Ангели по десять шилінгів - Адамс Питер (Петер) - Страница 3

• Предыдущая
• 3/28
• Следующая

Зі злістю він зачинив віконниці і затягнув фіранки. Посвітив свічкою під ліжком, але нічого там не знайшов, крім пари стоптаних капців. Заглянув у шафу — і побачив лише кілька вішалок для одягу. Він знову зібрався лягти. Але погляд його раптом упав на етажерку. Чед не повірив очам: у всіх порцелянових ангелів не було голів! Хтось акуратно познімав їх і поклав поруч. Шия кожного ангела була вкрита червоною фарбою, ніби в нього відтяли голову.

Чед підсунув до себе стільця і всівся, щоб усе спокійно обмізкувати. Він міг це зробити в постелі, та усвідомлення того, що так можна заснути й стати черговою жертвою любителя стинати голови, утримало його від цього кроку. А з'ясувати, як з'явився тут таємничий невідомий з бритвою в руках, було конче потрібно. Чедові не раз доводилося чути про дивовижні й незрозумілі злочини. Кому і з якою метою треба було покарати цих ні в чому не винних ангелів, порожнистих усередині, чиї голівки знімалися, наче кришки, не вкладалося ні в які рамки. Може, хтось хотів його залякати і в такий спосіб вижити з Касл-Хоума. Він згадав дивну поведінку місіс Порджес і те, що вона казала про покійну Шеклі. Тепер стара пані вже не здавалася йому такою симпатичною, і він вирішив, що вранці уважніше придивиться до старої і не дасть більше ошукувати себе. Крім того, Чед вирішив провести решту ночі на стільці й не спати, але людська природа, зрештою, взяла гору, і, вмостившись гарненько в ліжку, він до ранку чудово виспався.

Місіс Порджес зустріла його з такою ж сердечністю, як і напередодні. Хоч весна безнадійно запізнювалася, на місіс Порджес було знову ж таки легке літне плаття; сиве волосся пасмами спадало на плечі.

— То як, не турбувала вас уночі Шеклі? — запитала вона дружнім тоном. — Адже за життя стара навіть улюбленому коту забороняла лягати на свою постіль.

— Місіс Шеклі мене не турбувала, — буркнув Чед. — Проте хтось інший побував у моїй кімнаті.

— Хтось інший? — місіс Порджес простягла йому грінку. — Чи не хочете ви сказати…

— Хочу чи не хочу, але серед ночі хтось намагався бритвою перерізати мені горло.

— Ні, ні! — жах, що перекосив обличчя місіс Порджес, був такий непідробний або так бездоганно розіграний, що Чед розгубився. — Ні, стара Шеклі ні за які гроші не користувалася б лезом.

— Залиште, нарешті, в спокої місіс Шеклі! — розсердився Чед. — Якщо вам приємно втовкмачувати собі в голову, що вона не в могилі, а блукає десь тут, у будинку, — це ваша особиста справа, мене ж, будь ласка, не мучте своїми вигадками. Чорна фігура, що підкрадалася до мене з бритвою в руці, була такою ж живою, як ви, як я.

— Але ж це… неможливо! — місіс Порджес затнулася, перш ніж вимовити останнє слово. Потім замовкла, але всім своїм виглядом виказувала, що хоче щось запитати Чеда, та ніяк не наважиться. Нарешті, ніби хтось ізсередини підштовхнув її, промовила: — Я немолода жінка, сер, ви мені в сини годитеся. Саме тому я й вирішила висловитися. Ви казали про якусь чорну фігуру з бритвою. А якщо ніякої бритви не було? Та й чорної фігури — теж? А в усьому винні півпляшки віскі, які ви вчора ввечері видудлили?

Чед хотів огризнутися, але в останню мить передумав і змовчав — у нього вистачило мужності зізнатися самому собі, що подібна думка крутилася і в його голові. З ним уже таке траплялося. Не раз. Якось Джун виплеснула на нього відро холодної води, бо він був твердо переконаний, що в тумбочці сховався маленький чоловічок, убраний у все чорне, з циліндром набакир. У руках він тримав вінок з чорною траурною стрічкою, на якій золотими літерами було виведене ім'я Чеда, а також дата його народження і смерті.

На жаль, між цими випадками існувала істотна відмінність. Коли Джун відчинила тумбочку, там, окрім пари домашніх черевиків, нічого не виявилося. Сьогодні ж, коли Чед виходив зі спальні, голівки порцелянових ангелів усе ще лежали біля їхніх ніг. Такої тривалої галюцинації не могла викликати навіть дюжина пляшок віскі.

— Мені вже шістдесят п'ять, — голос місіс Порджес вивів Чеда із задуми. — І я встигла чотири рази вийти заміж. Отже, вам нема чого соромитися, сер. І, будь ласка, зрозумійте мене правильно: я не вбачаю в усьому цьому чогось соромітного, а навпаки, сприймаю це, як щось таке, що передує вищому душевному злетові. Поетам потрібні не лише молоко та грінки з мармеладом, а й інший харч.

Чед сердито підвівся.

— Ходімо-но зі мною! Я покажу вам дещо, це одразу змусить вас забути про всякі там злети. — І коли вони зупинилися перед етажеркою, запитав: — Може, тортури над цими бідними ангелами ви теж віднесете на рахунок півпляшки віскі?

— Хто це зробив? — лише по деякому часі до місіс Порджес повернулася здатність розмовляти. — Чи не самі ви, сер? Мені здається… — вона затисла рот долонею, ніби боялася висловити свої думки.

— Кажіть, кажіть!

— Мені здається, що це гірше, ніж знущання над бідним ведмедем. Ні! Ще раз — ні! — вона захитала головою. — Стара Шеклі може блукати по будинку зі своєю палицею, може пересувати меблі, але такого вона не здатна вчинити.

Чед узяв одного з ангелів, шия якого була вкрита червоною фарбою, і ткнув його місіс Порджес під самісінький ніс.

— А тепер розповідайте все щиросердно, шановна! — накинувся на неї. — Навіщо ви це зробили? Навіщо відтяли голову цьому безневинному ангелу? З якою метою? А з якою метою ви частували мене вигадками про те, що по будинку блукає дух старої Шеклі? Адже все це ви базікали не просто так, а з певною метою!

— Господи, містер Олів'є! Як ви могли так подумати про мене? Ви стверджуєте, що я напатякала вам про всілякі страхіття, а потім відтяла голови у цих ангелів? — Її голос тремтів од гніву. Раптом вона плюнула так, як це роблять затяті курці трубок, і зауважила таким безневинним голосом, ніби абсолютно нічого не трапилося: — Гаразд, я зізнаюся, що задурювала вас. Але що мені лишалося робити? Я зовсім не бажаю, щоб колись уночі зі мною сталося те, що сьогодні мало не сталося з вами. Давайте спустимось у хол, там зручніше розмовляти.

Чед запропонував їй спертися на його руку. Місіс Порджес, наче великосвітська пані, яка пережила кращі часи, зі зверхністю прийняла цю пропозицію, і вони широкими сходами спустилися в хол.

— Я хочу вам одразу все пояснити, сер, — сказала вона. — Тільки спершу я повинна хоч трішки підкріпитися, інакше хвилювання — я ж себе чудово знаю! — окошиться на моєму шлункові. А хто потурбується про вас, коли я зляжу хвора?

Чед змушений був змиритися і, озброївшись терпінням, чекав, хоч його весь час не полишала думка, що він потрапив якраз в осине гніздо, а в такій ситуації краще за все зібрати валізи і виїхати геть. Водночас він чітко усвідомлював, що буде в Касл-Хоумі, бо навряд чи вибачив би він собі коли-небудь втечу від таких дивовижних химер, не довідавшись, що тут і до чого.

— Коли померла наша дорога місіс Шеклі, — стара пані тяжко зітхнула і на мить сумовито стиснула губи, вигляд у неї справді був поганий: обличчя посиніло і набрякло, — наш улюблений лікар Морріс, як я вам уже казала, довго не міг вирішити, померла вона своєю смертю чи ні. Річ у тім, що він виявив на її шиї якісь сліди, що здалися йому підозрілими. Але то були дрібниці порівняно з тим, що виявила у мертвої я…

— А що саме?

— У правиці, сухій, як гілляка, вона судорожно стискала одного з оцих безборонних голих ангелів!

– І ви повідомили про це поліцію?

— Навіщо? Мені ще не набридло жити. Тим більше, що наш улюблений лікар Морріс зрештою дійшов висновку, що місіс Шеклі померла своєю смертю, і поліція навіть не з'явилася в будинку.

— А що було далі?

— По тому, як місіс Шеклі знайшла свій останній притулок у святій землі, я оглянула будинок. І під її ліжком у валізі, яку вона завше тримала на замку, я побачила безліч таких ангелів. Вперше відкривши кришку, я жахнулася. Здавалося, у валізі хтось влаштував справжнє побоїще. Мурашки по спині повзуть!

• Предыдущая
• 3/28
• Следующая