовину конем, себто вже в процесі виховання у них закладалися два начала: людське й тваринне, без яких володаря уявити несила так само, як добродушного розбійника.

Так писав флорентійський секретар Пікколо Макіавеллі, сучасник Леонарде да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тіціана, Лютера, Томаса Мора, Дюрера і Томаса Мюнцера, чоловік, який бачив підступність і жорстокість пап Александра Борджіа і Юлія Другого, християнських володарів Карла П’ятого й Франціска Першого, султанів Селіма й Сулеймана, чув дим від вогнищ страшного Торквемади і сумне дзвеніння ланцюгів, в які заковувано рабів у тих землях, де розквітали мистецтва, споруджувалися розкішні будівлі, писалися великі закони.

Чотириста років згодом звинувачуватимуть Макіавеллі в цинізмі, забуваючи про те, що він був тільки спостережливим секретарем свого часу і чесно розповів про його цинізм нащадкам.

ВІЗИР

Роксолани. Слово, яке для Європи ще вчора нічого не значило. Якийсь народ, народець, плем’я? Десь на Сході? Загублені в безмежних степах. Колись там були скіфи, сармати, кіммерійці, алани.

Візантійці писали про тавроскіфів. Тоді прогриміли над світом слова «Київ» і «Русь». Але роксолани, українці?

Кинуте знічев’я два роки тому на Бедестані Луїджі Гріті слово «Роксолана» майже забулося, зникло разом із маленькою золотокосою дівчинкою. Та ось вона явилася світові новою султаншею, явилася зненацька, у владі чи й чуваній будь-коли, і світ захотів знати, хто вола і звідки.

Венеціанський баїло в Стамбулі П’єтро Дзено належав до людей, яких важко будь-чим здивувати. Ще від свого батька начувся про чудеса Персії, сам багато років був провідуром Венеції то в Дамаску, то в Александрії, то в городах Пелопоннесу, то в Которі, цьому чуді Адріатики, яке своєю незвичайністю могло змагатися з самою Венецією. За довге епос життя П’єтро Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навіть йому не доводилося бодай чути, щоб жона східного володаря стояла біля його трону в час урочистості або (що вже переходить усі межі ймовірного) бавилася цілу ніч на карнавалі серед «невірних».

— Хто ця султанша? Звідки вона? Чому має таку владу над султаном? — засипав посол запитаннями Луїджі Гріті. Гріті вдоволено прискалив око.

— Можете доповісти Раді десятьох, дорогий Дзено, що це саме я купив ЇЇ для султана.

— Ви? Неймовірно! Як це могло бути?

— Точніше кажучи, я купував її не для Сулеймана. І не ЇЇ, не цю дівчину, а просто гарну роксолану. Тоді поступився дівчиськом своєму другові Ібрагіму. Після султана це другий чоловік в імперії.

• Предыдущая
• 50/181
• Следующая