Выбери любимый жанр

Фройд би плакав - Карпа Ирена - Страница 5


Изменить размер шрифта:

5

— О, до речі. Я тобі розповідав про мою знайому журналістку, що працювала у Сьєрра-Леоне? Там кілька років поспіль ішла громадянська війна. Повстанці вривалися в села, відрізали людям руки-ноги, ґвалтували жінок. А потім уклали мирний договір, почалися вибори до влади. Один із колишніх повстанців теж балотувався собі, і приїхав був агітувати виборців в одне із сіл, що в них колись порозважався. А люди його раз — і впізнали. Накинулися на нього і порізали на шматки, а відтак частини кандидата порозкидали по селу. і всі при цьому дико раділи. Моя знайома стояла в німому шоці, коли до неї підбіг щасливий мешканець села, вимахуючи насадженим на патика відрізаним членом. «Гей! — гукнув він, — подивися: prick on a stick! [3]»

— Ага, — сказала Марла, припинивши реготати, — так зворушливо… Ех, там у лісі, на полянці стояли повстанці… Прости, Господи.

5. Портрет Дуріана Ґрея.

«Дуріан, — писала Марла у статті про Синґапур, — це такий смердючий фрукт, подібний до реґбі-м'яча в гіпертрофованих прищах або до їжачка-пацифіста, що замазав голки гумою з розплавлених в'єтнамок. На що б він там схожий не був, дуріан — СМЕРДЮЧИЙ фрукт за визначенням. Смердить він гнилою цибулею багаторічної консервації в радянському овочевому магазині. і ніякий цей дуріан не Ґрей. Він собі жовто-зелений і товстий. Або просто жовтий. Або рудуватий. Але завжди смердючий. В Сингапурі за носіння дуріана в громадських місцях накладається штраф у 500 сингапурських доларів. А це вже непогана зарплатня для українця. Найстрашніше те, що вельми популярним виробом у країнах південне— східної Азії є презервативи із запахом і навіть смаком дуріана».

6. Питання №1.

От сиджу тепер із закривавленим ротом і думаю: «Ну та й нашо я їла того пса?»

7. Макан-макан.

Тепер Марла вже зосереджено чистила салак. Його луската зміїна шкірка потрапляла під нігті і дряпала пальці, але в тому було повно чуттєвості і швидкоплинної краси. Відламавши частинку фрукта, Марла провела по ній язиком.

На смак, як шкіра Х'ялмара. Допоки не відкусиш. — Марла обережно стиснула зубами тверду пульпу. — Потиснеш трохи сильніше, і трісне…

Марла вчилася їсти. Тобто, перевчалася їсти. Тепер вона мала робити це з більшим усвідомленням. Звісно, можна їй було закинути дешевеньке захоплення квазіяпонськими практиками чи й звичайну булімію, але Марла знала, що робить.

— Я просто позбавляюся екстремумів, — сказала вона куткові білої кімнати №8 — тому самому куткові, в який іще хвилину тому відчайдушно намагалася втиснутись у нападі безвиході. Спершу вона довела себе до максимальної самовідрази спогадами про прийоми їжі.

— Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого — в морзі б розібрались. Всенькі дні мені минали в очікуванні обіду-підвечірка-вечері, а відтак чекалося на прихід ранку, щоби тільки знову напхатися, чим тільки можна. До сраки мені, як я виглядаю і скільки складок вже на животі — все одно за місяць-два як рукою зніме. Та й до сраки було би, якби й не зняло. Не. Ну ви просто подивіться, як ця псіхічєская (тобто я) шарила крадькома по баняках, глитаючи виловлені звідти шматки м'яса! Бе!!! Як озиралася, мов злодій, чи не бачить хто із кімнати, як вона тут жадно пиздить їдло!

Марла гірко плакала. Вона спочатку вирішила більше ніколи не їсти, а тільки пити. Так би вона колись умліла з голо-

ду чи й дістала би виразку шлунку, а зате покарала би себе за тілесні бажання.

— Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання. Не пам'ятаю, хто так вважав, але, кажись, так воно і є. От, приміром, їдло. Коли тобі хочеться їсти (а особливо чогось такого, що в тебе немає), ти страждаєш. А не хтілося би взагалі — то ти б і не знав, що існує схожа насолода. Подумати тільки, скільки часу ми втрачаємо на марнотне поїдання просто смачних чи, ще страшніше, естетично привабливих речей! Ну чому приводом для того, щоби провести час із тим, хто тобі подобається, чи з тим, із ким маєш — справи, має обов'язково бути вечеря чи обід? Все, Господи, не буду більше їсти. Живи мене духом, будь ласка.

Відтак Марла збагнула, що такі думки — звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.

— Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які — його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За-ма-хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?

І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.

— А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…

Марла загорнула луску й кісточку салака у серветку і понесла викидати в туалет.

8. Мескіпун і Чуача.

Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х'ялмаром днів зо п'ять планували стирчати у Джакарті — місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.

— Тут за п'ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, — прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.

— Угу, — погодився Х'ялмар, — диви, який смог…

— Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!

— Який — «той»?

— Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!

Таксі з життєво необхідним АС — кондиціонером повітря — також вартувало свого ґрейцера. По-перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість — навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої-небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.

Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.

— А-а-а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…

— М-да, кічувата місцинка…

— Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке — як знайдемо тут хоча би щось хороше — вкушу тебе за ніс…

Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка — їхніх новоспечених канадських приятелів — до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди-сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» — такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.

Втім, вони обоє — Марла і Х'ялмар — погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х'ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф-стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті-решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати — зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.

вернуться

[3]

Хуй на патичку! (англ.-омер.)

5
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Карпа Ирена - Фройд би плакав Фройд би плакав
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело