Фройд би плакав - Карпа Ирена - Страница 12

• Предыдущая
• 12/49
• Следующая

— І стільки всього вже встигла зробити, — додала інша дівчинка — на ім'я Іка — найсимпатичніше створіння з усіх присутніх.

«От так— так… -посміхалася до себе Марла, — ще-м такого чути не доводилось. Доросла безпроблємна цьотка… Ги-ги. Хто завгодно, тільки, на жаль, не я».

Сидячи тепер на зимній білій підлозі (єдине зимне місце в околиці), Марла думала про те, яка ж вона все-таки тупа і від яких примітивних речей вона преться.

Люблю з Х'ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: «Х'ялмар! Подиви — воно стигле?!», бігти в той кінець, де Х'ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х'ялмара зранку із міцно стиснутим писком — бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х'ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х'ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю — пов'язане з Х'ялмаром.

То, може, я просто Х'ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х'ялмара записала до простих речей?! Але я все-таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу…

Сім з половиною доларів. Або сімдесят п'ять тисяч рупій. Саме стільки коштувала Марлина писанина — порятовані з поїдженого тарганами ноутбука файли у форматі «dос».

Марла несла свого мертвого комп'ютера, загорнутого в білий целофановий саван, і міркувала над вагою своєї інтелектуально-мистецької продукції.

— Таки кілограми зо три десь важить…

Продукція і справді була важкуватою — громіздкий ноутбук давно вже пережив кризу середнього віку і тепер був просто старим. Інтелектуальний вантаж у задовгому кульку час від часу лупив Марлу по ногах, так, наче передавав невдоволені привіти з того світу. Тоді Марла брала його на руки, як дитину, і несла якийсь час отак.

— Ну та й де ж тебе схоронити, бійця героїчного, в нерівнім поєдинку загинулого? Нє, кажись, не можна казати «загинулого», треба «що загинув». Але якого рожна комусь треба гинути? Просто так воно стається.

І Марла спокійно залишила його в тому ж пакеті лежати до кращих часів. Наприклад, до Х'ялмарової фото-експозиції, котрій Марла збиралася надати якихось помпезно-індустріальних відтінків. Хоча, якщо чесно, далі підвішених до стелі зацементованих джинсів, туди ж підвішеного перевернутого ровера і просто купи химерного залізяччя та помпезність не просувалася. Хіба що лиш якимось чином прилаштований до того всього мертвий ноутбук мав порятувати загальний дизайн, та й то навряд чи.

— Якийсь митець із мене кепський, — зітхнула Марла, — я краще поїм піду.

«Ще зовсім трохи — якийсь там тиждень, — думала Марла, пакуючи речі для мотоциклетної мандрівки до океану, — і я знову буду шморгати носом у зимному Києві. Добре, що, хе-хе, це не надовго… Зате хоч від цього Макондо відпочину…»

Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама Марла на Ауреліано Буендіо, але вона просто звикла називати так усі місця, де їй доводилося нудитись. Тепер, запихаючи у Х'ялмаровий наплічник їхні купальні причандалля вкупі з вівсяними пластівцями, непоміченими, але важкими компактами, присмаженими бісквітами, кам'яними конголезькими рибами, змінною білизною (шкарпетки забуто) і светерком із числом «80» (роком її народження), Марла вже передчувала омріяне купання в індійському океані і поїдання 1 кг лобстерів. Саме тисячі грамів. Ні більше, ні менше. За тими своїми мріями вона, ясна річ, не згадала про жодні ліки чи антисептичні засоби, що дуже навіть могли стати у пригоді при падінні з мотоцикла. Бо при справжній мотоциклетній аварії (а в Марли навіть не було шолома) в пригоді вже міг стати хіба що священик. А християни, як відомо, в Індонезії меншина.

Марла вже не забивала собі мізки думками про відео, для зйомок у якому вона, власне, і летіла на Україну. Кілька днів тому вона цілком спокійно погодилася зі зміною сценарію і своєї ролі. Тепер замість дівчинки-підлітка-кілера їй пропонувалося зіграти молоду-погану маму-кілера (вбивати, на щастя, не дітей треба було, а остогидлого чоловіка). Зрештою, винахідлива дитина круто повертала весь хід подій і змушувала своїх холодних і красивих (красивих і холодних?) батьків-кар'єристів (обоє кілери) розкаятися у їх байдужості одне до одного і перетворити їх сталево-кібернетичний стиль життя на інший, із запахом щойно спеченого пирога і щойно випраних (руками бажано) шкарпеток. Марлі все це видавалося доволі милим.

А домогосподарки всі то й узагалі зафанатіють… І дітлахи пропруться. І взагалі, хай буде мир.

Марла скінчила пакування (всі необхідні речі так і зостались розкиданими по кімнаті) і смачно гупнулась на ліжко.

Бєй пасуду, я плачу… Ги-ги… — пригадався їй підвальне-дворовий вираз підліткових часів, — ламати меблі суворо дозволяється, коли виїздиш із готелю.

Незабаром повернувся Х'ялмар і, повідносивши приготовані для від'їздів Марлиного в Україну і Х'ялмарового в Індію наплічники до офісу, вони розплатилися за проживання і нарешті завели свій мотоцикл.

— Ну, з Богом!

Марлин перший контакт із океаном якось не окреслився жодною магічністю чи потужністю сприйняття. Хіба що лиш потужністю розчарування: чорний пісок, купи сміття і натовпи індонезійців, що «купаються» (по коліна заходять у воду, не знімаючи джинсів і курток) всім скопом на одному квадратному кілометрі. і, ясна річ, ти на тому пляжі — особа номер один, кожен до тебе лементує «Гелло, містер!» (сакральна фраза) і з невсипущою цікавістю відслідковує кожен твій рух. Коли ж ти намагаєшся просунутись на якусь більш-менш інтимізовану ділянку, солідна частина осіб відщеплюється від головної юрби і тихцем, доволі присоромлено зиркаючи, суне за тобою. Потім один по одному до тебе підходять дітлахи, підлітки, юнаки і дорослі, щоби з тобою сфотографуватися. Страшенно радіють, якщо їх обіймаєш. і конкретно висаджуються, якщо кажеш ціну за свої позувальні послуги. Одне слово, крім попеченого від жадібності до сонця писка, несвіжої риби, свіжого кокоса і брудних ніг від пляжу Паранкрітіс Марла нічого не відловила. Хвилі були страшними й сильними, купатися було заборонено, про що сповіщав величезний щит, під рифами хижо чекала якась зловісна підводна течія, а Марла була «надто молода, аби померти». — Бо полізти в те страшидло самій рівноцінне суїциду… Тож вирішено було спробувати щастя на якомусь із далеких пляжів. Острів Ява був надто великим, щоби так просто на ньому поставити хрест. Принаймні Марлиних трьох маркерів на той хрест би не вистачило.

.Минуле інколи любить вриватися в теперішнє, щоби показати, «хто тут главний», і що не все так просто, як уже намалювалося. Минуле, як велетенський паршиво спакований наплічник, котрий якийсь ідіот ще й начепив на тебе так, що дзуськи знімеш без допомоги іншого. Той інший — твій друг Смерть. Деколи минуле скромно підводить її до тебе за руку і, постукавши тобі в лоба, як у двері, каже: «Гм-гм! Я перепрошую, звичайно, але вам капут. Приїхали ви, одним словом. Ви трошки невиліковно хворі. [ взагалі, якої сраки я тут на «ви» — я ТВОЄ минуле, і це твоя провина, що я таке хуйове в тебе. Додула, ти, кобилянська?! Не? Думала, втікла від мене? Ха-ха-ха!!!» (В минулого непочищені зуби і зіпсований шлунок. Під час розмови, а особливо сміху, з його писка безбожно тхне. Цей запах швидше за все викликає у вас огиду до самого себе і начисто блокує пам'ять на предмет пошуку теми в графі «Мої Стерпні вчинки»). Воно ще довго і цілком успішно переконує вас, що ваше «Нове життя» — це як казка про Попелюшку, в яку повірив зек-убивця. і справді, озираючись назад, точніше, заглядаючи під нігті свого минулого, ви крім бруду нічого не знаходите. Ну, кому тепер ставити питання штибу «На біса було з ним (із нею) спати?» чи «На біса було спати з п'ятьма такими ж недолугими, маючи при цьому цілком стабільні стосунки з розумною, красивою, а головне, коханою людиною?»

• Предыдущая
• 12/49
• Следующая