Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 19
- Предыдущая
- 19/48
- Следующая
Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.
Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:
– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?
Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:
– Чого тітка плаче?
Палажка пошепки відповідає:
– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.
– Та невже? – не вірю я.
– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.
Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.
І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.
Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?
Я не вірив почутому. Просто не хотілося вірити. Але це було так. Був ранок, я стояв на подвір'ї школи і на власні вуха чув плач нашої доброї тітки Софії, яка на все село обурювалася цією ганебною крадіжкою. Хотілося підійти до неї, заспокоїти, але це, нарешті, зробили за мене вчителі, повели її до школи, бо на подвір'ї більшало учнів, що сходились із усіх кінців села.
До дзвінка на перший урок поміж нас тільки й розмови було, що про крадіжку хліба та цукру, про крадіжки взагалі. То в одному, то в другому гурті хлопців і дівчат чулося:
– У нас останніх курей украдено! Курку й півня!
– А у нас поза ту ніч хтось у погріб забрався, а там уже давно тільки жаби. Так воно зі злості порожню бочку з-під огірків потрощило.
– А у нашого дядька Петра козу вкрали. Мабуть, щоб не кричала, одрізали голову і залишили дядькові, а козину тушу забрали. Чи, може, роги заважали, бо коза рогата була.
Говорили так, немов про щось звичне, буденне. І ніхто про уроки чи домашні завдання. Яке там, коли в кожного на думці був украдений хліб, коли майже кожен був обікрадений дома.
Та ось зрештою й дзвінок. Подзвонила тітка Софія. Уже заспокоєна, хоч на обличчі ще лежала засмута і очі червоніли від сліз. А ми ж її звикли завжди бачити доброзичливо-усміхненою, з жвавими іскринками в чорних очах, особливо коли вона говорила зокрема нам, хлопцям: «Ану, горобці-бешкетники, киш на урок!» Ми щиро любили її, нашу циганкувату тітку Софію. І вона нас любила, неслухняних та галасливих, ми були для неї, як рідні, бо своїх дітей вона не мала.
Одразу ж за нами в клас увійшов і Павло Іванович.
– Сідайте, – сказав, – і слухайте мене уважно. Те, що сталося у школі, нехай вас не хвилює. На великій перер, ві ви одержите свій хліб і чай. Все. А зараз почнемо урок. Хто скаже, що сьогодні у нас з арифметики?
В класі піднялося одразу кілька рук. І я теж підняв. Ми немовби всі хотіли згладити перед учителем ту неприємність, що сталася з хлібом, показати свою до неї байдужість і готовність до навчання.
Павло Іванович попросив пояснити тему Галочку Козак, маленьку, чи не найменшу в нашому класі, худор. ляву дівчинку, на голові в якої завжди стриміли дві заплетені кіски. Голос у неї був тоненький, дзвінкий, мов у кізочки, і ми її так і прозвали – кізочка. З Козак – стала Кізочка.
Вислухавши чітке пояснення Галочки, Павло Іванович викликав її до дошки й продиктував задачу на нове правило.
– А тепер давайте гуртом розв'язувати, – запропонував, коли Галочка записала. Він завжди так робив, запрошував усіх нас думати.
Знову вгору потягнулися руки. І моя теж. Кожен із нас по черзі щось казав, пояснював, і нарешті прийшло правильне рішення, яке Павло Іванович звелів Галочці записати для всіх на дошці.
Галочка стала сумлінно писати крейдою стовпчики цифр і раптом… круглий шматочок крейди випав у неї з руки і покотився під першу парту, а вона, побліднівши, дивно перекрутилася на місці й упала на підлогу там же, де стояла.
– Води! – звелів нам усім Павло Іванович, а сам кинувся до Галочки, взяв її на руки, став дмухати в обличчя.
Котрась із дівчаток принесла з коридора води, стала перед учителем.
– Дай їй напитися, – мовив він тихо.
Але Галочка не стала пити, не розтуляла рота. Тоді Павло Іванович посадив її за свій учительський стіл і став хлюпати рукою воду в лице, потім умив.
Галочка поворухнулася, розплющила очі. Ми стояли біля неї півколом і не відводили поглядів, мовчки питали: що з тобою?
– Ой, – проказала вона кволо. – Пробачте, Павле Івановичу, – й стала зсуватися зі столу,
Павло Іванович допоміг їй, тримаючи під руку, заспокоїв:
– Нічого, нічого. Не турбуйся. Ти, мабуть, перевтомилася.
– Ні, – заперечливо похитала двома акуратними кісками Галочка, оглянувши нас усіх і зупинивши погляд на Павлові Івановичу. – Я учора не вечеряла і сьогодні не снідала, у нас зовсім нічого їсти. – Сказала і винувато замовкла, опустивши засльозені очі донизу. Поволі сходила з її худого личка блідість.
Павло Іванович помовчав, потім важко зітхнув і звелів усім нам сісти на свої місця.
– Зараз ви посидите тихенько самі, будете самостійно розв'язувати задачу, – звернувся до нас, – а ми з Галочкою на кілька хвилин вийдемо. Гаразд?
– Гаразд! – дружно відповіли ми.
– Ходімо, Галочко. – Павло Іванович взяв її за руку, й вони вийшли з класу.
Ми всі догадалися, куди пішов з нею наш учитель, але ніхто не промовив ні слова. Всі схилились над своїми зошитами і зайнялись задачею.
Не розв'язував її лише я, бо нарозв'язувався їх дома, щоб забутися про їжу. Я сидів і пильно-пильно дивився на портрет товариша Сталіна, з якого він теж пильно-пильно дивився на мене, щоб пересилити мій погляд. Але я не піддавався. Так дивився на нього, що, здавалося мені, товариш Сталін обурився з моєї впертості, похмурнів, і очі його блиснули хижим блиском. Його погляд з-під густих чорних брів немов говорив: а це що за один, як сміє так дивитися на мене? Це той, що недавно крейду з'їв? І тут я не витримав, відказав товаришеві Сталіну: так, з'їв, бо дуже хотілося їсти, бо немає в нас дома ні крихти хліба, ні зернини, ні мучини. А далі запитав: бачили, он щойно впала від голоду біля дошки наша однокласниця? А знаєте, що три дні тому умер з голоду батько моєї сусідки Гальки, залишивши двоє голодних дітей і хвору жінку? А знаєте, що цієї ночі хтось украв наш учнівський пайок, якому ми щодня раді? Украв, бо голодний! Мовчите? Нічого не бачили, нічого не чули, нічого не знаєте? А чому? Адже нам кажуть учителі в школі, що ви все знаєте, все чуєте, все бачите з Кремля! Що ви все можете! То зможте, звеліть кому слід, щоб привезли нам у село хліба й картоплі, щоб не вмирали люди. А коням – вівса й сіна, щоб не дохли в дорозі, в сівалці. Зробіть, товаришу Сталін! Хіба вам важко?
Мені здалося, що коли я став просити у товариша Сталіна допомоги, він ледь-ледь, ну зовсім трішечки, посміхнувся у свої чорні вуса: іч, мовляв, чого захотів? Хліба йому пришліть! їж крейду, їж землю, їж траву! А як умреш – не велика біда! І без сусіда твого та його діток обійдемось!
Я обурився. Так ви ж наш вождь, товаришу Сталін, ми про вас вірші вчимо, пісень співаємо, а ви – їж крейду!
Товариш Сталін, здається, киває мені на знак згоди головою: правильно тебе вчать, хлопче. Але ти замість хліба їж крейду, крейду теж можна їсти. Ледь-ледь помітна посмішка під його вусами гасне, він насуплюється й одвертає від мене очі. Дивиться поверх моєї голови у вікно. Й мовчить.
- Предыдущая
- 19/48
- Следующая
