Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 2

• Предыдущая
• 2/43
• Следующая

— Не Варварівка, — гордо сказав Барабаш, — а Варварів-ка… ось як правильно!

Ми з Цуцичком обернулися до нього, як по команді.

— А, — сказав я нарешті, — це чого ж?.. Барабаш узяв баклажку й налив собі в каву.

— Наше село на всенький район славиться, поняв? Туди ще цариця Катерина засилала всяких убивць, ґвалтівників, наркоманів, так що населення специфічне! А варвари — люди нарвані! — кажуть про нас по сусідніх селах.

— Це як розуміти? — не втямила Цуцичок. Барабаш знизав плечима.

— А народ у нас дуже дурний. То син матір зарубає, то дочка рідного батька зґвалтує…

— … а то дітлахи школу підпалять! — закивав я.

— Ні, — гордо сказав Барабаш, — до мене ще ніхто такого не робив! Я — перший. На мене аж із області начальники приїжджали дивитися. Де тут, питають, той придурок живе, що школу ото підпалив…

— Боже, Боже, — тихо сказала Цуцичок, — куди я потрапила й де мої речі. Що це за фірма, людоньки? Та тут же ж одні бики й одморозки!

Барабаш знову перехилив баклажку, але з неї нічого не виллялося. Він потряс нею, а тоді сумовито зазирнув усередину.

— А на хріна та школа здалася! — нарешті сказав він. — У ній усі були придурки, — й діти, і директор, і вчителі… Фіз-руком у нас був Опанасович, так бив мене як гамана, поки я ще був маленький! Аж як у восьмому класі я пожбурив у нього каменюкою, то він став боятися. Так з цим Опанасовичем була така історія… Вийшов якось я перекурити на великій перерві, аж він підходить. Знаєш, каже, давай удвох покинем курити. Я подивився на нього, подумав… Давай, кажу. А хто перший закурить, знов він до мене, — тому в морду без балачок! Іде? Вдарили ми по руках і тут же й цигарки покидали. От не палю я тиждень, не палю й другий… Аж якось іду коло стадіону, — а він, гад, урок проводить, і цигарка в нього в зубах! Підкравсь я ззаду та за плече його хап! Ну що, кажу, Опанасовичу, — в морду дати, га? Він аж вухам своїм не повірив. Що? — питає. Шо, шо, кажу. (А діти ж стоять і слухають). Ми як з тобою домовлялися — хто перший закурить, тому в морду, правда ж?

— Ні, — тоскно сказала Цуцичок, — я більш не витримаю! Друже, звільни мене від спогадів свого дитинства, гаразд?

Я ковтнув зі своєї філіжанки.

— Розповідай, розповідай… — заохотив я його. — Ну, й що, дав ти йому в морду?

На столі ожив селектор.

— Цуцичок? Оскара до мене, терміново! — озвався з динаміка шеф.

Я зітхнув.

— Кави не дадуть випити… от люди! — й до Барабаша: — Гаразд, потім розкажеш!

— А ще краще, — буркнула Цуцичок, — ще краще буде, коли й зовсім нічого не будеш розповідати… добре?

У кабінеті шефа сидів полковник Урилов. На голові в нього був міліцейський картуз, якого він не знімав ніколи й ні за яких обставин і, як дехто підозрював, навіть спав у ньому.

— А-а, — сказав він, загледівши мене, — розбійник Карма-люк? Опора пригноблених, еге?

Мурат показав мені на фотель.

— Присядь. — І до Урилова: — Ти про що? Той махнув рукою.

— Був колись такий фільм… ви його не знаєте! — Й перевів погляд на мене: — В тюрму хочеш?

— Ні, — зізнавсь я. — А що?

— А те, що ти туди скоро потрапиш, бугаїно! — зненацька заревів Урилов. Його мармиза, широка й темна, мов баняк, вмент наллялась кривлею. — Ти мене вже задовбав, скот безрогий! Ти спинишся чи ні, кінь ти з яйцями? Ти, бляха, на кого руку підняв? Ти на хріна мєнтів одлупцював і на купу поскладав, га? Це тобі що, обревки якісь? Відповідай, бугаїно, коли тебе питають!

Я знизав плечима.

— Вони перевищили свої повноваження, коли вже про це мова! Побили директора, брутально поводилися з жінками… Ну, я й дав їм одірватися!

Полковник вперся руками в стіл і перехилився до мене.

— А ти знаєш, чому моє прізвище Урилов? — несподівано лагідним тоном поспитався він.

— Знаю, — сказав я.

– І чому ж?

— Бо ти любиш давати у рило! Урилов почервонів ще дужче.

— От я тобі й затоплю зараз!

Мурат зірвався на ноги й, схопивши його в оберемок, потяг назад.

— Пусти… пусти, кажу! Я його, бугаїну, зараз тут і урию! Я йому зараз покажу, де раки зимують! Я, бляха, його вб'ю і в лісі закопаю, на хрін! Він у мене жить на світі не буде, скот безрогий! Він зараз буде плакати й тікати, кінь з яйцями! Він у мене буде кривлею блювати, на хрін! Я йому дам одірватися, уроду такому!

Ото Барабаш із Цуцичком утішаються, подумав я, скоса зиркаючи на двері. Вони, мабуть, під столом качаються од реготу!.. Ще б пак, безкоштовний концерт… шоу довгоносиків просто!

— Заспокойся, — сказав Мурат, силоміць запихаючи його у фотель. — Ну що ти як маленький… здоров'я ж треба берегти! Нерви ж не залізні, справді!

Полковник тяжко зіпав, розлігшись у фотелі. Картуз його збився набакир, і вигляд він мав у ньому хвацький по саме нікуди.

— Уб'ю, — озвався він ледве чутно. — Уб'ю й закопаю, на хрін… хай мене судять, як Онопрієнка! А т-ти ж бугаїно скотобаза!..

Мурат натиснув кнопку.

— Цуцичок? Коньяку… і закусок чим більш, хутко!

— А т-ти ж скот безрогий… кінь ти з яйцями!.. — зіпав полковник. — Та я тебе живого закопаю, і нехай мене судять!

— А ти — докірливо подивився на мене шеф, — теж добрий! На дідька отакі речі робити, га? Що, сильно здоровий? Піддубний номер два, еге? В тюрягу захтів?

Двері відчинилися, й до кабінету ввійшла Цуцичок з величезною тацею. В приймальні чутно було якесь дике гоготіння, схоже на регіт пущика посеред нічного лісу, — це вмирав од сміху Барабаш.

— А це що таке! — гаркнув Мурат. — Вижени того придурка к чортовій мамі!

Цуцичок поставила тацю на стіл і вийшла з кабінету. За дверима почувся її дзвінкий голосочок. Потім Барабаш відчайдушно загорлав, — певне, вона тицьнула в нього електро-шокером, який завжди тримала в шухляді.

— Ну, — сказав Мурат, наповнивши келишки, — давайте по п'ять грамів… Полковнику! А ти що сидиш, як ведмідь у барлозі?

Урилов завовтузився в своєму фотелі й згріб келишка зі столу.

— Ну, — сказав я урочисто, — за гуманність і лібералізм!

— А т-ти ж бугаїно… — пробурмотів полковник, виливаючи коньяк у свою пельку, здорову й чорну, мов піч. — Та я ж тебе, як Чикатила… І нехай мене тоді посадять, на хрін!

Я потяг до себе скриньку, котра стояла на тому кінці стола, й добув сигару. Тоді відкусив кінчика й, сплюнувши, поцілив ним просто у відчинену кватирку.

— Поясни до ладу, — глянув шеф на Урилова, коли ми зачаділи сигарами, — що це за маски-шоу були у фірмі «Лаванда»?

Полковник махнув рукою, розганяючи дим.

— Та, — скривився він, — що там пояснювати! Все це просто, мов квантова механіка. У цієї вашої «Лаванди» є конкурент, фірма «Міранда». Її директор — брат, чи сват, чи знайомий кум голови обладміністрації. От він через нього й нацькував на «Лаванду» спецназ. А тут ще тебе хрін приніс… — невдоволено глянув він на мене.

Я пахнув своєю сигарою.

— Розумієш, полковнику, — сказав я, випускаючи кільце диму й наглядаючи, як воно пливе до кватирки, — вони дістали мене! Послухай, що це за порядок? Що це за держава, врешті-решт? Хто їм дав право бити людей ногами, тягати жінок за коси і смалити з бойової зброї без будь-яких причин? Що в тій «Лаванді» — терористи засіли? Мурат скрушно похитав головою.

— Ти подумай краще, як тобі з цієї халепи викрутитися! Бо мені в голову жодної думки не приходить. Опір представникам правопорядку все-таки…

— Який там хрін! — знову скривився Урилов. — Ти уяви собі: десять биків скаржаться, що їх набив один одморозок… уявляєш, га? Та й операція ж була незаконною, що не кажи!

— Розпорядження не було, чи як?

— Ну! Якщо ініціювати прокурорську перевірку, та підключити когось із нардепів, та підняти галас у пресі… Між іншим, на цього йолопа з адміністрації давно вже точить зуби зацікавлена публіка! Їм дай привід, то вони кинуться на нього, мов свині на п'яного колгоспника…

• Предыдущая
• 2/43
• Следующая