Выбери любимый жанр

Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 16


Изменить размер шрифта:

16

А головним заняттям населення було скотарство. “Там за Коломиєю, — доносять нам урядові записи 1565 p. — є досить лісів і пустинь, в яких люде з ріжних сіл пасуть вівці і свині цілий рік, особливо як зродиться жир (букове жирне насіння. — М. В.) на буковині; роблять там собі кошари, себто обори(!), на помешкання. А звичайно там пасуть вівчарі з таких сіл: з Ланчина, Печеніжина, Ключева, Сапоровського (Шепарівець?), Лючої, Березова і з інших шляхетських сіл”. В іншому записі: “У тім Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської й угорської, де з гір течуть ріки Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах є дуже багато буковини, ялини й іншого дерева, на котрому буває омела; як на буковині зародить жир, заганяють із посторонніх сіл шляхетських і староства свині на пасовисько і роблять там собі пастухи кошари для худоби й там проживають; з того буває велика користь”.

Податкові описи 1515 року подають відомості про кількість овець у різних селах, що свідчить вже на тоді розвиток вівчарства: у Березові-Горішнім — 100, у Березові-Долішнім — 250, у Лючі — 200, в Делятині — 150, у Микуличині — 200, у Печеніжині — 200, у Уторопах — 100, у Пістині — 200.

Небагато? Але ж і села ці молоді, з невеликим числом родин — від 10 до 50.

“Там, за Коломиєю, в роках 1420 — 1460 одна по одній виринають оселі — чи справді нові, чи вперше письмово згадані? — Печеніжинці, Ключів, котрими спершу володіють галицький делян Іван Коля, а згодом українські шляхтичі Олекса та Василь. Над рікою Рибницею згадуються Рознів (Рожнів) і Рудники. Це в куті між Прутом і Черемошем — звідси Кути, Покуття. Село Кути також записано над Черемошем, коло нього Рибно — на них мали привілеї ще від Ягайла сини Жиінмонта Бєняги та Індрих. Але десь поміж цими селами значиться село Здвижин чи Звижин, якого тепер нема. Може, то нинішня Слобідка? Вона на тім місці. Далі під горами є Косово (Косів). Поскільки це вже давно знаний центр гуцульського народного мистецтва, варто на Косові зупинитися докладніше. Спершу це було село, а в 1579 році уже записано два священики у Косові — один в селі, другий у місті. І в наші часи є село Старий Косів коло райцентру Косів. Село Косів спочатку належало до державних земель (королівщини), а 1424 року відомий з історії князь Свидригайло, що дістав від брата — короля Ягайла частину Галичини, подарував Косів волохові Максимові або Владові Драгосиновичеві. У Косові є монастир (і тепер є Монастирище), при границях потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, Дубина (славна дотепер косівська Дубина!), пасіка, обочини гір — видно, як широко розлягався Косів. У 1472 році тут була уже соляна копальня. На початку XVI століття Косів переходить до рук шляхтичів Марка та Максима Шумлянських. Десь близько 1570 року постає Косів-місто Початок дав йому снятинський староста Тенчинський, який “посадив містечко” (гарно сказано, як про дерево), що мало зватися Риків.

З доброї волі старости у місті побудувалися 60 господарів. Але місту не пощастило — упалося в погані руки пана Язловецького, який казав своїм слугам “розметати” містечко. Згодом Косів було відновлено. І добру славу рознесли про нього коломийці не лише галицькі, а й київські, лівобережні — по всій Україні.

Можна здогадуватися, що людські осідки опанували наперед родюче пониззя Прута, а звідти посувалися поволі долинами Бистриці, Прута і Черемошу у глиб гір. Гори вабили багатством жиру у букових лісах. Ще за моєї дитячої пам’яті школярі збирали восени смачні зерна букоЕого,жиру, там же, в лісі, ми його лущили і поїдали. Жир давав ситість повоєнним зголодженим дітям, але від нього сильно боліла чомусь голова... Притягували також багатства незайманих полонин. Сама назва підчорногірської полонини Дземброня — може, найдавніша серед топонімів — десь із тих ще часів, коли у нашій мові були сонорні звуки і казали “дзембр” замість “зубр”. Збереглися свідки давніх укріплень: Город під Косовим, Городище за Брус-турами, Городище коло Іспаса, Городище поблизу Тюдева. Від монголо-татар чи ще раніше зведені? Є ж і Татарський потік, або Кривавий потік, що не доходячи Сокільської скали. Кажуть, що ординці заповнили своїми трупами той звир і не вода, а кров чуріла потоком у Черемош, але далі в гори так і не пробралися. Але то було пізніше, а ми говоримо про княжі часи. Шкода, що українські історики мало про Гуцульщину згадують. Навіть Микола Костомаров, описуючи князювання Данила Галицького, не переступив “туди за Коломию”.

По занепаді Галицької держави (1340 рік) Гуцульщина і Покуття по самий Прут перейшли швидше всього до молдавського воєводства. Аж через півстоліття — до Польщі. Бо ж серед осель Гуцульщини особливу увагу привертають села з чужими назвами, та хіба тільки села. Скажемо ширше — топоніми; Брустури, Акришори, Смугарево, Рипа, Грегіт, Грона, Кичера, Горган, Копилаш, Кукул, Ладескул. Магура, Прокурава (рідне село поета Василя Герасим’юка), Ротукдул, Шешори, Шипіт і багато інших. В багатьох назвах явно волоський присмак: акрішор — кваснуватий; брустуре — підбіл; копілет — парость; кук — зозуля, кукул — самець зозулі; гарган — горб; кічіра — іней, мороз тощо. Все це безсумнівні свідоцтва колишньої румунської колонізації.

Румуни, або волохи, як їх називали, напливали в гори, як туман, кочуючи з чередами овець. Вони займали полонини. Власники цих полонин були ще безпорадними на необжитих висотних обширах, і охоче дозволяли волохам загосподарити свої землі, пускаючи на полонини цих досвідчених пастухів, знаменитих скотарів. Волохи вибирали собі місце і лише сплачували власникам полонин податок бриндзою, вовною, шкурами, баранами чи вівцями. Багато всього волоського — від горіхів до убрання і танців — прижилося назавше в цих краях.

Волоська колонізація почалася, очевидно, під кінець княжих часів, коли волохи взялися займати північні схили Карпат (і тепер часто кажуть у нас на Буковину — Волощина, волоський бік). Але першим по імені з волоських колоністів відомий згадуваний Влад Драгасинович з 1424 року — можливо, якийсь мій далекий родич (“влад” — по-волоськи “господар, власник”; був господар Молдавії також Влад). Цей волох Влад, окрім Косова, володів ще і полянами Березова та далекого гірського Жаб’я (серця Гуцульщини, тепер селища Верховина). Отже, Жаб’є уперше згадується тільки як поляна в 1424 році. Близько 1500 року (дехто вважає, що значно раніше) згадуються Довгополе, Вижниця і мої Розтоки (давно писали “Ростоки” і вважалося від “росточене” по горах на кільканадцять кілометрів село чи від ростеклих Черемошу і теплиці-головиці довкруг села — перед м’яким “т” дзвінкий звук не вживали). В податкових описах 1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році з’являється урочище Тюдій, ще не село.

Французький інженер Боплан уперше докладно подає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, багато підгірських осель.

Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах — 210, Здвижині — 130.

Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка.

І жодної згадки про кукурудзу - такий потім невід’ємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця “королева полів” тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла.

Згадуються перші млини, зв’язане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року — у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше — у Рожнові, уже при мені у Яворові, Соколівці.

...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім місці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе письмо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подарований мені сего літа щедрою рукою голівського учителя — збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком:

16
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело