Феміністка - Кононович Леонід - Страница 5

• Предыдущая
• 5/35
• Следующая

Дівча ще й досі не могло втямити, що з ним розігрують комедію.

— Ну… второпала!

— А ми зараз перевіримо… Агенте Мацюцько!

— Я… — нерішуче відказало дівча, дивлячись на мене своїми великими голубими очима.

— Не чую!

— Я! — відказало воно трохи голосніш.

— Не чую! Ану гучніш… грімким, залізним голосом!

— Я! — щосили крикнула Мацюцька.

— О, — сказав я поблажливо, — це вже ліпше. Для того, щоб набути потрібних інтонацій, раджу тренуватися — по дві-три години щодня й обов'язково перед люстром. Зрозуміло?

— Ну! — буркнула Мацюцька.

— Відповідати треба — так точно! Повторіть?

— Так точно! — відрапортувала Мацоцька.

— Дуже добре! — похвалив я її. — Ваше завдання?

— Що?

Я знову насупив брови.

— Сформулюйте ваше завдання, агенте Мацюцько!

— Передати касету шантажистці! — повагавшись, відрапортувала Мацюцька. — Здійснити візуальне спостереження з метою подальшого створення фоторобота. Визначити професійну належність оперативного об'єкта, скласти психологічний портрет.

— О, — похвалив я її, — це вже й геть незлецьки! Отут відчувається глибина інтелекту… Об'єкт, візуальне спостереження — це все наша термінологія! Бачу, з вас ще будуть люди…

Вона вдячно зиркнула на мене.

— Як я буду вам доповідати?

Я подивився у вікно. Була вже сьома година й сніг надворі помалу вщухав. Що ж, подумалось мені, порозважалися — й досить… ще ж робота попереду!

— Тримайте. — Я простяг їй візитну картку. Це був прямокутний шмат картону, де на чорному тлі було золотими літерами витиснено: «Оскар». Нижче ішов номер мобільного телефона. — Дзвонити мені в будь-яку пору дня і ночи. Говорити коротко й тільки по суті. Дотримуватися суворої конспірації. Ви все второпали?

— Ну!

— Треба казати — так точно! — суворо нагадав я.

— Так точно! — вигукнула Мацюцька, намагаючись надати своєму голосочкові грімких інтонацій.

— Добре, добре… — сказав я, випускаючи її з авта. — Отож, виконуйте завдання — і ні про що не думайте! Ваші проблеми я беру на себе… ясно?

Вночі сніговиця ущухла, й над містом завис ясний холодний місяць. Його містичне зелене сяєво геть залляло вузьке провалля вулиці, покреслене чорними штрихами тролейбусних дротів, снігові замети в цьому сяєві замерехтіли й заграли барвистими блищиками, а від ялинок, які росли у сквері, впали на сніг довжелезні примарні відкиди… і розглядаючи цей краєвид із висоти дванадцятого поверху, я мимохіть подумав, що всі кепські справи мені доводилося провадити якраз ув отаку собачу пору, — коли надворі як не сніг із дощем, то мороз, аж іскри скачуть, а то ще яка холодрига. Взагалі, робота детектива — це суцільний абсурд, в котрому годі розгледіти хоч якісь проблиски світла, і, мабуть, жоден фах не дає такої унікальної можливости впритул наблизитися до суті людського існування й побачити її без усяких там романтичних шат і міфів — отак, просто й жорстоко: розчарування, біль і наприкінці смерть… Я струснув головою, відганяючи невеселі думки, й рушив далі по коридору. Стояла тиша. Над дверима скрізь горіли червоні лампи сигналізації. Чутно було, як десь тихо грає радіо. М'яко ступаючи по килиму, я повернувся в хол і допитливо глянув на Пітона, котрий сидів коло пульту.

— По нулях! — буркнув той, позіхаючи.

— Сигналізація?

— В нормі. — Він знову подивився на монітор. — Може, варто було б зробити засідку в кабінеті?

Я похитав головою.

— Виключається. Я хочу простежити, що він там буде шукати, розумієш?

— В тебе є якісь підозри?

— Вся ця справа якась дивна!.. — неохоче буркнув я. — А взагалі, знаєш що…

— Ну й що?

— Давай-но краще вип'ємо! — Я дістав нікельовану баклажку з коньяком і поставив на стіл. — По п'ять грамів, га?

Пітон скоса зиркнув на баклажку, тоді на мене.

— Чого це тобі закортіло?

— Та, — сказав я, розливаючи коньяк у шклянки, — цей клятий місяць… Ну, не можу я зносити місячного сяєва, розумієш? Вити мені од нього хочеться! Воно впливає на психіку, мов отрута — в такі ночі я буквально звірію!

— Та ти і вдень пришелепуватий! Де треба вбити одного, ти мочиш усіх підряд… На весь «Тартар» тільки ви з Барабашем отакі придурки!

Ми лиґнули коньяк, позадиравши голови, мов собаки, й мені трохи попустило. Клацнувши запальничкою, я видихнув хмарку диму й відкинувся на спинку фотеля. Пітон мимохідь зиркнув на годинника й аж засвистів од подиву.

— Нічого собі! Ти знаєш, котра вже година?

— Ну й котра ж? — неуважно поспитав я, закидаючи ноги на стіл.

— Пів на четверту! А грабіжника, між іншим, щось і близько не видно…

Я випустив димове кільце.

— Ти чатуй, чатуй… — порадив я Пітонові. — Грабіжник і завтра може прийти, і післязавтра, й через місяць… Наше діло маленьке — сидіти й чекать!

— До речі, — сказав Пітон, закидаючи ноги на стіл, — а ти знаєш, що цим товариством зацікавилися органи?

— Ну?! — не повірив я.

— От тобі й ну. Вчора до шефа приїжджав полковник Урилов, і говорили вони про цей дівчачий розплідник.

— А ти звідки знаєш?

— Шеф особисто виряджав мене на це чергування. А та худобина Урилов сидів коло нього з сигарою в зубах і давав цінні вказівки! Ні, ти уявляєш, до чого вже докотилася наша фірма? Цей мєнт приходить в кабінет шефа, як до себе додому, сідає за стіл, п'є коньяк, палить сигари — і командує персоналом, як йому заманеться! Це вже не детективна агенція, а якась філія міністерства внутрішніх справ…

— Нехай-но цей мусоряка мені попадеться до рук! — буркнув я, випускаючи ще одне кільце й наглядаючи, як воно пливе до відчиненої кватирки. — Як я його потурю з офісу, то за ним тільки штани поскачуть! А то диви, сильно розібрав, скот безрогий! Він думає, що як став начальником відділу секретних операцій, то всі повинні йому халяви цілувати…

— Хрін ти йому що зробиш! — з сумнівом покрутив головою Пітон. — Він з тих суб'єктів, у яких дуже сильне біополе… таких зазвичай важко вколошкати!

Я витріщивсь на нього, мов теля на нові ворота.

— Ти що, в біополе віриш?!

— Ну, не знаю, як це назвати… Просто існують люди, яких неможливо вбити! Це всі снайпери знають, до речі!..

— Як це — неможливо? — я подивився на нього й постукав пальцем по лобі. — Та з автомата втелющив — і гаплик, ніяке біополе не допоможе!

Пітон замислено подивився в стелю.

— От ти не віриш, — сказав він, — а дарма… Я теж був отакий невіглас, поки сам не пересвідчився! У вісімдесят п'ятому році нас викинули на парашутах у провінції Джелалабад. Треба було зробити марш-кидок і зачистить там один загін… вони в кишлаку базувалися! Ну, а по дорозі, як водиться, ми нарвалися на переважаючі сили противника, і довелося займати оборону! Одне слово, залягли ми — ані вони нас, ані ми їх не можемо ліквідувати… Лежимо, значить, і пострілюємо, поки вертольоти прилетять. Ну, і я ж зі своєю снайперською — пантрую, хто там де висунеться! Аж дивлюся, вилазить з-за скелі такий миршавий чоловічок у чалмі. Ну чмо — пальцем придавити! Посадив я його на мушку, тягну за спуск… хріна, осічка! Викидаю я той патрон, тисну на спуск… знову осічка, блін! Викидаю той патрон, втретє прицілююсь… по нулях, уявляєш? Коротше, тут прилетіли вертушки, роздовбали тих бусурманів… вернулися ми на базу! Ті ж три патрони в мене у кишені… Другого дня зранку чистив я зброю. Глянув на ті патрони — ніякого браку, хоч би що! От, думаю, хріновииа… Вийшов я за територію, зарядив один, тисну на спуск — постріл! Зарядив другий — постріл! Третій — те ж самісіньке…

Світло в приміщенні погасло. Ми з Пітоном зірвалися на ноги. Я вискочив у коридор і побачив, що світла немає по всьому поверху. Пітон клацнув тумблером, перемикаючи відеокамеру на автономне живлення. Екран монітора знову засвітився. На ньому постало: кабінет. Вікно. Штора…

… і висока гнучка постать, котра м'яко плигає на підвіконня, відкинувши штору, за якою зяє акуратна діра, прорізана в фігурних ґратах.

— Так-так! — пробурмотів Пітон. — А ми, значить, у масці!..

• Предыдущая
• 5/35
• Следующая