Bitches Get Everything - Карпа Ирена - Страница 19

• Предыдущая
• 19/52
• Следующая

Стоґнєвіч казала, що випадкові люди – якісь там продавщиці, провідниці, податкові інспектори – завжди їй тішаться і називають «солнишко». І тут же розказувала, як її вчергове побили (порізали, проламали голову) якісь гопніки, від яких вона рятувала бездомного собаку. Шрамів на Стоґнєвіч ніколи не було. Коли я мала необережність про це їй сказати (я втомлено: «Слухай, ну може досить? Нафіґа ти все це мені розповідаєш? Чого хочеш добитися? Вибач, але ж на тобі й найменшого сліду ніколи нема… Ну я ж і так тебе люблю, навіщо всі ці жертви?» – вона запально: «Ти мені не вipuш?!»), Стоґнєвіч зробила собі об-разцово-показатєльну рану на передпліччі. Дуже коротку й глибоку. Не схожу на ті, що ми робили іноді втрьох. Ідіоти…

Ця її рана була схожа на піську. Щоби вона перестала бути на нею схожа, треба було накласти шви. Навіть мій авторитетний Психіатр не зміг затягнути Стоґнєвіч до медпункту. Вочевидь, їй подобалася рана-піська.

– Не хочу зашивати. Я там колись татуювання зроблю. А поки що навколо можна волосків понаклеювати. Для повної подібності.

Але все це сталося значно пізніше. Коли ми зі Стоґнєвіч залишилися вдвох, без інших друзів. Тобто я залишилася з іншими друзями, а от вона їх одного за одним починала ненавидіти й виправлювати з нашого спільного життя. Галюцинації, спричинені ревнощами. Ревнощі як наслідок страху залишитися самій. Страх бути покинутим як результат дитинства з недостатньою присутністю близьких людей.

– Я до шести років батьків не бачила, – любила повторювати Стоґнєвіч. – Лише на фотографіях. Нас із братом виховувала гувернантка. Била і заставляла їсти бридкий капусняк – національну болгарську хавку. Там ми і росли, у Варні…

Тим часом, багато років тому, плюс іще на кілька років раніше, ми з сестрою росли у Карпатах. Куди вже в дорослому віці стабільно премося щосезону, не зважаючи на погодні та астрологічні умови. Ця зима не була винятком. Дикі місця, куди веде лише стара цісарська вузькоколійка, завалені снігом рейки і лютий мороз – вибір курортника.

Я не настільки відлюдник-інтроверт, як би мені хотілося. До того ж із виконанням трохи тяжчої за натискання кнопок фізичної праці у мене теж не дуже, щоби склалося. Тому близькі друзі – ідеальний вихід. Принаймні так мені здавалося тої зими…

Нуріеля Долоріо, котрий віддав би чверть свого німбу, аби тільки з нами поїхати, Стоґнєвіч заочно репресувала. Через істерики, нічні втечі з дому, крики «Так! Я знаю, він кращий, ніж я! Він красивіший! Тепер він тобі друг! Ти знайшла мені заміну!» і гуляння по морозу без куртки і шапки. Я тихо і ввічливо все пояснила Долоріо: мовляв, краще буде якось некст тайм. Він усе зрозумів і залишився в місті. Натомість наші августійші тіла дозволено було супроводжувати Льотчику.

Ще дорогою на вокзал трапилася бісова купа знаків: ми довго не могли впіймати таксі, хтось із нас падав на обледенілих сходах вниз головою, при цьому якийсь спритний співгромадянин намагався «підібрати» спальничок, що саме випав із рюкзака потерпілого, але дві добрі девочки про це заголосили на весь перон, і дядюн залишився без здобичі. Знаки казали: та ну його на хуй. Але ми слово «хуй» звично сприймали як щось позитивне.

В українських поїздах – байдуже, плацкарта це, купе чи СВ – особлива система кондиціонування повітря. Модель «Протяг». Буває різної інтенсивності, регулюється коциком, повішеним на вікно, або взагалі не регулюється. І атмосфера, що не суперечить українській ґенетичній пам'яті – колорит етапу з політв'язнями, запах Чити і взагалі всілякої природи. Ми, власне, про природу й думали – місяць заливає сяйвом померзлі луки, дерева світліші за ніч, мертві снігові моря й висохлі кратери… або просто нам було впадло і бридко бабратися з коциком. Вирішено було, що тепліше просто спати по двоє на одній полиці – згадай-но дитячу панкуху і поїздки до батьків у загальному вагоні на Різдво. Те саме в купе т. зв. фірмового поїзда, хоча до історії з трейлером це не дотягує.

Спершу я лягаю на верхню полицю до Стоґнєвіч. Але сторона в неї явно не вигідна, там через деякий час мені Гарантовано видує або рештки мозку, або, якщо розвернутися до вікна ногами, заледеніють і повідпадають всі мої життєствердні органи. Стоґнєвіч виходить курити і я без задньої (а може, і з задньою, але ж легітимною, бо вмотивованою гетеросексуальним імпульсом) думки перебираюся на протилежну поличку до Льотчика. Біля нього тепло, мене, як мінімум, захищає його м'язова тканина, вона мені крутіша за НАТО-вський спальник. Еґоїзм починає блаженно похропувати…

Повертається Стоґнєвіч. Вибирається на свою полицю, з'ясовує пропажу, певний час отетеріло сидить і дивиться чи то на пластикову стіну, чи то на сіточку для забування дрібних речей в купе, чи то на нас. Потім рвучко зіскакує вниз і зникає. Її нема досить довго, вона хіба час від часу мельком з'являється навпроти нашого купе (двері лишилися відчинені), заглядає на свою пусту полицю і зникає знову. Мене це все починає вкурвлювати.

– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.

Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!

Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»

Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.

Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.

Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.

Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.

• Предыдущая
• 19/52
• Следующая