Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 15

• Предыдущая
• 15/43
• Следующая

— Воркута! — сказав здоровезний зарізяка зі шрамом на щоці, потискаючи мені руку.

— Конь! — озвався товстун зі статурою борця.

— Бас! — прогудів третій.

— Группировка! — посміхнувся Групіровка, з розмаху ляскаючи мене по долоні. — У меня будешь пахать, братан. я на ринке звеньевой!

Хобот подумав.

— Так, братва, — сказав він, — потренировались — и хватит! Обмыть ведь надо событие… да и крестины тоже, блин!

— В кабак закатимся? — діловито поспитав я.

— Ну! С вас причитается… вступительные, короче! Я дико посміхнувся.

— Самой собой, бригадир! — і до Барабаша: — Вперед, Зверь… железными легионами!

Зближався полудень, і коло бару «Атлант» уже стояло декілька лімузинів чужинецьких марок. Розвертаючи свого джипа на тісному п'ятачку автостоянки, я окинув тренованим оком вулицю, прозір між кам'яницями, підступи до бару, вікна, дахи — і полегшено зітхнув: обстановка була начебто нульова. Відверто сказати, не любив я цього закладу — сюди, на тиху вуличку недалеко від станції метра, в обідню пору з'їжджалися бандити, діляги чорного ринку, кидали, авантюристи й узагалі пройдисвіти ріжних мастей. Якось воно само собою стало вважатися, що бар — це нейтральна територія, і братва поводила себе тут пристойно й ще жодного разу не влаштовувала стрілянини чи яких-небудь феєрверків… але ж усе на цім світі дочасне! Король міг запросто організувати засідку, поставивши на даху кожної кам'яниці по автоматникові, — й спробуй-но зняти їх з пістолетів, та ще й під перехресним огнем!

— Виходимо? — поспитав Барабаш.

Я ще раз оглянув провулок у бокове дзеркало й похитав головою.

— Контролюй обстановку! Щось не так — смали на всю котушку! Второпав?

Барабаш кивнув. З ленд-ровера, який припаркувався трохи далі, вийшли Воркута з Групіровкою. Вони постояли біля авта, роззираючись на всі боки, наче ведмеді, котрі повилазили з барлогу, тоді піднялися східцями і щезли за дверима.

— Цього Короля, — не втерпів Барабаш, — давно треба урити, на хрін! Це ж одморозок, яких мало… мені — та й то далеко до нього!

— Не вспапашуйся, Зверь! — я дико посміхнувся й ляснув його по плечу, мавпуючи Хобота. — Короля так чи йнак уриємо… але пізніш!

— Та скіки ж мона! — не міг заспокоїтися Барабаш. — Скіки ж терпіти, питається! Оце сиди — і думай, що якийсь обревок цілиться в тебе із «мухи»! На нього ж усі полювали — і рекет, і мєнти…

— …і «Тартар» полював теж! — перебив я його. — А результату ніякого, бо в нього солідний дах у мєнтурі! Ще запитання?

Барабаш понуро мовчав.

— У матросов нет вопросов! — прокоментував я. — Завдання маємо?

— Ну?

— От і будемо працювати за оперативним планом! А Король од нас не втече…

З бару вийшов Групіровка. Він спустився східцями і став коло входу, застромивши руки до кишень. У сталево-синьому джипі відчинилися дверцята, й надвір виліз Конь, а за ним, сторожко озираючись, і Хобот.

— Десантуємося! — скомандував я.

Ми вистрибнули з авта й, фахово прикривши бригадира з тилу, піднялися в бар.

— Ти, спец… як обстановка? — подивився на мене Хобот. Я глянув через шкляні двері. Люду було небагато. Біля

вікна обідало кількоро молодиків з модними зачісками — певне, співробітники одної з поблизьких фірм, котрих у цьому районі було до дідька й трохи. Далі, під стіною, сиділи дві повії й пили каву. Звичайно, за годину клієнтів тут буде як гною, але поки що…

— По нулях! — прокоментував я. — Зовнішні пости?

— Двоє биків у джипі. Вистачить?.. Я знизав плечима.

— Залежно від ситуації. Але краще мати когось із тилу. Хобот окинув поглядом бар.

— Заходь, братва! — нарешті скомандував він.

Ми безцеремонно ввалилися в залу й зайняли столик біля стіни. Сливе тої ж миті до нас підбіг лисуватий чолов'яга в темному костюмі з метеликом — напевне, Хобота тут знали й дуже боялися.

— Що п'ємо? — поспитавсь я в братви.

— Двох думок бути не може! — сказав Хобот. — Водяру, звичайно.

Я підняв очі на чолов'ягу й дико посміхнувся.

— Значит, так, батя! Для начала волоки сюда пару флаконов «Абсолюта», жратвы побольше…

— … икорки пару кил! — вставив Барабаш.

— … й коньякевича не мешало бы тоже! — докинув Бас.

— Короче, понял… да? Водяры два пузыря, пожрать по полной программе, икорки… и пошустрее, блин! — я глянув на Баса. — «Ахтамар» уважаешь, браток?

— Ну! Да где же его взять в наших широтах?

Я подав знак Барабашеві, й той поставив на стіл дві пляшки «Ахтамару».

— Фирма веников не вяжет! — задоволено сказав я. Й до чолов'яги: — Не понял… а ты чего торчишь, а? По-быстрому давай, блин… по-быстрому, я сказал!

— Шнель, шнель! — докинув Барабаш, скорчивши свою звірячу мордяку. — Трубы горят… въезжаешь, халдей?

Чолов'яга з метеликом належно поцінував мою фізіономію — за якусь хвилю двоє офіціянтів наносили стільки ріжного їдла, що на столі й ліктя не було де поставити.

— Ну, — врочисто сказав я, піднімаючи шклянку, — за вас, братаны! За наше дело, которое по плечу только настоящим бойцам! За гуманность и либерализм!

Всі пороззявляли роти й вилляли туди горілку, аж заклекотіло.

— Да, — сказав Хобот, закусуючи ікрою, — это ты правильно базлаешь, братан… гуманизм — это главное в нашем деле! Я постоянно инструктирую бойцов: проявляйте гуманизм, проявляйте гуманизм… Да разве до них доходит?

— Как до жирафов, — озвався Воркута. — На седьмой день разве!

Хобот махнув рукою.

— Какой хрен, братуха. и на седьмой не доходит! Вот послал пятерых проработать одного человечка — башлять отказался, представляешь? Ну и говорю: хоть это дерьмо и казьол казлом, но увечить не надо! Пару раз в рыло, по почкам разрешаю, по голове можете дать… ну, разрешаю также ногами попинать пару минут — но не более! Главное, говорю, — гуманизм! И что же они отмочили, братуха? Откиздячили этого казла так, что он в больничку попал… в эту, как ее. в реанимацию! Теперь пока вылечится, то да се… — він скрушно похитав головою.

— Да, — сказав Конь, — пойдут слухи: Хобот не деловой, Хобот беспредельщик! Без гуманизма дело страдает, это да.

Групіровка проковтнув канапку й, утершись рукавом, підняв пальця догори.

— Гуманність — це добре, а от з лібералізмом, братан, — подивився він на мене, — ти, звичайно, загнув. Будеш гратися в лібералізм — уриють, і дух не піде! Пам'ятаю, відкинувсь я з першої ходки, й вирішили батя з маманькою мене оженити. Ну, весілля, музика грає, хто танцює, хто ригає… аж підходить якийсь пацан. Чуй, каже, там хлопці мають до тебе діло… вийди на пару хвилин! А все це було в сусідньому районі. у сватів, коротше, гуляли! Теща у мене як вчепилася: не йди, каже, ці бички тебе покалічать, а то й узагалі тельбухи випустять — це місцевий звичай такий, мовляв… Я й кажу, — Групіровка задоволено посміхнувся, — будь тихо, мамаша! Тихо будь, ясно? Взяв пляшку, фужери… Стоїть під ворітьми рил з десять, під газом! Усі ми, кажуть, до Свєтки ходили, а ти приліз — і в дамках? За целку викуп давай. Я що… я нічого — наливаю! Ти до Свєтки ходив? Пий! Ти ходив? На! Ти теж ходив? Тримай! Аж тут один і бере мене за лацкани. Нє, командір, це не те… ми — крові хочемо, поняв? А-а, кажу, крові… та бритву з верхньої кишеньки — раз! та під горлянку йому — два! Крові? Хоч відро… в тебе гаряча, мабуть? Зараз націдимо! — Групіровка знову посміхнувся. — Вони й роти пороззявляли! Став би я лібералізмом займатися — мене б урили… а бритви народ боїться! Бритва — це страшно. Бритва — це ще гірше, як ніж. Оце й зветься гуманністю! А став би лібералізмом займатися — пошматували б як мавпи газету… Барабаш підняв свого важенного кулака й угатив по столу.

— Мій дід, — з притиском сказав він, і я зненацька втямив, що його вже добряче розібрало, — після Першої світової війни прийшов з полону, ясно? А сусіди загарбали в нього землю.

Він замовк.

— Ну? — поспитав Конь.

— Але дід був гуманістом! — Барабаш криво посміхнувся. — Він узяв карабіна й прийшов увечері під хату. Сусіда вже спать лаштувався, драбуга такий! Допіру він почав свиту знімати через голову, як дід прицілився — та простісінько йому в серце й бабахнув!

• Предыдущая
• 15/43
• Следующая