Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/29
• Следующая

— А що, Світлана пробувала?

— Ого! Ще до вечері всякі шпильки говорила, а як випила, то мало не кидалася в бійку — штурхала його, щипала. І не жартома, зі злістю.

— А він що?

— Спочатку заспокоював — він взагалі багато чого дозволяв їй і прощав, — а коли вона вже геть розійшлась, то взяв за руки й силоміць посадив. А вона зразу в сльози, мало не до істерики дійшло. Ну, ясне діло, настрій в усіх пропав. Особливо переживав Едик. Він, як я розумію, був трохи закоханий у неї, а Наталю з собою просто так узяв, задля компанії. Ну, коли таке почалось, то вже не до гулянки стало. Вони зібралися й поїхали, а я зостався — мені вже не було сенсу їхати додому.

— А потім Валерій не казав вам, чого Світлана так нервувала?

— Казав, нібито у неї якісь неприємності на кіностудії. Тільки при чому тут кіностудія? Людина за всіх умов повинна триматись у рамках. Правда, я не дуже й розпитував Валеру, він про такі речі не любить розводитися. Взагалі він ніколи не казав про Світлану нічого поганого і сердився, коли інші казали.

— А що казали інші?

— Та… різне казали. Світлана красива була, а про красивих жінок завжди базікають всячину. Не всьому, ясне діло, можна вірити, Світлана все-таки розумна була і ціну собі знала. Хоч, думаю, вона зустрічалася не тільки з Валерою. Та це моя особиста думка. — Ярославе Нестеровичу, — трохи помовчавши, запитав Білякевич, — а Едик і Наталя — хто вони, не знаєте?

— Я їх тільки один раз бачив, у той день. Едик, здається, музикант, а Наталя — акробатка.

— Акробатка?

— Ну, може, це не спеціальність її, але вона акробатка. Бо тоді, поки ще настрій у всіх був нормальний, вона такі кренделі виробляла — аж не вірилося, що людина може так згинатися. Забавна дівчина! Ми з Едиком лежимо на траві, граємо в шахи. Коли це над самісінькою шахівницею появляється її голова, на землі — зігнуті в ліктях руки. Голова, руки, плечі, а тулуба немає. Раптом із-за плеча опускається до шахівниці нога, бере пальцями ферзя, переставляє. Дивлюся я — Наталя, виявляється, стоїть на руках, загнувши тулуб на голову. Я аж злякався. «Спину, — кажу, — зламаєш!» А вона хоч би що. Стоїть собі й далі так, дивиться на шахівницю, та ще питає: «Я правильно королевою пішла?»

— Отже, вона акробатка, а він — музикант? — перепитав Білякевич.

— Та начебто так.

У школі міліції, де Білякевич викладав спецдисципліну, серед курсантів був такий жарт. Приймаючи від заочника залік, викладач запитав: «Що треба зробити, перш ніж допитати свідка?» Він мав на увазі план допиту, відомості про свідка, технічну підготовку. Відповідь була несподівана: «Щоб допитати свідка, треба насамперед його мати».

Оперативні працівники не всміхаються на цей жарт, вони добре знають, що за ним стоїть.

З цього погляду справа про вбивство Світлани Мелещук начебто не повинна була завдавати слідству особливого клопоту. Правда, свідків, що бачили, як усе сталося, не було, а ті, що чули крики Світлани — сторож бази Кузема та його онук Ігор, — уже дали свої показання. Треба було ще уточнити, який характер мали відносини звинуваченого і загиблої, знати все, що можна, про їхню поведінку в останні дні перед убивством. Але це не становило великих труднощів: для родичів, друзів, сусідів, співробітників, з якими часто зустрічались і Світлана, і Валерій, їхні взаємини не були таємницею. Трагедія на Лісовому озері глибоко вразила цих людей, і вони не тільки охоче ділилися всім, що знали, а й висловлювали свої думки, припущення, висновки, оцінки. Якби допитували їх усіх підряд, то слідство затяглося б надовго. До того ж чимало питань, які треба було з'ясувати, мали делікатний характер, і було б недоцільно задавати їх в офіційній обстановці, а відповіді нотувати в протоколах. Маючи це на думці, Білякевич підібрав до складу оперативно-розшукової групи таких працівників, у тактовності й терпінні яких не сумнівався. І сам він, хоча й без того мав доволі клопоту, не лишився осторонь: після розмови з Пируном надумав дещо уточнити особисто.

Едика він розшукав того ж таки дня. Не мудруючи звернувся до директора кінотеатру «Сосновське» Кушніра, під керівництвом якого свого часу працювала Світлана Мелещук і якого Віктор Михайлович добре знав. У відповідь на запитання про музиканта Едика директор назвав і докладно охарактеризував Едуарда Івановича Гурного: саксофоніст естрадного оркестру їхнього кінотеатру, двадцяти шести років, неодружений, за сумісництвом працює в джазі нічного бару «Висока гора».

— Едик — непоганий хлопець, — сказав Кушнір. — Один час тільки пив, не знаючи міри. А потім узяв себе в руки і тепер навіть не доторкується до чарки. Коли Світлана працювала у нас, вони дружили. Кажуть, що він був закоханий у неї. Але, по-моєму, це перебільшення — ми всі любили Світлану. Гарна дівчина, здібна художниця. Ось подивіться..

Кушнір показав Білякевичу малюнок кольоровими олівцями: семеро гномів дивляться кіно, яке «крутить» Білосніжка. На їхніх кумедних личках відбилась уся гама почуттів — страх, радість, подив, нудьга, захоплення, гнів, досада…

— Таких малюнків було з десяток — варіації на ту саму тему. Лишився тільки цей, решту порозтягували співробітники.

Едуард Гурний був дженджуристий молодик: модні, акуратно підстрижені вуса, бурці, краватка-метелик, піджак, що мінився блискітками, небесно-голубі штани, туфлі на «платформах». А втім, наряд був естрадний — до кабінету директора кінотеатру Гурний прийшов одразу після концерту. Тримався вільно, але не розв'язно.

— Все, що можна сказати про Світлану Мелещук, сказано в листі до редакції. Я теж підписав його. Додати мені нема чого.

Білякевич зрозумів, що ходити околяса в даному разі не слід, сказав прямо:

— Ви добре знали Світлану. Кажуть, вона була нестримана?

— Вона була людина, а не ангел. Ангелів, правда, я не бачив, не траплялося, так що мені трудно судити. Але Світлана була гарна людина, добрий товариш. Ну, а до всього того ще й жінка. Вродлива жінка!

— Ви кажете так, немовби виправдуєте її, — зауважив Білякевич.

— Виправдую? — Гурний нахилився вперед, наліг на стіл. — А в чому її виправдувати? Що полюбила покидька, якому не було діла до її почуттів, думок, надій, до її таланту? Вона ж не винна, що полюбила такого. Це не планується, не обчислюється на електронній машині, не вибирається на виставці-продажу. Це приходить, наче хвороба, і, наче хвороба, кладе тебе на лопатки.

— Едуарде Йвановичу…

— Краще називайте просто Едуардом.

— На початку червня ви, Едуарде, Світлана, Валерій і Наталя були на базі відпочинку. Пам'ятаєте?

— Ні!

Білякевич пильно подивився на нього, але Гурний витримав той погляд.

— Не хочете казати, — докірливо похитав головою підполковник. — Але ж це нечесно, Едуарде.

Гурний пополотнів, стис кулаки.

— А втопити вагітну — чесно? Ту, яка віддала тобі всю себе, яка носила твою дитину, — це чесно? Авжеж, вона була красива, і такі, як Назаров, дивлячись на неї, оцінювали найперше її ноги, спину, груди, говорили про неї так, як говорять про коней. А вона була людиною — розумною, доброю, чуйною. Не шкодувала для інших теплого слова, усмішки, співчуття. Спитайте будь-кого, хто її знав, це кожен скаже.

— Ви любили її? — мимоволі спитав Білякевич. Гурний стиснув зуби, подивився на нього.

— Любив, тільки не так, як ви думаєте. Мені від неї нічого не треба було, лиш знати, що вона є, хай наміть не поруч, але десь на цій землі, на цьому світі. Вірите, я навіть радів, коли вона почала зустрічатися з Назаровим — спочатку мені здавалося, що він порядний чоловік. А вона… Вона аж сяяла, побачивши його. Вже за це я ладен був до ніг уклонитися йому. Е, що казати! Світлана була мені як сестра, як мати. Якби не вона, то я б уже давно врізав дуба в лікарні для хронічних алкашів. Три роки тому запив по-чорному. Сам не знаю, як дійшов до такого. Починав, як і всі: сто — сто п'ятдесят, а потім гальма відмовили, і зрештою я вже по літру в день випивав, не міг інакше. Мене «виховували», переконували, умовляли, пробирали як слід, навіть лікували, а я пив. Очі вже почали сльозитися, руки тремтіли. І це в двадцять три роки! Та ось появилася Світлана. Дізналась про все, сказала: «Ти більше не питимеш. Обіцяю, ти більше не доторкнешся до спиртного» Оце й тільки. Звичайно так сказала, навіть усміхнулась. Та ще в очі подивилась. І мені здалося, немовби я падаю в якусь прірву, де немає дна і взагалі нічого нема. Вона могла так дивитися. Не часто, але могла. Ну та це вам не цікаво…

• Предыдущая
• 4/29
• Следующая