Феміністка - Кононович Леонід - Страница 15

• Предыдущая
• 15/35
• Следующая

— Коротше, лялю, — сказав я, по-батьківському ляскаючи її нижче спини, — гукай сюди хазяйку — й пошвидше, втямила?

Ззаду майнула якась тінь. Барабаш розвернувся й, хекнувши, фахово гупнув під дихало здоровезного охоронця, котрий вислизнув із якогось підсобного приміщення. Той роззявив рота й, махнувши руками, гепнув додолу.

— Ще охорона є? — поспитав я в дівчини.

— Ні… це один. — Її били дрижаки. — Більш не брали. Він… надійний.

— Надійний! — сказав Барабаш, нахиляючись над охоронцем. Тоді поторкав картку з фото, котра висіла на грудях. — Таких надійних знаєш, де я бачив… коло параші!

— Господа, господа… успокойтесь! — З дверей у глибині холу вибігла пухкенька жіночка. — У вас какие-то проблемы? Сейчас наши девочки все решат!

На звірячій мармизі Барабаша розквітла посмішка.

— О-о, — сказав він, розкриваючи обійми, — кого я бачу! Мандело… це ти чи твоя тінь?

— Здрастуй, — сказав я, й собі посміхаючись, — бойова подруго!

Мандела перемінилася на лиці.

— Тихше!.. — просичала вона. Тоді глипнула на те дівча, котре стояло ні живе ні мертве. — Оксанко, ми в зеленому покої… приготуй нам усе по першому класу! Й приведи до тями цього дурня, коли він ще живий!

З дверей виглянула ще одна жінка. Вона була в строгому діловому костюмі, а зачіска тягла, мабуть, чи не на сто доларів.

— Глянь, — сказав я, штурхаючи Барабаша в спину, — й Толкунова тут!

— Ну-ну, — затурбувалася Мандела, підштовхуючи нас до тих дверей, — ходімо! Поговоримо, вип'ємо… щоб усе було, як в людей! А в приймальні немає чого стовбичити…

Ми зайшли до затишного покою, оббитого зеленим плюшем. Кругом були пуфи, оттоманки та інші еротичні меблі.

— Ти можеш притримати свого дурного язика?! — обернулася Мандела до Барабаша. — Скажи іще раз Мандела — я тобі очі повидираю, одморозку!

— А я тобі, — наблизилася до мене Толкунова, — яйця одірву, якщо ти обізвеш мене тою кличкою! Тут культурна фірма, втямив?

Я посміхнувся. Мандела й Толкунова — це були професійні клички цих дівчат, коли вони працювали повіями на виклик, а ми з Барабашем були їхніми охоронцями від фірми «Тартар». Все це діялося ще на початку нашої кар'єри, й тому ці спогади викликали в нас особливі сантименти.

— Не будем, не будем! — замахав руками Барабаш. — Хіба ж ми що… ми — нічого!

— Простіть уже нас, падлюк! — сказав я й собі. — Ми — люди грубі, а що вже прості…

— … то як двері! — підтримав мене Барабаш. — От я, наприклад, — скінчив вісім класів, а тоді коровів пас у колгоспі! Ну, що ти з мене візьмеш, га?

— Та певно… крім аналізів, — нічогісінько! — з погордою кивнула Мандела.

— Але ж однак треба поводити себе культурно! — не могла заспокоїтися Толкунова. — До культури ж треба привчатися!

— Бачу, бачу… — сказав я, походжаючи тим покоєм. — Культура аж пре: євроремонт і усе інше… А грошики ж звідки?

Двері відчинилися, й увійшла Оксанка. Вона з острахом глянула на нас із Барабашем і стала розставляти на столику всякі закуски.

— Це ваша секретутка? — поспитав Барабаш.

— Заткни писок! — порадила йому Мандела. — Й дивися в інший бік, ясно?

— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш, окидаючи Оксанку ласим оком.

— Або спочатку зарізати… а тоді вже зґвалтувати! — докинув я.

Оксанка стала білою, ніби вапно.

— Ви обоє, бачу, нітрохи не змінилися! — посміхнулася Мандела. — Як не було клепки в голові, — так і досі немає!

— А де ж вона візьметься, в дідьчої мами?! — вирячився на неї Барабаш. — Ти що, дурна? Нема розуму змалку, — то не буде й до останку!

— На голові гречка цвіте, — а в голові й на зяб не орано! — підтримав я його.

Оксанка порозставляла на столику закуски й чкурнула геть, — аж смуга за нею лягла.

— Теж лесбіянка? — поспитавсь я, дивлячись їй услід.

— Ти, — сказала Толкунова, показуючи на черевату пляшку з коньяком, — у голову хочеш, еге? Не чіпай дитину!

— Вона ще дівчинка, втямив? — сказала Мандела. — Нецілована!

— Втім, жарти набік… — підсумував Барабаш. — Наливай, чи що?

Толкунова наповнила келишки.

— За вічну любов! — проголосив Барабаш.

— Знущайся, знущайся… — сказала Мандела, культурно відпиваючи ковток.

— А як це ви нас розшукали, га? — невдоволено поспитала Толкунова.

Я ковтнув зі свого келишка й посмакував.

— Та, — сказав я, — донесли нам, що тут роблять масаж… Я й кажу Барабашеві: а давай-но зайдем, га? Може, й нам зроблять!

— Але грошей у нас нема! — швидко сказав Барабаш. Мандела й Толкунова перезирнулися.

— Ну, — сказала Мандела, — якщо тільки в цім проблема… За цим діло не стане! В нас масаж — по першому класу!

—І, либонь, не тільки масаж?

— Звичайно. — Мандела посміхнулася. — Але все дуже культурно. Дівчатка не старші двадцяти років. І всі перемагали на конкурсах краси. Ми їх там і вишукуємо!

— Н-ну! — покрутив головою Барабаш. Я закинув ногу за ногу.

— Все це добре, киці мої солодкі, — сказав я, — але де ж ви грошей взяли на таке діло! Поділіться досвідом, га?

— Та який досвід! — махнула рукою Мандела. — Пощастило мені: вийшла заміж за іноземця…

— Шведа? — уточнив Барабаш.

— А ти звідки знаєш? — здивовано глянула на нього Мандела.

— Ми, — скорчив поважну гримасу Барабаш, — усе знаємо! Робота в нас така.

— Бреши, бреши!.. — недовірливо посміхнулася Мандела. — Вгадав, еге? Одне слово, вийшла я заміж… а тоді розлучилася! Ну, й одсудила половину маєтку. В шведа тільки в банку лежало вісімсот тисяч доларів, — не рахуючи цінних паперів!

Я крутнув головою. Проститутко ти, проститутко, подумалося мені.

— Просцітутка ти, просцітутка… — докірливо сказав Барабаш. — Була ти просцітуткою — просцітуткою ти й зосталася. Отак людину обдерти, га!

— А що, — вигукнула Толкунова, — на панелі загнутись, еге? Вони там у Європі позажиралися… ну, як свині, не інакше! А наш народ гине.

— А ти знаєш, де зараз Чамбамбіна гроші заробляє? — поспитала Мандела.

— А де?

— На вокзалі, от де. Міньєт робить! Я похитав головою.

— Що за красуня була! Яке личко, які брови…

— Які вуста! — іронічно докинув Барабаш.

—І вуста теж! А як вона любила оту пісеньку… навіть в ліжку наспівувала: «Чам-бам-біна в ссорі»…

— От і нас те саме чекало… якби вчасно не зорієнтувалися! — сказала Толкунова. — Сам знаєш, як воно в незалежній Україні: як у другого не видереш, то сам не матимеш!

Мандела знову наповнила келишки.

— Давайте, — сказала вона, — за вас, хлопці! Щоб діти грому не боялись…

— … і хрін до старості стояв! — докинула Толкунова.

— Одне слово, за гуманність і лібералізм! — підсумував я. Ми випили.

—І як же справи йдуть? — поцікавився Барабаш.

— О-о, перший клас! Я — директор, Свєта, — Мандела показала на Толкунову, — заступник! Масаж усіх видів. Удень традиційний, увечері… гм… специфічний.

— Ти такі слова повивчала! — жахнувсь я.

— А ти думав! Я в Швеції коледжа скінчила… по психології. Тому в нас фірма дуже культурна. До нас народні депутати ходять, міністри… а одного разу візита наніс навіть спікер!

— Хотів, гад, Оксанку вжарити! — обурено сказала Толкунова.

—І що ж? — поцікавивсь я.

— Хріна йому! — Толкунова зробила недвозначний жест.

— Оксанка — це наш талісман, — пояснила Мандела.

— Бреши, бреши… — сказав Барабаш. — Певне, хочете лесбіянкою зробити… щоб третьою була, еге?

— А чого, — сказав я, — воно й римується. Оксанка — лесбіянка!

Толкунова виважила в руці пляшку з коньяком.

— В голову дати? — коротко поспитала вона.

— Все, все! — поспішно сказав я. — Мовчу. Німий як могила!

— Ото в ній ти й опинишся, коли нявкнеш бодай одне горбате слово!

— Ша… ша! — встряла Мандела. — Май совість, Свєтко… хлопці в гості прийшли, а ти їх зразу ж у голову!

— Це жарти, — сказав Барабаш, відсовуючись до стіни. — Смішки-висмішки, розумієш?

— Ну, — сказала Мандела, — смішки смішками, а діло стоїть… Ви чогось же ж сюди прийшли, га?

• Предыдущая
• 15/35
• Следующая