Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 100
- Предыдущая
- 100/181
- Следующая
Роксолана віддала венеціанцю його аркушики.
— Ваші писання можуть бути вельми повчальними і чимало прислужитися для розуміння цієї великої землі в особі її славного володаря.
— Ви так вважаєте, ваша величність? — зрадів Рамберті. Вона застережливо піднесла тонку свою руку.
— Але писати тільки для заспокоєння чиєїсь цікавості — чи варто?
— Ваша величність, а хіба наше життя — це не вічне заспокоєння голоду цікавості?
— Може, й так. Але тільки тоді, коли людям дають правду. Коли ж годують плітками, — то це лиш для убогих духом. Ви пишете про траву, яка одурманює. Навіщо це? Тому, хто має найвищу владу, не треба одурманюватися. Або з конем. Султан Сулейман завоював півсвіту верхи на коні. Як великий Іскандер або Тімурленг. Я не бачу тут живого султана. Постать ніби сплющена. Хоч перо у вас точне, гостре, проникливе. Скажімо, у вас досить цікава думка щодо небажаності змін в управлінні державою. Та хоч як іноді не хочеться їх робити, життя примушує. І люди завжди живуть сподіванням змін. Навіть я живу цими сподіваннями, коли хочете.
— Ваша величність, ви радите мені викинути все це?
— Хіба ви мене послухаєте? Думки свої ви можете мати про будь-кого. Надто про людей, відкритих усім поглядам. Життя султана відоме мільйонам, він належить усім, і кожен може говорити про нього, що захоче, — тут нема ради. Хотіла б просити вас про інше. Ви можете скористатися з нашої розмови і написати й про мене. Бо я перша султанша, яка допустила до себе чужинця, а ви перший європеєць, який розмовляв із султаншею. Однак, хоч ви й говорили зі мною, ви нічого про мене не знаєте. І ніхто не знав. Вигадки ж можуть принизити мене і завдати мені болю. Тому просила б вас не згадувати про мене в своїй книжці. Я оточена своїми дітьми, хотіла б, щоб кожне з них мало життя, гідне людини. Більше нічого. Все інше вам скаже мій довірений Гасан-ага. Раджу вам прислухатися до його слів.
Знала, що Гасан може прошепотіти на вухо чоловікові кілька таких яничарських погроз, що від них здригнулхіся б усі дияволи в пеклі.
Розумного завжди легше застерегти або й налякати, ніж дурня. Але ж не могла Роксолана щоразу напускати Гасан-агу на іноземних послів, надто ж венеціанських, які сиділи в Стамбулі постійно, змінюючи один одного, переповідаючи плітки про її чарівництво, якими їх годували Гріті й Ібрагім. Не було гидот, яких би не розносили по всій Європі ці наділені високими повноваженнями чоловіки про нещасну молоду жінку. А що вона? Змушена була до покірливості, хоч мала дух невпокорений, ждала свого часу, вірила, що він настане. Коли з іноземцями була безсила, то своїм давала відсіч де тільки могла. Так було з Хатіджею, яка злостилася, що довго не мала дітей від Ібрагіма. Коли ж нарешті понесла від свого грека, у злій гордині стала знущатися з Роксолани: мовляв, її паршиве тіло вже не матиме більше плоду, бо той живіт запечатав диявол. Пліткарі стамбульські підхопили ті слова, сама валіде чорногубо всміхалася пророкуванню своєї доньки. І це все про неї, яка народила султанові одне за одним п’ятеро дітей! Хай Абдаллах умер на третій день, але ж вона його народила, вона! І на зло їм усім знов зайшла в тяж і народила Сулейманові ще одного сина, і султан назвав його Джихан-гіром — покорителем світу, як назвав колись свого старшого сина великий Тімур.
І коли Сулейман за рік знов зібрався у похід на Відень, вона запрагла йти разом з ним, узявши всіх своїх дітей, не бажаючи більше залишатися в столиці за мурами гарему, коло чорногубої валіде.
Забрано в похід великого євнуха Ібрагіма, більшу половину євнухів і дві сотні служебок, валіде лишилася з обскубаним гаремом, де доживали віку старі одаліски — спадок від попередніх султанів, та кільканадцять рабинь, яких Сулейман ще не повидавав за своїх наближених. Ніхто не переймався почуваннями султанської матері, бо йшлося ж про набагато більше — про велику державну політику: султан вирушав, може, у найбільший свій похід, в похід цілого свого життя, що засвідчував не тільки посланнями до іноземних володарів, а й тим, що брав із собою улюблену жону і всіх (коли не лічити Мустафи) синів, кожен з яких міг вважатися ймовірним спадкоємцем трону.
Тепер не було мови про Угорщину і навіть Фердінанда Австрійського, якого султан називав уже й не королем, а тільки комендантом Відня й намісником іспанського короля у Німеччині. Іспанським же королем Сулейман уперто величав Карла П’ятого, не визнаючи за ним титулу імператора. Він вважав, що Карл просто самозванець, і йшов, щоб покарати його й показати, що на землі може бути тільки один цар, так само, як єдиний бог на небі. Фердінандові Сулейман писав: «Знай, що йду не на тебе, а на іспанського короля. Перш ніж дійду до німецького кордону, хай вийде мені назустріч, бо не личить йому лишати свою землю ї втікати. Іспанський король давно вже нахваляється, що хоче на мене вдарити, ну то ось я на чолі свого війська. Коли він хоробрий муж, хай дочекається мене і хай буде, що бог хоче. Коли ж мене не сміє дочекатися, хай шле данину моїй царській величності».
Сполошилася уся Європа. Таємний посол французького короля Рінкон, якого Сулейман приймав на Земунськім полі під Белградом, розніс чутку, що султан веде п’ятсот тисяч війська, з якого цілих триста тисяч вершників і двадцять п’ять тисяч яничарів з аркебузами. Фердінанд ще перед цим вислав назустріч султанові посольство на чолі з Леонардом Ногаролом і Йосипом Ламбертом. Посли доїздили до Ніша, а Сулейман був уже під Софією. У Ніші він три дні не приймав їх, бо купався з Роксоланою у теплих джерелах, які полюбив ще з першого свого походу на Белград. Коли ж нарешті допущені були посли, щоб поцілувати край султанського відпашного рукава, і великий драгоман Юнус-бег переповів прохання Фердінанда не йти на Угорщину й на його землю, їм було сказано: «Похід почався, його вже не зупиниш. Турецькі коні пішли по траві, вони не повернуться, поки не витопчуть її».
Ніяка сила не могла зупинити Сулеймана. Після битви під Мохачем він відібрав Румелію в Ібрагіма й передав її Бехрамові-паші, який до того був анатолійським беглербегом і в тій страшній битві зумів відзначитися більше, ніж сам великий візир. Перед самим цим походом Бехрама-пашу розшматували озвірілі верблюди. Султан звелів набити на палі всіх погоничів беглербегових верблюдів, Румелію знов віддав Ібрагімові, так що той став тепер володарем майже половини царства, мовби другим султаном і вже мав би виказати всю свою запопадливість у війні проти невірних.
В Едірне султан, завдяки донесенням вірних улаків, розкрив кедикі зловживання дефтердарів Румелії, перших помічників головного дефтердара Скендер-челебії. Той кинувся до великого візира, обіцяв і навіть погрожував, але Ібрагім знав: кожна нова смерть тільки зміцнює його становище. Двадцять дев’ять дефтердарів, розкішне одягнених в оксамит і соболі, оточених пажами, у парчевих халатах, лямованих коштовним хутром, поставлено перед султанським диваном, у всіх одібрано майно і рабів, чотирьох прив’язано до кінських хвостів і розшарпано на шмаття, двох повішено, двом відрубано руки, чотирьом — голови, решту, як дрібних злодюжок, шмагано по п’ятах воловими жилами. Султан ніс справедливість в усі землі і утверджував її також у своїй землі.
А Європа зготовлялася до відсічі османській силі.
Під Відень спішно стягувалися війська з усієї імперії Карла П’ятого. Навіть французький король Франціск, щоб не викликати нарікань з боку християнських володарів, виявив готовність послати свою допомогу Фердінандові, хоч потай намовляв Сулеймана обминути Відень і вдарити одразу на Італію, щоб завдати Кардові найдошкульнішого удару.
Папа римський Климент, який уже помирився а імператором, простивши тому розгром Рима й ганебне .своє полонення, прислав Фердінандові дві освячені хоругви, які б помогли розгромити невірних.
Навіть Лютер, який колись висміював тих, хто намагається боротися з турками, тепер звернувся із закликом до всіх володарів об’єднатися, щоб назавжди покінчити зі страшною османською загрозою: «Турки не мають ніякого права затівати війну й підкорювати землі, які їм не належать, їхні війни суть тільки злочини й розбій, якими бог карає світ. Вони воюють не з необхідності, не для забезпечення миру своїй вітчизні, як держави впорядковані, але тільки для того, щоб шарпати й грабувати народи, які не вчинили їм ніякого зла. Отже, вони суть лоза божа і служителі диявола».
- Предыдущая
- 100/181
- Следующая
