Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 4
- Предыдущая
- 4/181
- Следующая
«Серце моє, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю від своєї любові, мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас з усією силою пристрасті. Пролийте благотворний бальзам на мої рани!» Ібрагім відсилав золоту монету. Себто: «Я любитиму вас ще дужче».
Минув другий місяць з дня проголошення Сулеймана султаном. Переконавшись у щедрості й суворості нового падишаха, Стамбул втихомирився. І хоч велетенська імперія вибухала бунтами то тут, то там, у столиці життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купці повезли на Бедестан коштовні товари і найдорожчих рабів. Луїджі Гріті через посланця запросив Ібрагіма відвідати разом з ним Бедестан, де мають бути рідкісні молоді рабині. Навіть черкешенки, які ціняться найвище. Гріті натякав Ібрагімові, що вже забув про його рабство. Власне, у цій землі всі раби. Народ — раб султанів, султан — раб аллаха. Щоб справити приємність Луїджі, Ібрагім вирішив зодягнутися венеціанським купцем. Кольорові мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на шиї, персні з великими самоцвітами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два грецькі хлопчики. Вродливі й вишукані, як сам Ібрагім. Він оточував себе тільки гарним. Хотів бачити себе в дзеркалах чужих життів. Не любив євнухів. Ненавидів наругу над людською природою. Людину ліпше вбити, ніж калічити. Смерть слід теж розглядати як один із способів полегшити людське життя. І не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було втішатися такими розмірковуваннями. А він був живий і не мав наміру вмирати. Може, й ніколи. Дивився на себе у венеціанське дзеркало, подароване Луїджі Гріті. Подобався собі, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блідому обличчі виразно окреслені губи, з-під тонких чорних вусів поблискують рівні гострі зуби, так щільно поставлені, що здається: їх удвічі більше, ніж треба. Одні розвивають тіло, він розвивав свій дух. Тіло пристосовувалося до духу, залежало від нього, а дух був вільний, розкований, мільйонноликий. Тому й любив себе. Ібрагім подвоєного, потроєного в дзеркалах. Там відбивався уже й не він з його зовнішністю, а його неповторний дух.
Луїджі Гріті застав Ібрагіма коло дзеркал. Мовби на догоду Ібрагімові, купець зодягнувся османцем. Багатий халат із золотистої парчі, гаптовані золотом зелені шаровари, білосніжний шовковий тюрбан, під товстезними смоляними бровами виблискують вогнем булькаті очі. Накривлений, як у султана Мехмеда Фатіха, ніс, товстезні пишні вуса, чорнюща борода. Чистісінький тобі паша! Вони довго сміялися, розглядаючи один одного. Обнялися і поцілували один одного в напахчені вуса. Навіть пахощі кожен підібрав відповідно до одягу. У Луїджі — східні, в Ібрагіма — італійські, трохи зжіночені, мало не від самої Катерини Сфорци, до порад якої прислухалися усі найшляхетніші й найвельможніші особи Європії.
— В ношах чи на конях? — спитав Ібрагім.
— Тільки верхи! — зареготав Гріті, показуючи на криву шаблю в коштовних піхвах.
Супроводжувало їх з десяток бостанджіїв, зготовлених на все лихе. їх не подивував Ібрагімів вигляд. Бачили й не таке. Головами відповідали за його цілість і недоторканність перед самим султаном — ось і все. Гріті про охорону, здавалося, не дбав зовсім. Його охороняли гроші. Міг купити пів-Стамбула. Ще й не знати, де більше скарбів: у Семибаштовому замку чи в нього?
— Ми забули взяти євнухів, — спохопився Гріті. Ібрагім пересмикнув нервовими устами.
— Навіщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину.
— Не прикрашає, але слугує першою прикметою мужчини. Інакше кожному правовірному довелося б возити за собою цілий гарем. Клопітливо занадто, чи не так?
— Невеличкий гарем ліпший за найпишініших евнухів. Я б згодився возити навіть гарем, тільки не цих обрубків”. Але мій гарем із самих рабинь. Це нагадувало б мені щоразу про моє власне становище.
—Чи не вважаєте ви,мій дорогий,що вже час вам змінити своє становище бодай у гаремі? –прискалив око Луїджі.
—Я ще надто мало живу в Стамбулі.Всі,кого знав,лишилися у Манісі.
—Зате вас знае весь Стамбул.
Ібрагім засміявся:
—Згодьтеся,дорогий Луїджі,що я не можу взяти собі кадунами одразу всіх красунь Стамбула!Рабинь- скільки завгодно,законних жон –тільки чотири! Так повелів пророк.
—Не треба всіх.Починати слід завжди з одної. Мій друг Скен-дер-челебія має юну доньку.
—Скендер-челебія? Головний дефтердар? Він міг би породича-тися з рабом?
—Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не існує. Що ж до Скендер-челебєї,то він хотів би догодити новому султанові так само,як умів догоджати його покійному батькові. Одного слова султана Сулеймана досить,щоб Кісайя стала вашою кадуною.А вона-справжня квітка з садів аллаха.
—Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власні очі?
—А хіба вас не переконує майнове становище Скендер-челебєї?
—Досі я намагався наповнювати не кішені,а голову й серце.
—Те,що не існує,не може бути наповненим.
Що ви маєте на увазі?
—Чоловік наймудрійший може вмерти з голоду,коли в нього вітер у кишенях,-прокричав Гріті так голосно,ніби кидав ці слова голодранцям,що крутилися у вузьких вуличках,мало не підлазячи коням під ноги.-Я особисто надаю перевагу наповненню усього без винятку.Може,дефтердару якраз не вистачає вашої голови.
—Досі він обходився влосною головою,і не без успіху.
—Є межа,перед якою безсилі такі уми,як Скендер-челебєя. Торгівля нагадує стамбульський Бедестан; тобі здається,ніби ти охопив її всю,а тим часом ти нагадуєш рибалку:що більше ловить він риби в морі, то більше бачить невловленної.Одні впадають у розпач від такого відкриття,інші шукають способів упіймати ще більше. Може,Скендер- челебії бракує саме вашого розуму і вашого впливу так само, як вам не вистачає вільної жони для гарему.
—Я нічого не говорив про гарем.Не переймався цим ніколи.Коли хочете,то про мій гарем,хоч казати про це смішно й не годилося б, дбав Сулейман.
—Хай подбає ще.Тому,хто проводить із султаном іноді й ночі голова до голови в безсонних бесідах, неважко випросити таку дрібницю. Одне слово султанове — і Скендер-челебія сам приведе свою прекрасну Кісайю па Ат-Мейдан…
Ібрагім мовчки всміхався під своїми тонкими вусами. Ці два вовки, Луїджі Гріті й Скендер-челебія, видно, уже неспроможні проковтнути здобич, яку хапають по всій імперії, їм потрібен ще й третій. Вибрали його, від нього не вимагається ніяких зусиль. Усе вони зроблять самі. А Сулейманове слово він випросить легко. Тільки натякне — і султан сам благатиме його, щоб узяв у жони доньку дефтердара.
— Я пришлю вам рідкісне дзеркало перської роботи, — сказав Ібрагім.
— А в мене для вас є ще рідкісніша золота монета, карбована найславетнішим італійським майстром, — тим самим відповів Луїджі. Ніби купці, що з пропозиції-іджабу й згоди-кабуля укладають договір-акд, вони згоджувалися діяти спільно в справі вельми важливій, хоч і зродилася вона, як могло видатися, з випадкової й несуттєвої балачки.
Саме під’їздили до Бедестану — головного стамбульського базару, так само старого, як і це місто, знищуваного й відроджуваного теж так само, як і це місто, і, як Царгород, незнищенного, вічного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами сміття, бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморід, пахощі, лайка, насичення і спорожнення; за гамором і тіснявою, сонцем і вітром — ціле місто, сховане від світу під високими кам’яними склепіннями, з десятками вуличок і переходів, зі своїми майданами, водограями, струмками, навіть із власною мечеттю. Тут ніколи не подме вітер, і повітря зворухнеться хіба що від людських голосів, брязкоту збруї, ревіння віслюків і рикання диких звірів, котрих продають так само, як і живих людей та мертві товари.
Гул стоїть, ніби ти всередині велетенської мушлі, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вічно, у безчасі, для них, як і для всього Бедестану, немає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, ні роси, ні спеки, ні зими, ні літа, тільки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус від шкір козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимів, п’янливі пахощі цинамону, ладану, перцю, гвоздики, імбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сірки, амбри.
- Предыдущая
- 4/181
- Следующая
