Голодна весна - Кирій Іван Іванович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/48
• Следующая

Проте бігти до Вірки Давиденкової Гальці не довелося. Десь, може, від Гальчиної хати чи нашої до бригади долинуло її розпачливе голосіння, а невдовзі ми побачили її саму. Вірка бігла серединою вулиці, простягнувши поперед себе руки, і кричала щось нерозбірливе й дике.

Ось вона все ближче й ближче, вже побачила нас на подвір'ї бригади, мабуть, зрозуміла все й закричала ще голосніше, ще надривніше, з усієї сили. Від того дикого її крику у мене аж похололо в душі, а поза шкірою полізли мурашки.

– Ой, де ж він, братик мій? Ой, де ж рідненький? – вбігла вона – розпатлана, з мокрим від сліз обличчям – на подвір'я й, побачивши розпростертого на землі Володьку, впала йому на груди, забилася в риданні: – Та я ж казала тобі, та я ж говорила – прив'яжи коня до тину, а ти й не послухав! Та будь же вона проклята, ота сівба, як вона тебе від нас забрала! Ой, братику мін рідненький, братику мій дорогенький, забери й мене з собою, бо як же я без тебе житиму!…

Її плач, її примовляння брали за серце, вивертали душу. Я відчув, як у мене набігали сльози на очі. Поруч схлипнула Галька. Дядько Денис теж витер шкарубкою рукою сльози з очей.

Жаль було Володьки. Малий же ще, а сіяв у полі, сподівався, що на зароблені трудодні колись дадуть хліба.

Коли Вірка виплакалась і викричалась, дядько Денис взяв її за плечі, допоміг звестися на ноги, погладив долонею по розпатланих косах.

– Годі, дочко, плачем горю не поможеш, Володьки не вернеш. Як воно сталося, розкажи.

Все ще схлипуючи, витираючи сльози на щоках, Вірка розповіла.

З бригади Володька заїхав додому, взяти махорки. Попросив її винести жменю. Вона саме йшла від колодязя до хати, воду несла. Кінь побачив і потягнувся до відра. Володька зіскочив з нього і до Вірки: давай, мовляв, я напою його, а ти біжи по махорку. Зробив з повіддя петлю, накинув на ліву руку, а правою – за відро. Вірка зауважила йому: прив'язав би коня до тину та й напоїв. А Володька: іди швидко по махорку, бо я й так запізнююсь, мене у полі чекають. Вірка в хату, а Володька коня напувати. А цим часом машина легкова, начальницька, з поля у вулицю вскочила і з гуркотом мимо Володьки з конем, тільки курява вихором услід. Кінь схарапудився, став дибки і понісся. Поки Вірка вискочила з двору, тільки слід на піщаній дорозі від Володьки залишився. Кінь поволік його в село, і Вірка побігла за ним.

– Бодай та машина провалилася! – закінчила розповідати Вірка й. знову заголосила: – Ой, братику мій рідненький, братику дорогенький! Та ти ж і голодний був, та ти ж і холодн-и-й бу-у-у-в!…

Ми з Галькою тихенько пішли з бригади, забувши про те, куди збиралися, що хотіли робити. Пішли додому…

Не знаю, як у Гальки, а в мене було гірко на душі, адже майже на наших очах загинув хлопець. Переді мною стояла страшна, вразлива картина: вороний коник волочить на повідді обіч себе курною вулицею Володьку.

А з колгоспної бригади нам услід чулося відчайдушне Вірчине голосіння.

Та нарешті воно затихло, і через деякий час на вулиці з'явилася підвода. Ось вона ближче, ближче, і ми з Галькою побачили, що поряд худющої конячини, яка ледве тягнула воза, йшов дядько Денис, тримаючи в руках віжки, а біля воза, держачись за ручицю, – Вірка з похиленою головою.

Вони везли додому мертвого Володьку.

Проїжджаючи мимо нашого двору, Вірка мовчки поглянула на нас з Галькою і так же мовчки пішла далі.

– Бідна Вірка, – прошепотіла Галька. – Як мені жаль її.

Не знала тоді вона і в голові не покладала, яку без-жалість проявить до неї Вірка. Дику жорстокість.

Але про це попереду. А тоді ми стояли з Галькою у нашому дворі, поки дядько Денис з підводою і Вірка не завернули ліворуч, у вулицю, на якій жили Давиденки.

– Ось так, був Володька і немає, – тихо мовила, зітхнувши, Галька й пішла через дорогу до своєї хати.

– Ось так, дядечку Тарасе, – звернувся я до Шевченка на портреті, переступивши поріг своєї. – Сумно стало жити в нашому селі.

Як завжди, Тарас Григорович промовчав, пильно-пильно дивлячись на мене своїми добрими-предобрими очима.

Я часто дякував подумки оржицькому дядькові Степану за портрет Шевченка, адже у важкі хвилини самотності я мав з ким поговорити, вилити біль душі. А самотнім я був часто і подовгу.

Іноді цілими днями.

Треба ж так – днів із десять підряд стояла тепла, сонячна погода, в колгоспі ось-ось мали завершити сівбу ранніх зернових, і раптом знову задощило. Дощ почався вночі і йшов з короткими перепочинками цілим тиждень. Знову розквасило землю, нашу вулицю, знову у нас під хатою утворилась калюжа, яку не обійти, а тільки перебродити. Ми сидимо з матір'ю на ледве-ледве теплій печі (топити зовсім нічим), і мати в який уже

раз журиться:

– Господи, хоч би він уже перестав, бо ще покрівлю нашу промочить, стара вже, трухлява. Що тоді робитимемо? І полатати нічим, жодного кулика, та й нікому.

Я згоджуюсь з матір'ю і на знак згоди мовчки хитаю головою.

Мати ж, помовчавши хвилинку-другу, журиться далі:

– Дав би вже досіяти та сходити нам до батька.

– До батька можна й під дощем іти, – кажу я. – Понапинаємось мішками, я холоші штанів підкачаю – і до самих Прилук…

Мати кладе мені руку на голову, гладить.

– Е-е, синку, дощ холодний, промокнемо до кісток, застудитися можна. Треба ждати потепління…

Ждати потепління… Коли то воно знову настане? А мені так уже хочеться побачити батька, так хочеться, що терпіння не вистачає. Я щодня думаю про нього: як він там? Як йому живеться? Голодує, як і ми… Але ж ми хоч вільні… Куди хочеш – іди. А він?

Ні, треба будь-що умовити матір не ждати погоди.

Не з глини, не розмокнемо. А коли йти, воно й не холодно буде.

Вирішую трохи згодом, а може, завтра ще поговорити з матір'ю про це. Відпрошусь у Павла Івановича на два дні, він відпустить. Не раз питав, що пише батько, як себе почуває.

Після того як Павло Іванович заступився за нас з матір'ю біля гамазею перед міліціонером, він ходив похмурий, мовчазний. Не жартував, як іноді бувало, не затримувався в класі після уроків. Як тільки пролунає останній дзвінок, збере книжки на столі, скаже нам «До побачення!» і поспішає додому.

Уже не один раз я збирався підійти до нього, запитати, чи нічого йому не було за те, що накричав тоді на рябого міліціонера, але боявся. І за Аполлінарія не насмілювався запитати, чи не знає, де він і що з ним? Де його поділа міліція? Забрали, і мов у воду канув чоловік. Я й батькові про Аполлінарія повідомив. Написав: «А ще в нас новина, дядечко Аполлінарій, як ото й ти, поїхав у район і досі не вернувся». Щоб догадавсь.

Сіро за вікнами хати, вітер кидає в шибки дощем, дощ торохтить по них, немов хтось добивається до нас. Немов не весна надворі, а осінь, дідько б таку погоду забрав.

Звертаюся до матері:

– А чому така несправедливість? Адже даремно засудили батька, він же не винен, що нас обікрали. І голова сільради казав, і міліціонер. А суд засудив. Неправильно це, несправедливо!

Мати прихиляє мене до свого плеча.

– Не знаю, синку. Нічого не знаю. Де та правда, де та справедливість? Виростеш, сам колись у всьому розберешся. Давай, лишень, посьорбаємо того борщу, що я зварила. Який він там удався? Бо вже давно обідня пора минула, а ти ж їсти хочеш.

Рідна моя, добра моя матуся! Як вона турбувалася за мене! Вона багато знала! І про хороше, й про погане. Про добре охоче розповідала, від поганого – оберігала. Вона відривала від свого рота останню крихту й несла мені. Жаліла, пестила, берегла. І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»

На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.

• Предыдущая
• 15/48
• Следующая