Феміністка - Кононович Леонід - Страница 19

• Предыдущая
• 19/35
• Следующая

— Как базаришь, падла? — тихо поспитав я. — Тебе пасть порвать, э?

Молодик хтів було щось промовити, але захлинувся кривлею.

— Ты, животное… где бригадир?

— На… на территории!

— Не шугайся, мразь! — я стусонув молодика ногою. — Вызвал его, по-быстрому!

Молодик дістав з кишені коморковий телефон і став тицяти в кнопки тремтячими пальцями.

— Алло? — гугняво сказав він, хлюпаючи розбитим носом. — Алло, бригадир? Здесь люди к тебе. Двоє… Нет. Да. Нет, я не знаю…

— Под Кавказцем работаем! — недбало сказав я.

— Да, Кавказца люди… В штабе сейчас. Да, понял! — Він сховав телефон і провів рукавом по обличчю, розмазуючи кривлю. — Через минуту бригадир будет!

— Лежать! — знову стусонув я його носаком. — И не борзеть, понял?

— Который это там борзеет? — з готовністю обернувся Барабаш, який розглядав касети у вітрині. — Этот, что ли? Так давай изнасилуем его, пока суд да дело!

— Надо бы. — нерішуче сказав я.

— Да че здесь сомневаться! — вигукнув Барабаш. Тоді глянув на молодика, й той почав дилькотіти всеньким тілом. — Тебе понравится, корефан, вот увидишь!

Двері відчинилися, й до кімнати ввалився кремезний драб із круглою, мов більярдна куля, головою, а за ним — ще двоє бецманів, менших габаритами, але накачаних.

— Здорово, братан! — вигукнув драб, ляскаючи мене по долоні. Тоді побачив молодика й скривився. — Ты, вижу, в своем репертуаре!..

— Ну! — дико посміхнувсь я.

— Во, блин… Да ты нос ему сломал, э!

— Слушай, Кошман, — я глянув йому в вічі, й він зблід і позадкував, — ты че, права качать хочешь? На нож меня ставить будешь, да?

— Ха! — радісно сказав Барабаш. Кошман виставив долоню вперед.

— Ты не врубился, братан! — швидко заговорив він. — Какие предъявы, ты че? Все путем, не думай! Ты че-то хотел?

Я знову посміхнувся, й у вітрині відбилося моє лице, тупе мов коліно.

— Чамбамбину знаешь?

— Эт… какую эт еще Чамбамбину?

— Да проститутка, среди твоих пашет! Знаешь, да? Кошман подивився на своїх поплічників. Ті перезирнулися

й звели плечима.

— Че-то не слыхали такой… — буркнув хтось із них.

— Ну, миньетчица вокзальная! — нетерпляче сказав я.

— Хрен которая сосет! — докинув Барабаш і собі.

— Шалава, что ли? — здогадався Кошман. — Так она у меня не пашет… ты че, братан! С нее какие бабки — это рвань голимая! За бутылку работает, рубишь?

— Ну, правильно… она! — кивнув я. — Короче, нашел мне ее в темпе! Что не ясно?

— А на хрена тебе эта синячка?

Я мовчки посміхнувся, дивлячись йому в очі, й він знову пополотнів.

— Да, понял… Это самое, — обернувся він до своїх поплічників, — нашли ее — и сюда!

— Только в темпе, в темпе, блин! — грізно сказав Барабаш. Двері за ними зачинилися, і я підсунув Кошманові фотеля.

— Присаживайся, браток… рассказывай!

— Об чем?

— Как дела идут, как девочки работают… Щас вон гриппуха, как зверь, человеков косит, — а твои как, не болеют?

Кошман скрушно розвів руками.

— Болеют, брат, да еще как… И спид у них, и сифон, и триппер… чего у них тольки нету, братан! Сам не врубаюсь, где они все это берут… А этот грипп еще — половина не вышла на работу! Короче, одни убытки, братан…

Я покрутив головою. Кошман контролював цілісінький вокзал, знімаючи данину з комерційних яток, валютних кидал, гральних закладів, приватних кафе, наперсточників, жебраків, — але чи не основним джерелом його прибутків була проституція. Років зо два тому він тримав цілу мережу фірм, в яких працювали дівчата на виклик; одначе на цім ринку з'явилися поважні й добре озброєні конкуренти, й нині його бригада знімала гроші з вуличних повій у районі вокзалу.

— Это, слышь, насчет гриппа! — Барабаш коротко регот-нув. — Это, значит, встречаются две телки. вот одна и жалуется: «Во гриппуха, блин, меня хватанул — сколько лекар-ствов перепробовала, и ни одно не помогает!» А вторая ей и говорит: «Слышь, а ты возьми упса» — ну, аспирин этот, короче… А первая так покраснела, застеснялась: «Ну, что ты, — говорит, — что ты. я у мужа — да и то не беру!»

Ми з Кошманом заіржали, мов жеребці.

— Да, — сказав Кошман, — бывает и такое! Вот знал я когда-то одну телку, так пес у нее был — ну, тигр, в натуре, блин! И этот зверюга спал с нею в одной постели.

Двері з тріском розчахнулись, й до кімнати влетів здоровецький брудний собака. Ми зірвалися на ноги. Собайло завищав, а тоді став на задні лапи й плюнув на нас.

— Підараси! Підараси! — несамовито заволав він.

Я придивився до цієї тварюки, й у мене мороз по шкурі пішов: це ж була Чамбамбіна!

— Вот, словили… — сказав один із рекетирів, спиняючись на порозі. Другий щільно зачинив двері й став коло нього, опустивши руки.

— Не чіпайте мене, підараси! — лементувала Чамбамбіна, махаючи руками. — Я ваш нюх топтать буду! Я сифоном вас…

— Мовчати! — гаркнув я, аж шибки задзеленчали. Тоді глянув на Кошмана. — Вышли все, на хрен. быстро!

Той рушив до порога, боязко озираючись і штурхаючи своїх поплічників, щоб швидше ушивалися.

— Здрастуй, Чамбамбіно! — сказав я, коли двері за ними зачинилися.

Вона глянула на мене й позадкувала.

— Ти… — прошепотіла вона, й голос її затремтів. — Ти?!

— Я, — сказав я. Тоді окинув її поглядом і до болю закусив губу. — Що ж це ти…

Вона була брудна й смердюча. Її лице нагадувало зів'яле яблуко, яке до того ж хтось добряче потовк носаками, а одяг просто-таки висів клаптями. Всю цю картину завершувало якесь вороняче гніздо на голові, й споглядаючи це видовисько, я відчув, що мені зробилося зле.

— Випити є? — хрипко поспитала вона.

Барабаш мовчки подав їй нерозкорковану пляшку з джином. Чамбамбіна хутко скрутила їй голову, роззявила рота й перехилила пляшку догори дном.

У кімнаті почулося ритмічне довге булькання.

— Нічого пійло… — сказала вона, опускаючи пляшку. Тоді глянула на етикетку й засвистіла. — Ого, цілих нуль сім… А я видудлила й хоч би що… наче за комір вилляла!

Я заплющив очі. Під повіками спалахнуло: зимовий парк уночі, де-не-де освітлений матовими ліхтарями, морозяний серпанок, перетканий вогнистими блищиками, які скачуть і скачуть в повітрі, сніг, білий і чистий, мов лебединий пух, — і податливе пругке тіло, котре звивається горізнач, і повні гарячі вуста, що вміють цілувати так гаряче й шпарко, і лагідні м'які долоньки, що блукають і блукають по тобі, легкі й невагомі, мов два пташині крила…

— Слухай, — сказав я, — Чамбамбіно! Ти Лесю знаєш?

— Це яку, в хріна?

— Мальовану! — гаркнув я. — Ту, що проституцією з тобою займалася… знаєш, га?

Вона подумала.

— А… Лесю! Оту… просцітутку оту, еге?

— Авжеж!

— Так я ж її в люди вивела! — зарепетувала Чамбамбіна, вимахуючи руками. — Вона геть незаймана була, ця потіпаха! Вона нічогісінько не вміла й тільки сопла, мов телиця! В неї тільки й було, що ідеально круглий зад, а це рідко трапляється…

— Тихо! — урвав я її. — В кого ви працювали?

— Кіску-Сосіску знаєш?

— Ну… знаю!

— Ото в неї… П'ять років разом з цією Лесею трудилися! Яких людей обслуговували, у-у! Магнати, дипломати, депутати… всякої сволочі хватало! А потім я підхопила заразу… Якусь не нашу, імпортну, — от мене й забракували! А Леся зосталася…

— Та й що?

— Після лікування я працювала з Манделою, ти знаєш! А та просцітутка вийшла заміж…

— Заміж?! — перепитав я.

— А що! Зад у неї й зараз такий, що так і хочеться вхопитись за нього! Не правда чи що? От скажи, хочеться?

— Ще й як! — буркнув я. — Ну, й за кого ж вона вийшла? Чамбамбіна спробувала розвести руками, але заточилася

й мало не гепнула додолу.

— Гаплик! — прокоментував Барабаш.

— За кого, — сказала вона, ледве володіючи язиком, — не знаю! Чого не знаю, — того не знаю… Випить даси?

Я зиркнув на годинника.

— Ого, дев'ята вже! Якого дідька тут стирчати… од неї все одно більш нічого не дізнаєшся! Й до Барабаша: — Погнали!

• Предыдущая
• 19/35
• Следующая